in

Того дня…. – новела Олесі Олендій

… вся замертвівши всередині, скляними очима дивилася в екран телевізора й подумки шепотіла “Помилуй нас, Боже…”
Світ розпливався сірими барвами…

 

Білий сніг і, сяючі позолотою, націлені в небесну блакить, жовті куполи православного храму, що в неділю та дні релігійних свят на повну потужність вмикав мікрофони – точнісінько як брат-близнюк мечетей. І тоді прослава Всевишнього роздирала простір ще напівсонного міста, заставляючи тривожно-нервово здригатися у теплих ліжечках немовлят. Навпроти через дорогу – чудернацькі вікна і двері популярної богемної кав’ярні “Пеппі Довгапанчоха”. В екстер’єрі та інтер’єрі закладу власниця виявила власне захоплення дитячим твором скандинавської письменниці, оселивши всередині ще й справжнє мавпеня на ім’я пан Нільсон – хід королеви усім котячим кав’ярням. Святкові сувенірні з яскравими місцевими авторськими виробами й фастфудівські ятки з гарячим вином, ковбасками, млинцями. Приїжджі, які, обмінюючись враженнями, тинялися центральними вулицями міста…

Жодні звуки ззовні до неї не долітали. Усе мерехтіло перед очима і зливалося в чорно-білій стрічці німого кіно. Голова гула несамовитим бджолиним роєм, а у мізках монотонним забиванням цвяха вистукували слова, що позбавляли здорового глузду, світлого погляду і сили в ногах. Затемнення Сонця? Якщо й так, то точно не те, пам’ять про яке вона зафіксувала записом у давньому, однак добре збереженому, віднайденому у старій книжковій шафці, зошиті –  “11 серпня 1999 року увійде в історію людства. Вже увійшло. І ми також бачили пік затемнення: ріжок сонця рожевого кольору”. –  Особливий день щасливого минулого її сім’ї.

Попереду з’явилася велика неправильної форми темна куля, що неслася просто на неї. Куля збила її з ніг і за мить вона вже лежала у снігу. А галасливі хлопчаки, злякавшись скоєного, розбіглися навсібіч. Сніг холодив руки і обличчя, однак жінка холоду не відчувала. Їй було дуже добре, хотілося вкритися снігом і залишитися в ньому назавжди. Скільки часу так лежала, не знає. Аж поки дужі руки підняли її і поставили на ноги.
“Ось ти де! Все гаразд? Руки? Ноги? Спина? Голова?”. Не відповідала – до власного гаразд їй було цілковито байдуже.      
Тремтіла від холоду, а голова палала жаром. Градусник нагнав температуру тіла 38.5. Владислав готував калинові, малинові, липові та лимонно-імбирові чаї, закутував у ковдру. Пігулок вона ніколи не приймала. Аліна то відкривала очі, то знову провалювалася у хворобливі марення, посеред яких мозок вибухав, здавалося навічно врослим у неї, нестерпним болем. 

Виціловувала сина у козацького довгого русявого чуба, ніжно торкалася подушечками пальців чола, намагаючись прогнати його сон і збудити до школи. Кирилко вчився залюбки, але й поспати зранку любив. І вона, як його “найкраща у світі матуся” – так ніжно називав її у хвилини проявів синівської любові, пильнувала, аби ранковий сон не шкодив навчанню. Жвавий він у неї і до всього цікавий. У семирічному віці Владислав на бойовий гопак його записав. Кирилко, відколи вперше побачив виступи наймолодшої групи міського осередку, так захопився, що кожного вечора тільки про ті бойові танці їм говорив. Батько сина відразу ж підтримав. Невимовленим залишалося її, материньке слово. Зволікала. Хотіла, аби разом із вмінням битися і танцювати, її дитина опанувала дисципліни, що закріплять, закладені в сім’ї, патріотичні почуття, любов до рідної землі. Інформація, отримана від батьків, діти яких відвідували школу бойового гопака, Аліну вдовольнила. Молодь у ній навчають техніці двобою і українського танцю на основі національної  історії, традицій та обрядів. При бажанні і необхідних здібностях опановують також співи та гру на музичних інструментах. Останні пункти для неї були неважливими – співати Кирило любив, але слуху не мав. І посміховище з власного сина Аліна робити не бажала.

Із глядацького залу чи натовпу – якщо виступи відбувалися під відкритим небом, захоплено спостерігала як спершу дитиною,  підлітком, а потім вже й юнаком її син відбивав у гопаку бойові рухи. Як вправно змагався у рукопашах “Борня” та “Герць”. А серце розривали протиріччя: тривожилася і пишалася водночас. Тривожилася, як кожна мама, аби лиха доля оминула її дитину. Пишалася, що виростила, виплекала своєю любов’ю справжнього чоловіка, який здатен захистити себе. І, була певна, не лише себе. Повнилася гордістю, коли син впевнено підіймався вгору у рівнях власної майстерності бойового гопака. За Владислава годі й говорити. У Кирилові реалізувалися його власні нереалізовані прагнення і бажання.
Кирилове двадцятиріччя припало на криваву українську зиму. Замість святкування разом із батьком зазбирався до Києва. Розумом усвідомлювала, що вони повинні бути там, на Майдані, де  вирішується доля країни. Однак серце дружини та матері прагло захистити своїх найдорожчих від оголеної, як лезо ножа, небезпеки, що чорним вороном ширяла над столицею і розправляла свої крила на всю Україну. Спакували наплічники, мовчки посиділи п’ять  хвилин усі разом перед дорогою. Потім вони піднялися і тихо вийшли у холоднечу, беззвучно зачинивши за собою двері. А Аліна безсило опустилася на канапу й, вимкнувши телевізор із його тривожними новинами, аби не давати волі зрадливим сльозам, ковтала заспокійливі. Її тримали лише молитви і їхні дзвінки.

“Ліно, у нас все гаразд”, – звітував Владислав. А за хвилю до нього долучався Кирило: “Мамо, не хвилюйся. Нас тут багато. А багатьох так просто вони не здолають”. Відчувала – говорять не те, що є насправді, а те, що її заспокоїть. “Сину, бережи себе…”, – благала, ледь ладнаючи з власним язиком і тривогою, що паралізовувала свідомість. Розуміла, що як протидія озброєній стіні беркутівців, бойовий гопак синові не допоможе. До такої реальності вона його не підготувала. Не прорахувала. Не передбачила. Та й чи можна такий поворот подій вирахувати і підготуватися до нього?! Чи можна підготуватися до підступних дій диктаторської влади? Але вона таки не схибила – прищепила Кирилові патріотизм і любов до Батьківщини. Тому мусить тепер молитися за нього й мужньо чекати його повернення. Новини незалежних телеканалів жахали – люди виходили з дому, аби їхати на Майдан і безслідно зникали по дорозі. Активістів і звичайних майданівців викрадали, вивозили за Київ, катували. Автівки спалювали. 

Того дня у столиці стріляли і з ними не було зв’язку. Самовтішалася розрядженими батареями, свідомим мовчанням, аби не наражатися на небезпеку – телефони майданівців прослуховували. А вночі горіла будівля Будинку профспілок і вона, вся замертвівши всередині, скляними очима дивилася в екран телевізора й подумки шепотіла “Помилуй нас, Боже…”. Лише зрадливо нервово тремтіли руки. Що вони в ту мить знали про лихо, яке вже входило у двері їхньої домівки? Знали не руки. Знало, відчувало серце, розшматоване невідомим досі болем на тисячі шматків. Через кілька годин врешті телефонний дзвінок і незнаний їй раніше голос Владислава у слухавці. Наступні дні як обірвані електропроводи – прямий ефір, постріли, від яких затуляла вуха і молоді хлопчаки, які замертво падали просто поперед очима. Тіла і списки вбитих. Домовини з Героями. Під “Плине кача…” із ними прощався весь Майдан. Із їхнім Кирилом не прощався ніхто. Владислав повернувся додому з почорнілим обличчям. Уникав дивитися їй у вічі. Сів на стілець навпроти, опустив плечі, обхопив голову руками, втупивши важкий погляд у підлогу. Мовчали довго, аж поки її вуста ледь чутно прошепотіли: “Як?” Але насправді вона не бажала чути і знати, що того вечора майданівський натовп під натиском беркутівців відтиснув батька з сином один від одного. А за мить Владислав побачив як їхній Кирило упав, прикривши собою старшого чоловіка, який стояв за його спиною. Кинувся до сина. Кирилові прострелили ноги. Владислав допоміг його доправити в пункт медичної допомоги у Будинку профспілок. Залишатися біля нього не міг – щокілька хвилин заносили нових поранених.

Аліні часто сниться сон, у якому вона йде незнайомим містом, минаючи православний храм, із націленими в небо, сяючими позолотою куполами. Переходить дорогу і бачить поперед свої очі кав’ярню “Пеппі Довгапанчоха”. Їй відомо, що екстер’єр та інтер’єр кав’ярні відповідають захопленню власниці твором скандинавської письменниці. Вона й сама ним зачитувалася. Постійні відвідувачі закладу – місцева богема, а її постійний житель – мавпеня на ім’я пан Нільсон. Про таке мавпеня мріяв Кирило. Іноді Аліна заходить у цю кав’ярню. І тоді назустріч їй виходить Кирило з Нільсоном на плечі.

Центр Києва. Довга лінія портретів і квітів. Аліна з Владиславом повільно переходять від одного портрета до іншого. Вклоняються Героям. В окремих обличчях Владислав упізнає майданівських побратимів. Їхнього Кирила серед них немає. Його обличчя спопелив вогонь Будинку профспілок.    

Олесі Олендій

Довідка:

 
Леся Олендій, українська письменниця-журналіст. Автор власних книг “Шляхами академіка волі” та “Mia Italia”, співавтор видань Львівського жіночого літературного клубу – двомовного патріотичного “Україна в мені Ukraine within me” та історій про кохання “Львів Кава Любов”. ЇЇ твори друкуються в літературно-мистецькому часописі “Текстover” і літературно-художньому журналі “Дніпро”.

_______________________________________

Більше новин:

Маски і магія: в Італії стартував Венеціанський карнавал

Під дією наркотиків, українець зарізав двох людей у Пескарі