in

Український Вавілон. Різдвяне оповідання Марії Гайдай

Лапатий  сніжок рясно покривав промерзлу землю, дбайливо прикрашаючи її до Різдва.

Усе навкруги нагадувало  суцільний клапоть білого полотна, крижму в яку ось-ось повитуха зима прийме новонароджений рік.

Завірюха старанно вирівнювала вибоїни на сільських дорогах, одягала у святкові шати дахи будинків,  дерева, кущі і все, що траплялося на її шляху, неначе готувала велетенську сцену, для Різдвяного вертепу, колядників та інших традиційних сільських розваг.

Олеся вибирала час для відпустки саме взимку, щоб насолодитися духом Різдвяних Свят, як тоді, коли ще тато з мамою були живі.

Щороку на Святий Вечір уся родина збиралася під дахом батьківської оселі за одним столом, скуштувати дванадцять пісних страв, таких простих, але найсмачніших у світі,  бо їх готувала мама.

Олеся  була старшою серед трьох сестер, що розлетілися по далеких  світах, але осиротілу батьківську хату не продавали, посилали сусідам потрохи грошей, щоб ті доглядали за подвір’ям і за  могилами рідних. 

Цьогоріч Олеся приїхала першою, довго стояла на автобусній зупинці посеред поля, у легенькій одежі промерзла до кісток. Сусід вуйко Іван приїхав за нею кіньми запряженими у великі санки, бо дорогу до села так занесло снігом, що машиною годі було й пробувати.

— Лесю! Що ж ти так файно убраласи  до України! Різдво надходит, зимно! То тобі не під пальмами неапольськими стояти, а  у Дзвинячі на трасі, тут валянки у самий раз будут добрі, а не чобітки на високих обцасах!

Давай, сідай живенько у сани і вкривайси кожухом, за пів години будеш у свої хаті. Я у вас пропалювати почав ще зо три дни тому, а ниньки вже так кочегарив, що аж вогонь з комина йшов!

Читайте також: Марія Гайдай. Жити з творчою іскрою в душі!

— Та, вуйку у мене вже й одежі зимової немає, непотрібна вона мені там в теплій Італії!

Батьківська хата зустріла Олесю домашнім теплом. У сінях стояв терпкий, смоляний запах від щойно зрубаної ялинки, у грубі потріскуючи, горіли дрова, а на припічку блищав банячок з гарячою пісною зупою.

— Се тобі, Лесю, тета Павліна зварила, аби ти розігріласи з дороги. Приходіт  усі колєдувати і малих присилайте, бо наші написали що сего року не приїдут, то ми з бабов будем самі свєткувати.

Вуйко Іван пішов, а Олеся відкрила шафу, на неї війнуло чимось до болю рідним… На гачках висіла татова і мамина одіж, хустки і перевиті кольоровими стрічками віночки з польових  трав та квітів, що мама носила святити до церкви на Трійцю.

Олеся  витягла з шафи велику хустку, накинула собі на плечі і ніби відчула мамині обійми, сіла на припічок, притулилася до теплої груби.

Стало так добре. Удома. Сон захопив її у свій полон відразу…

І приснилося ніби мама клопотала біля печі, а вона разом із сестрами сиділи, як багато років тому, навколо столу з купою кольорового паперу, стрічок, фарбів, яблук, горіхів, клею з муки, клаптиків тканини та всіляких нехитрих інструментів і творили ялинкові прикраси.

Наймолодша Надійка колола навпіл горіхи, виймала з них серединки (до куті будуть), а скарлупки фарбувала у золото та срібло, вкладала між ними маленькі записочки і склеювала дві горіхові половинки  до купи.

Старші сестри помітивши цікаву видумку і собі почали писати новорічні послання. Усі весело сміялися, штовхали одна одну, ховали свої таємничі листи, аж поки мама не утихомирила їх.

Читайте також: Дружин та волів треба брати з рідних країв?

— Мамо, мамо, напишіть і Ви пару слів! Щось особливе, різдвяне вітання чи побажання якесь, щоб запам’яталося назавжди, кому Ваш чарівний  горішок  дістанеться!

Мама витерла руки у фартух, присіла до столу, обвела доньок лагідним поглядом. Вона мрійливо усміхнулася і написавши на клаптику паперу, згорнула його, вклала між двома горіховими скарлупками, віддала Надійці, щоб та завершила роботу…

Олеся прокинулася від шуму у сінях. З галасливими розмовами і тупотінням, обтрушуючи сніг, у хату заходили її сестри, племінники, діти з онуками.

— Приїхали!  Чим же ви добралися усі разом?!

— А нас Святий Миколай на санках привіз! – сміялися родичі.

Вечерю готували разом, поставили ялинку. В ящику для прикрас перемішалися старі і нові ялинкові іграшки: сучасні склянні та пластикові і паперові, дерев’яні, солом’яні,  з ниток і вати – зроблені вручну. Серед них були і горішки пофарбовані у срібло та золото.

Наймолодші діти з цікавістю розглядали саморобні забавки, аж поки не почали сперечатися між собою.

Малий Йоган, ховаючи найбільший золотий горіх собі у кишеню, німецькою мовою пояснював, що той горіх повинен  належати йому.

А  Даніель не погоджувався і французькою полум’яно переконував Йогана, Василька і Наталку, що саме він має право володіти тим горіхом.

Читайте також: Як ми, заробітчани, вбиваємо власну душу

Діти не розуміючи один одного, зняли такий лемент на різних  мовах, що мимоволі привернули увагу дорослих. Вуйко Іван аж за голову взявся!

— Йой, діти, не сварітси, ви ж одна родина! Якась Вавілонська вежа тут у вас, а не ялинка!

Невсилі оволодіти собою роздратований Йоган кинув іграшку додолу і розтоптав. Горіх розколовся, золотисті скарлупки покотилися у різні боки, а на підлозі під ногами у хлопчини залишився лише  клаптик паперу змережений дрібним почерком.

Олеся різким рухом зупинила малого, підняла папірець, прочитала написане і сльози навернулися їй на очі.

— От німці малі, нічо не розуміют, всього у них вдосталь, не вміют ніц шєнувати! Зразу під ноги, топтати!, –  вуйко Іван несхвально покрутив головою і продовжив:

– І мої десь там у Америках вже більше десяти років на роботі, приїздє рідко, бо дуже далеко. А внуки ще рідної землі не виділи. Може й вони українською мовою говорити не вміють?! Бабця їм сорочечки повишивала…

Розкидало вас діти по чужих краях, бо держава наша, як мачуха недбала, про себе думає, а  нарід мусить у наймах собі на хліб зароблєти. І тепер брат брата не розуміє! От,  наказав господь… Український Вавілон тобі і всьо!

Читайте також: “Легко вам любити Україну, живучи за кордоном”

— Тихо, вуйку, Надійка образиться, – сказала Олеся,- малий не винен, він же й насправді на половину німець…

  Вечеряли тихо, з молитвою згадували батьків, розказували дітям  про кутю, вчили колядувати. Надійка відважилася спитати Олесю  про папірець, що був у золотистому горішку.

— Чия то записка, про що йде мова? Прочитай, будь ласка, – попросила вона.

То була мамина записка. Скільки ж років пролежала вона на горищі у ящику для новорічних прикрас і зберегла аж до сьогодні тепло слів материнського Різдвяного вітання!

Олеся підвелася, закликала усіх до уваги і пояснила дітям, що зараз вони почують заповіт їхньої бабусі. Ці слова, як молитву, діти повинні  запам’ятати і шанувати  усе своє життя. А за тим почала читати:

«Подивися у вічі тому, хто сидить поряд із тобою і тому, хто навпроти. Ти бачиш у них щирість?! Відповіж тим же, бо це твоя Родина. І нехай так буде завжди!!! Веселого Різдва і щасливого Нового року! Єдність і розуміння не покине вас,  якщо будете дивитися вперед з Надією, назад із Вдячністю, вгору з Вірою, а навколо себе з Любов’ю!»

Марія Гайдай

Ми хотіли б залишатися із вами у контакті. Запрошуємо приєднатися до групи  у Facebook Українська газета – видання для українців в Італії

Карантинні правила відвідування Богослужінь на Різдво в Італії

Folk Dance. Запальний український танок у серці Мілана