in

Заробітчанські шляхи української жінки-2

   Наближається  ще одна річниця мого заробітчанства на теренах Італії. Аналізуючи прожиті роки, роблю висновок, що воно почалося набагато раніше. – Продовження невигаданої історії життя української жінки, що вимушена, заради дітей, пройти шляхи заробітчанства у різних країнах.

Продовження, початок ТУТ

 

Пройшов рік. Помалу відійшли болі та втома від польових робіт, забулися страхи від раннішнього гудіння трактора та холодних ранків. Наша колишня бригада картоплярів знову думає над тим, як краще провести цьогорічну відпустку.

Стосунки між членами бригади підтримувались, ми ніби поріднилися після пережитого. В екстримальних ситуаціях люди краще пізнають один одного. Цього разу місцем нашого «відпочинку» стала Смоленщина з її берізками та осинами. Тут я не по прочитаному, не по почутому, а власними очима пізнала, що таке російська «глибинка» і як там живе простий народ.

Але все по порядку. Склад нашої бригади дещо змінився. На цей раз з своїми синами приїхала косівчанка Марія, а також Слава з сином Валерієм. Жартуючи, вона сказала: «Їдемо багатіти на нові зморшки». Мала рацію: ми заробили мало. Бригадиркою була молода і вродлива дівчина Віра, яка, до того ж, привела в наше товариство свою подругу – вчительку бальних танців міського будинку культури.

До речі, через багато років я зустріла Віру в день мого приїзду в Італію. Наші заробітчанські шляхи перетнулися в Римі, біля станції метро Оттавіано. Вона впізнала мене серед натовпу шукаючих роботу, підійшла, прийняла як маму рідну. На той час Віра добре володіла італійською мовою і того ж дня влаштувала мене на карітас при Ватикані, за що я їй вдячна до сьогоднішнього дня. В Римі, біля української церкви, зустріла я й Славу…

Як і було домовлено, в Смоленську ми звернулися в сільськгоспуправління, але там нас ніхто не чекав. Бригаду погодився прийняти інший голова колгоспу, який не дочекався приїзду закарпатців. Ощасливлені – не даремно в таку даль їхали – ми дали згоду. Байдуже, що спали на матрацах, постелених прямо на підлозі.

Вже наступного дня ми були готові вийти в поле, але виявилося, що бригада, яка працювала тут у попередні роки, таки приїхала. Нас до роботи не допустили. Щоранку ми із заздрістю дивилися, як вони вирушали в поле, а нам пропонували почекати, поки дозріє льон на іншій ділянці.

Цілий тиждень Віра-бригадирка приходила на поріг управління колгоспу, а голова чемно просив почекати ще і ще. Щоправда, нас годували тричі на день, як і працюючу бригаду. Та ми приїхали не за цим, дні моєї відпустки збігали, а я ще не заробила ні копійки.

У цей вільний час ми мали можливість оглянути місцевість та познайомитися із жителями села. Воно було побудоване в перші повоєнні роки, повністю із дерева, на яке так багата Росія. Здалека виглядало, наче іграшкове містечко: всі будиночки, стайні та парканчики були однаковими.

На деяких воротах ще збереглися афіші: «Вдове героя Великой Отечественной Войны», а надворі був …87 рік! «Избы-шкатулочки» почорніли та постаріли, парканчики попідгнивали і похилилися, в стайнях кишіли полчища щурів. Гризуни настільки прижилися, що відчували себе господарями. Одна із селянок жалілася нам: щоб нагодувати худобу, їй доводилося стояти із прутом коло кормушки. Щурі хижо виглядали із своїх нір і без страху накидалися на їжу. Від спритності господині залежало, кому більше перепаде: свійським тваринам чи непрошеним «гостям».

Усі старшокласниці були із карієсними зубами, а часто і без них. Звернутися до стоматолога тут було проблематично. Слід було їхати в район, а транспорту – ніякого. Випускники плекали єдину надію – швидше закінчити школу і – в Москву. Вони були згідні на будь-яку роботу з найгіршими умовами, лиш би не залишатися «в деревнє». Сумно було це вислуховувати, тривожно за їх майбутнє.

Після тижня прогулянок та розмов кілька із нас пішли на прийом до голови колгоспу. Він радо прийняв, та пояснив що карпатці, як постійні сезонні працівники, пообіцяли зібрати увесь льон. Для нас роботи нема, йому незручно було відмовляти, а тут ми самі відпрошуємося. Дав нам транспорт, і ми знову стоїмо під сільським управлінням.

ІІ

Бригаду відразу забрав головний агроном іншого колгоспу, який там усім керував. В сільській конторі на нас скоса поглядали – хтось із презирством, хтось із співчуттям. Хтось із гіркотою в голосі нарік нас: «женщины Бухенвальда». Можливо, це визначення більше стосувалося нашої балерини, адже вона була надто тендітною, тож після тижня роботи була вимушена залишити громаду. Починалися заняття і їй треба було набрати танцювальну групу на наступний навчальний рік (але, швидше за все, робота їй видалася не під силу). Жаль було її. Те, що вона заробила, навіть не перекрило витрат на поїздку.

Поселили нас далеко за селом, так, що пішки не дійдеш, але зате близько до поля. Зі стелі занедбаного, давно покинутого будинку, час від часу облітала штукатурка. Ми намагались заздалегідь відгадати місце, де це станеться, і самостійно відслоїти сумнівні місця. Зате в кімнатах були ліжка і штори на вікнах. Ми дуже цінували ці маленькі ознаки цивілізації.

У другій половині хати жила бабця Аріна з онукою. Дівчину ми жодного разу не бачили, лише чули, як пізно ввечері тишу роздирав гучний гуркіт в їхні двері зі словами: «Открой б… ето я прішел!». Як нам пізніше пояснила Аріна, то приходив «женіх». Досі, коли чую це брудне слово, щоразу пригадую відвідини того «женіха».

Вечорами, коли приходив отой жених, ми співали наших українських пісень, і на спів до нас приходила Аріна. Вона була стомленою більше, ніж ми, бо мала великий город, а грунт на ньому був сухий і виснажений, не в порівняння українському. Весною колгосп виорював ділянку, а далі вона самостійно її засаджувала та обробляла, і на своїх же плечах тягнула мішком урожай до погребу. Вертаючись з поля, ми часто допомагали їй нести той покладистий мішок.

Людей ми бачили мало. Тракторист, що приїздив за зібраним, з самого ранку був «під хмелем», або ще не прохмелився із вечора, або… взагалі ніколи не прохмелявся.

До цього часу ніхто із нас не знав, як росте, цвіте чи збирається льон. Знали про нього лише з народних пісень:
«Там під гаєм зелененьким
Брала вдова льон дрібненький.
А льон цвіте синьо-синьо,
А мати жде з дороги сина…»

Вибрані комбайном рослини лежали в покосах. Агроном навчив в’язати маленькі сніпці і складати їх в стіжки по вісім в кожен. Робота була не надто важкою. Ми молодими були, попереки не боліти, а тим, що наші руки огрубіли і були покаліченими, ми не переймалися. Поля були незвичними для українського ока. Острівці беріз та осик, як легкі хмарки в небі, виднілися то там, то тут. Місцями вони переростали в типові «берьозавиє рощі». Трактористи їх об’їжджали, навіть ті, найменші, що лише утворювалися та замічували поля. Мабуть, вони були дорогі російському серцю.

Зібраний льон возили на елеватор. На воротах брали кілька снопів на аналіз. Дрібного льону ми не знайшли, можливо, цей сорт був виведений спеціально для різкоконтенентального клімату. На наше глибоке розчарування, урожай не був високоякісним. Нам показували «золоте прядиво» – волокна із щойно вибитих рослин. Та нитки ніколи не були довгими і тонкими. А наш заробіток залежав від якості.

Найбільш непростою була розгрузка льону. Одна із нас скидала снопики на транспортер, а іншій, дихаючи густим порохом, на карколомній висоті доводилося приймати їх і розкладати під накриттям. Респіраторів не видавали, то вже у наступні рази ми готували собі пов’язки, змочені водою – захищалися, як могли. Існувала ще одна небезпека: вгорі, на стосі льону, відчуваєш себе як у трясовині: один неточний рух, необережний крок і ти можеш пірнути в рослинну безодню. Пізніше ми одержали цінну інструкцію: «Упадьош в диру – разводи широко руки і ноги, штоби нє нирнуть глубоко, дишать нечасто і, помаленько, виході на свет».
Дякувати богу, такого не сталося.

Одного разу нас перевозили на іншу ділянку і вказали на вузеньку річечку. Виявилося, що ми працювали біля витоку нашого Дніпра. Важко було повірити, що з такого невеличкого потічка, майже струмка, бере початок потужний велетень.

Пропрацювали ми там із місяць. Осінь була сонячною та теплою. Хоч заробили небагато, та цього разу не страждали від погодних умов, як на зборі картоплі. Невеликий заробіток був витрачений на нагальні потреби – підготовку дітей до нового навчального року. Я дозволила собі маленьку розкіш – купила босоніжки на корковій підошві, які здавалися мені найбільшою розкішшю.

Олександра КЛІЩ

(Далі Буде)

Автор завчасно дякує усім коментаторам цієї оповіді

Staminali, Nature: metodo Stamina è un plagio “ricerca ucraina 2003″.

Найкраща випускниця у Бергамо – українка