in

Сонце народжується там, де залишились її почуття – Невигадана історія із життя (багатьох життів) українок в Італії

   … Та що Ви, синьйоро, живіть собі ще сто років! Хіба ж Ви мій хліб їсте на цім світі. А про себе подумала: бо мені ще дуже потрібно гроші заробити для моїх дітей, а так доведеться змінювати роботу, починаючи все спочатку, звикати до іншого дому, нової синьйори з її капризами…

– Я помираю, помираю, Маріє! Дзвони, викликай швидку допомогу, викликай усіх моїх дітей! – кричала у ніч чоловічим басом міцна, майже столітня італійська синьйора.

– Синьйоро, та перестаньте ж кричати, бо вже весь будинок не спить. – просила Марія.
– Ну то й добре! А що мені до того будинку, ну і нехай не спить, я ж помираю!

– Синьйоро, той хто помирає – так голосно не кричать. Перестаньте негайно. Не буду я нікого викликати, – вже суворіше промовила Марія, – лише Ви і я…!
– А ти не боїшся, Маріє? – зацікавилася синьйора. Звідки ж у тої Марії стільки відваги?
– Що ви за народ такий, маєте левині серця і сміливість… – вже забувши про те, що щойно помирала, розпочала у сотий раз полеміку на міжнародні теми синьйора.

Марія мовчала, не перечила старій, бо знала, що та розпалиться ще сильніше, і тоді вже точно не спатиме всю ніч ніхто у будинку. У синьйори було п’ятеро дітей, що виглядали старшими та немічнішими за неї, і сорок двоє внуків та правнуків. Але доглядати синьйору найняли Марію, бо вже ніхто не міг, та й не хотів, терпіти лихий характер довгожительки.

Синьйора все говорила, та вже впівголоса. А Марія згадала іншу червневу ніч, коли помирала ЇЇ МАМА.

Мамі було всього кілька років за шістдесят. Сімнадцять років носила вона в грудях, тих самих, що виплекали її Марію з братом, страшну смертельну хворобу, та не признавалася нікому, щоб не потурбувати. Працювала, сміялася, ходила до церкви, ростила онуків… Тільки за чотири місяці до смерті попросила допомоги у Марії. І та, в онкологічній лікарні, дізнавшись з вуст лікаря, що Мамі вже нічого не допоможе, повезла її назад у село додому, щоб провести разом останні два місяці Маминого життя.

За час Маминого перебування у лікарні у дворі біля їхньої хати та на городі виросли високі бур’яни. Марія, як несамовита, косила їх, сапала город, грядки та потайки поливала гіркими слізьми.

А Мама просила:
– Доню, покинь, не мучся, для кого ти те сапаєш, хто його їстиме, той врожай! Та Марія все сапала і сапала, щоб дати Мамі надію на зцілення.

За тиждень до смерті Мама почала втрачати здатність говорити. Її останні слова були звернені до сусідок з проханням не залишати Марію на самоті, порадити і допомогти на похороні. В той день Марія голосно і довго плакала. Відчувала пекучу біль, ніби саме зараз їй перерізали пуповину.

Мама померла на світанні, давши доспати селу коротку червневу ніч. У хаті була тільки Марія. Стояла на колінах перед старим дерев’яним ліжком, з яким Мама нізащо не хотіла розлучатися, на котрому народилася і померла. Марія тримала Маму за руку до останнього подиху. А потім вийшла на поріг їхньої хати, повернула обличчя до світання. Сльози котилися з очей, та Марія не плакала, скам’яніла, відчуваючи всю глибину втрати і те, що вже ніколи не буде нічиєю донею, а лише матір’ю родини, що завтра стоятиме над маминою могилою.

Сумно дзвонив одинокий церковний дзвін, сповіщаючи, що ще одна хата у селі осиротіла. Мама пережила Маріїного батька всього на п’ять років.

– То ти кажеш, Маріє, що не боїшся смерті, – продовжувала терзати душу синьйора, – мабуть, хочеш, щоб я померла?
– Та що Ви, синьйоро, живіть собі ще сто років! Хіба ж Ви мій хліб їсте на цім світі. А про себе подумала: бо мені ще дуже потрібно гроші заробити для моїх дітей, а так доведеться змінювати роботу, починаючи все спочатку, звикати до іншого дому, нової синьйори з її капризами…

– Мабуть, я перша і єдина, що не чекаю Вашої смерті, – щиро відповіла Марія, бо бачила, як жадібно рахує синьйорина старша невістка гроші, коли видає Марії зарплатню.

Діти навідувались до синьйори раз на тиждень, у суботу під вечір, перед тим як іти вечеряти і танцювати до ресторану. Це була така сімейна традиція. Гарно одягнуті, жіноча половина – із зачісками, щоразу зробленими у перукарні, обвішані, аж занадто, масивними золотими прикрасами. Похапцем видавали Марії скупі гроші на харчі на наступний тиждень для неї та для синьйори, контролювали, чи Марія старанно прибирає у домі, прасує одяг, чи ще нічого не вкрала. Фальшиво посміхаючись, цілували синьйору в обидві щоки і якнайшвидше вискакували з дому. Внуки з’являлися лише на Різдво та Великдень. Синьйора дивилась на них збайдужілим поглядом і щоразу питала:
– А ти хто, чий ти син будеш, ти теж мені родич?

Спочатку Марія щиро співчувала синьйорі, виконувала всі її забаганки, не зважала, коли та сердилася нізащо, бо розуміла: стара таким чином хоче привернути увагу до себе, виливає свої жалі. Їй хотілося мати поруч когось із дітей, а не іноземку з далекої і невідомої синьйорі України, що розмовляє на ломаній італійській мові, що завжди поруч, та насправді так далеко душею. Та хоч як не старалася Марія, цілий день працювала: мила, прибирала, готувала їсти, та синьйора все одно була незадоволена. Дивилася, як Марія граціозно рухається по дому, яке у неї молоде те легке тіло, красиві, хоч і сумні, очі, волосся кольору спілої пшениці, і сердилася все дужче.
– Та ти сюди не працювати приїхала, а синів моїх зваблювати! А тебе справді Марією звуть? Ти ж подумай, оця ladra (злодійка) носить ім’я Божої Матері!

У такі моменти сутінки огортали душу Марії, робилося нестерпно гірко. Та плакати не можна було ні в якому випадку, бо коли стара побачить, що Марія реагує на її слова, то дошкулятиме ще гірше. І тоді Марія починала тихо співати, щоб не чути образливого монологу синьйори:
…де ж ти ходиш, моя доле,
мабуть, заблудила,
а недолю і день чорний
вже терпіть несила.
Завітай же, моя доле,
й до мене у хату,
посаджу тебе до столу,
буду частувати.
Почастую тебе, доле,
за те, що страждала,
почастую, що так рано
я вдовою стала,
батракую на чужині,
та терплю, не плачу,
забуваю свою мову
й діточок не бачу.

Так минали дні, тижні, місяці… Після смерті Матері у Маріїному серці утворилась пустка, їй так не вистачало старшої людини поряд, щоб хоч іноді відчути себе дитиною. У той же час її переповнювали щирі почуття любові та ласки. Вона горнулася до синьйори, бажаючи віддати їй це своє багатство, бо більше нікому було. Все, що Марія любила, зараз було дуже далеко. Та за півроку синьйора жодного разу не спитала Марію, чи живі ще її батьки, як звати її дітей, яка лиха година змусила Марію приїхати сюди, у таку даль від дому, на заробітки. Одного суботнього вечора, прощаючись, старший синьйорин син, що по роках годився Марії у батька, побачивши сіру втому на її обличчі, тихо, щоб не викликати ревнощів золотоносної дружини, промовив:

– Побережи себе, дитино…
З тих пір Марія почала вчитися розмежовувати, що приймати до душі, а що – ні.
Синьйора нарешті заснула, нервово посіпуючи, навіть уві сні, вказівним пальцем. Наближався ранній червневий світанок. Марія зустрічала їх тут багато. Вийшла на балкон. Край неба вже займався теплим золотаво-рожевим світлом. Птахи пробували голоси, сплітаючи їх у вранішню пісню. Задзвонив дзвін на церковній дзвіниці, закликаючи до першої молитви. Марія закрила очі, повернула обличчя на схід. Перший промінь сонця вирвався з-за горизонту, несучи з собою заряд енергії від далекої рідної землі. Тепла сонячна мантія огортала її тіло і душу, повертаючи життєдайну силу, витрачену безсонної ночі. Сонце! Сонце народжувалось там, де залишалися її почуття.

…Коли синьйорі вже насправді настав час помирати, вона не впізнавала облич своїх дітей і внуків та не пам’ятала їх імен. Обводила тривожним поглядом нетерплячий натовп, що зібрався над її смертним ложем, і шукала в ньому лише Марію, повторювала без зупинку лише її ім’я, і коли наштовхнулася на Маріїні, єдині, наповнені сльозами, очі, заспокоїлася навіки.

Марія ГАЙДАЙ
Varese,  2009 р.

Оплата заяви про набуття італійського ромадянства за новою процедурою

Італія виплачуватиме допомогу для членів сім’ї, що проживають за кордоном