in

Різдво на чужині

День розпочинається звичайними клопотами. Допомагаю своїй старенькій сеньйорі Лідії вмитися та одягнутися. На щастя, сьогодні вона розмовляє менше, ніж зазвичай, ніби відчуваючи мій настрій.

Разом з чоловіком та групою заробітчанок ми їдемо у Венецію на святкову літургію, спеціально для українців.
Намагаюсь якомога скоріше упоратися зі своїми обов’язками. Готую нехитрий сніданок: каву, хліб з абрикосовим варенням, порізаний на шматочки банан. Несу в кімнату до сеньйори. Вмикаю телевізор і годую її, мов малу дитину. Поки я роблю це, думками лину далеко-далеко – в Україну, до рідних мені людей.
Нарешті ми з чоловіком прямуємо на залізничний вокзал. Дорогою зустрічаємо наших знайомих українок. Купуємо квитки “Конеляно – Венеція” і з нетерпінням чекаємо поїзда.
“Христос рождається!” – дзвенить у вухах. В очах світиться радість від зустрічі з земляками. Вони із Західної України.
Сорок хвилин у поїзді “Удіне – Венеція” збігли, як одна мить, за телефонними дзвінками, розмовами, привітаннями, емоціями від нашої зустрічі й спільної подорожі.
Кінцева зупинка – Венеція. Галасливою юрбою поспішаємо до греко-католицької церкви св. Павла, де має відбутися літургія.
Безкінечні водні канали, сходи, мости, старовинні будівлі ваблять очі, хочеться зупинитись і насолоджуватися їхньою романтикою. Але ми поспішаємо.
Ось і церква. Українські заробітчани стікаються сюди зусібіч.
Відчиняємо двері й опиняємось на Україні. Від запаху ладану і свічок паморочиться голова. Душу проймають струмом українські колядки. Клубок сліз стоїть у горлі. Очі мокріють від радості та смутку.
Обличчя знайомих розпливаються у посмішках і сльозах:
– Іра!
– Леся!
– Христос рождається!
– Славімо його!
– Як ти? Де ти зараз?
Сто питань – стільки ж відповідей. Церква гуде, як вулик. Хтось плаче, хтось сміється, хтось колядує, хтось розмовляє.
Здається, що весь світ обертається навколо цієї маленької України. У церкві вже ніде голці впасти, а заробітчани все прибувають і прибувають – справжні людські ріки.
Нарешті розпочинається літургія. Гамір вщухає. Церкву наповнює приємний баритон отця Олексія. Його підтримує дружний хор жіночих альтів і сопрано. Усі ніби піднімають свої серця до новонародженого Спасителя, творячи щиру спільну молитву.
Літургія триває ніби поза часом і простором. Кожен подумки – у своєму рідному селі чи місті, разом з рідними, у своїй церкві. Після закінчення ніхто не розходиться. Колядкам немає кінця-краю.
Проте час таки нагадує про себе. І, хай як не хочеться, а пора розійтися.
Лідер нашої групи, Софія Геляс, жінка у вишиванці, що колись обіймала керівні посади в одному з сіл на Тернопільщині, а тепер така ж заробітчанка, як і ми, пропонує продовжити свято:
– Тут є їдальня від церкви, де ми зможемо пообідати.
Невдовзі всі пригощаються смачною кутею, домашньою ковбасою, шинкою та іншими традиційними українськими стравами, що передали рідні з України.
– Дай, Боже, наступне Різдво вдома зустрічати! – лунає з усіх куточків їдальні.
Чарка змішує радість і смуток заробітчан.
Повернення на місце своєї роботи стало холодним душем для багатьох. Свято закінчилося. Розпочались важкі заробітчанські будні.
Моя старенька забудькувата сеньйора Лідія була дуже рада знову бачити мене. Щоб переконатись, що я поруч, вона тричі кликала мене уночі.
Ранок розпочався зі сліз. Я відчула страшну порожнечу в душі. Вчорашнє свято зникло, мов дим, повністю втративши свою феєричну яскравість. Протягом дня мені телефонували такі ж нещасні подруги. Вони ділились своїм болем, згадували рідних і Україну.
Італійці кажуть: “Різдво святкуй зі своїми, а Великдень – з чужими”. Але це вже не стосується тих випадків, коли обставини сильніші за бажання

 

Ангеліна МЕЛЬНИК, Сім”я і дім

Усі цифри декрету флуссі

Усе про Декрет Флуссі 2011