in

Тільки початок.

   Історія написана з розповіді реальної людини – заробітчанки зі Сходу України.

Усі дванадцять років у пам’яті стояла одна і та ж картина – дві маленькі хлоп’ячі постаті поряд з сестрою Оксаною. Цей образ наповнював душу сумом, але в той же час давав надію і терпіння, щоб не зірватися, не полетіти птахом додому, до дітей. Вона розуміла, що навчання потребує грошей, які на Батьківщині заробити значно важче, ніж тут, в Італії. А тому міцно зціплювала зуби і в черговий раз йшла на ненависну роботу, під зверхні погляди і здирництво. Терпіла, бо знала, що заради рідних кровинок стерпить усі негаразди.
Сестра з дому передавала новини – старший пішов до школи, молодшого влаштували до репетитора, облаштували дитячу кімнату комп’ютером. Хотілося, щоб діти мали усе найкраще – сама оббігала усі ринки в пошуках хорошого одягу, найкращих іграшок, шкільного начиння. Економила на їжі і одягу, купуючи собі лише необхідне. Часточками тепла з України летіли рідкі листи з нерівним дитячим почерком.

Коли молодший закінчив університет і влаштувався на престижну роботу, стало ясно, що за роки праці виснажилась фізично і духовно. Якраз добігав термін дії документів, тож поновлювати не стала, а з чистою душею зібрала речі і полетіла додому, попередивши дітей.

Першою гіркою таблеткою стала зустріч на вокзалі – в той час, коли інших заробітчанок зустрічали  сім‘ї з квітами і сльозами радості, її без особливих емоцій зустрів старший син. Перші ж слова різонули ножем  –  «Що ж це ви, мамо, одягаєтесь як жебраки під церквою?» Розгубилась, оглядаючи свій джинсовий костюм, куплений на секонд-хенді. Не знайшовши слів, винувато посміхнулась і обійняла сина.

Сини жили в просторій трьохкімнатній квартирі, що купила їм, кілька років збираючи гроші. Вона зайняла найменшу кімнатку, розклала речі і за звичкою взялася до роботи – ідеально прибрала в квартирі, кожного дня балувала дітей чимось смачненьким, купила нові меблі, побутову техніку. Довгоочікувана мрія збулася.
Щоправда, часом тривога легенько торкалась душі через байдуже відношення синів, які часом ніби не помічали матір.  Втішалась думкою, що минеться, що довга розлука не могла пройти безслідно.

А тому особливо боляче вдарили слова молодшого сина, котрого вона разом з старшим застала увечері на кухні, коли поверталася з магазину з продуктами:

«Щось ви, мамо, загостювались. Пора б вже й повертатися гроші заробляти. Не вічно ж вдома сидіти»
 Мовчки вислухавши, вона з скамянілим обличчям вийшла з кімнати, ледь переставляючи ноги. Плакала всю ніч, а на ранок, прийнявши рішення, зібрала найнеобхідніші речі і тихо вийшла з квартири.

Попереду була тяганина з документами, які добігали терміну, вокзал, потім літак і знову чужина. Проте вона не плакала – сліз не лишилось. Всі вони вийшли завдяки двом тепер чужим, бездушним людям.

Зате лишилось чітке розуміння свободи, тягар відповідальності більше не давив на плечі.

«Що ж, сорок п’ять – тільки початок» – подумала вона, і, крізь сльози посміхнувшись, попрямувала до аеропорту, назустріч іншому, власному життю.

Богдан БАЛЬБУЗА

L’Italia sosterrà l’iniziativa dell’Ucraina nell’interesse dei suoi cittadini – Ambascaitore italiano a Kiev

Ucraini di Santa Maria la Nova hanno celebrato la Pasqua