in

Шукаю Анну

Стояв похмурий зимовий день. Так складалися обставини, що я пішла на вихідний не у четвер, як завжди, а в п’ятницю. Не було гурту знайомих, до якого звикла за довгі роки перебування в Італії. Передчувала, що без зустрічі із друзями наступний тиждень роботи здаватиметься набагато тяжчим. На чужині почала розуміти вартість чуйного слова, доброї поради, тієї моральної підтримки, яка допомагає не впасти у відчай від новин з України і переносити те, що стається на роботі в Італії.

Мій автобус відходив майже через дві години. Зробивши необхідні покупки, я примостилася у залі очікування. Роздивлялася навколо в надії побачити когось знайомого. Ось румунки, трохи далі – полячки, там, біля вікна – молдаванки: різні нації, різна мова. Спільне в нас те, що тут ми – чужинці, страніері.

Відчиняються двері і заходить літній італієць. Акуратно складає парасолю і направляється до гурту жінок.
«Шукає розваг» – думаю я, спостерігаючи за чоловіком, який підходить то до одних, то до інших. Щось питає, але у відповідь йому заперечливо хитають головою.

«Не щастить тобі сьогодні, дідусю. Років тобі 80, а може й більше. Час би тобі уже полишити те, що шукаєш». – подумки звертаюся до нього. Повертаю голову, і бачу що він вже стоїть переді мною. Ввічливо привітавшись, питає чи можна сісти поряд. Так, звичайно. Починає питати, куди їду, де працюю, звідки приїхала в Італію. Коротко відповідаю на його запитання. Почувши що я – українка, він радісно стискає мою руку, говорить які українці «браві», і чесні, і дуже надійні. Приємно чути такі компліменти, але розумію, що це лише передмова, тому чекаю що буде далі. Нарешті італієць переходить до основного питання:

–    Я шукаю українку Анну, може знаєте? Має довге, гладке волосся, зелені очі…

Щось видно промайнуло в моєму погляді, бо італієць одразу ж заперечливо захитав головою:

–    Ні, ні, це не коханка, Анна працювала доглядальницею у моєї дружини. У неї хворі ноги. Живемо в маленькому селі в горах. Маємо троє дітей, але вони далеко. Анна нам одразу ж сподобалася: спокійна, терпелива і дуже релігійна жінка.
Почала лікувати рани на ногах дружини. Прикладала бинти, змочені святою водою з Люрду. Сідала біля ліжка і читала молитви до святого Юди Тадея.

Спочатку я не дуже вірив в успіх того лікування, але через деякий час рани зникли!

…Чотири роки працювала в нас Анна..

–    Молода? – Питаю.

–    Десь біля 60-ти, але виглядала набагато молодшою.

–    То чому ж пішла від вас? Що сталося?

–   Не наша в тому вина. Є в селі одинокий мужчина Франко. Одружений наколи не був. Недобра він людина – «полює» на жінок-іноземок. Спочатку – на машині підвезе, то карточку для поповнення рахунку мобільного телефону купить, компліменти говорить. А далі починає прикидатися закоханим, обіцяє одружитися. Жінки попадають в цю пастку, а на другий день інтимні підробиці знає усе село. Півроку тому Франко почав приділяти увагу нашій Анні. Вона не приймала залицяння, повторювала що має чоловіка із яким обвінчана у церкві, та Франко не відмовлявся від свого задуму. На Різдво приніс їй подарунок, та Анна відмовилася його прийняти, чим дуже розгнівала залицяльника.

З того часу він змінив тактику. Очікував українку на вулиці, сердито із нею говорив, розмахуючи руками. Бідна жінка боялася вийти із хати, часто плакала.

–    Чому ж ви її не захистили? – питаю із докором.

–    Я хотів викликати карабінерів, та Анна була нелегалкою, боялася депортації. Після однієї із таких зустрічей із Франко повернулась вона додому перелякана. Після вечері одразу пішла в свою кімнату, зіставшись на головний біль.

Анна завжди вставала рано, готувала каву, одягала дружину, подавала сніданок. А цього разу о восьмій піч була ще не розпалена. Стукаю – не відповідає, а в кімнаті знахожу записку: «Пробачте. Вимушена тікати. Анна». Залишила вона усі свої речі, зарплату за дев’ять днів і пішла.. – Закінчує свою розповідь італієць і починає плакати.

Тяжко бачити, як плаче немолода людина. Говорю щось заспокійливе і прощаюсь, бо приїхав мій автобус.

Вже пізно вночі, коли нарешті засинає старенька сеньйора, піднімаюсь у мою холодну кімнату, підхожу до вікна і дивлюся в зоряне небо. Намагаюся знайти відповідь на питання, що давно не дає мені спокою. Хто ж ми є, «страньєрі»? Блукаючі зорі? Чи безправні раби з яких кожен може зробити посміховище?

Дорога Анно! Велике спасибі тобі, що ти зберегла гідність нашого народу Слава святому опікуну Юді Тадею, що своєю могутньою рукою втримав бідну українську наймичку від гріха, і не дав їй впасти у спокусу. Бо навіть Сину Божому спокусник пропонував «усі багатства світу…»

Богдана ПАШКОВСЬКА

Заробітчанський капітал

ЄБРР досліджуватиме трудову міграцію з України