in

Badanti – погляд з України на “бадантизм” заробітчанок

Справжні масштаби актуального українського бадантизму починаєш собі уявляти, коли недільного ранку опиняєшся на шенґенському боці угорсько-українського прикордонного переїзду Загонь–Чоп.

 

Це італійське слово я вперше почув пару тижнів тому в Південному Тиролі. Він, як відомо, є частиною Італії (Альто Адідже), але в ньому переважає німецькомовне населення, яке попри своє італійське громадянство називає італійцями лише італомовних. Ким вони вважають себе — німцями, австрійцями, окремим тирольським народом — я не з’ясовував, щоб часом не зачепити якихось занадто чутливих зон. Мені вистачило факту, що німецька мова в тій місцевості незле собі функціонує як одна з двох офіційних. Однак чи стоїть за цим якась внутрішня напруга, я докопуватися не став.

По завершенні літературних читань у домі певного місцевого винороба частина публіки почала потрохи розпитувати про Україну і як нам живеться. Відповідаючи про те і про се, я згадав і про наших італійських заробітчан, а більшою мірою заробітчанок. «О так, — дружно закивали виноробові гості, — знаємо, так, це ті, кого італійці називають badanti». «Як? — жваво перепитала Т., яка щойно читала цій публіці уривки зі свого роману. — Банані?». «Badanti, — виразніше повторила одна з німецькомовних пань. — Ті, що доглядають».

Справжні масштаби актуального українського бадантизму починаєш собі уявляти, коли недільного ранку опиняєшся на шенґенському боці угорсько-українського прикордонного переїзду Загонь–Чоп. Чому саме недільного ранку? Тому що субота — день, коли з незліченних італійських міст і містечок, з усіх тих неаполів, римів, урбін, равенн, вольтерр, ґенуй, падуй та парм, назад в Україну вирушають сотні (а може, й тисячі) бусів і бусиків, по саму зав’язку навантажених пармезаном, макаронами, грошвою й людьми. На ранок неділі всі вони ледь не одночасно досягають українського кордону на переїзді в Чопі. Цій кавалькаді не видно ні початку, ні кінця. Вона вже з боями подолала Альпи, італійські та словенські, добрячий шматок Хорватії й Великої Паннонії, званої ще Тисо-Дунайською низовиною. Попереду штурм батьківщини. Це якась така справжня (бо таємна) українська армія, принаймні кілька її механізованих дивізій. Тільки от воюють у цих дивізіях переважно жінки, причому всіх без винятку вікових та поколіннєвих категорій. Страшна і велика сила.

Італіє, благословенна Італіє, якби ти тільки знала, як вони тебе обговорюють у своїх бусах, як відверто пишаються своїми крадіжками твоїх ковбас і шинок, твоїх сирів і спаґетті! От уже дійсно народ несунів. Як у совку — все, що могли, виносили з рідних заводів та фабрик, так і тепер з італійських ферм. О Італіє, якби ти тільки знала, яку ти слизьку й холодну гадину впустила до свого південного благословенного лона!

Це такі в мені прокидаються ранкові думки від усього мимоволі почутого в бусі — поки ми стоїмо, а черга здається безнадійно непорушною. «Сьогодні ще нічого, — каже водій, оцінивши перед тим ситуацію як таку, що застрягнемо годин усього лиш на три–чотири. — Тиждень тому було стільки, що коли я не полінувався пройтися вперед і порахувати, то виявилося, що мій бус стояв у черзі 198-м».

Я з цим світом не дуже знайомий. Я взагалі повертаюся з морських узбереж Хорватії. Про неї, про Хорватію, я планую писати наступну колонку для «Збруча». І назвати її «Хорватське щастя». Таку собі сповнену захвату і вдячності колонку. Але я її вже, мабуть, не напишу. По-перше, тому що Хорватія програла португальцям. А по-друге, тому що в Заґребі я підсів до цього буса. Я в ньому випадковий пасажир.

Як невтаємничений у це бадантське масове рушення, я ставлю водієві дурні й недоречні запитання. Наприклад: «Можливо, був сенс не їхати на цей переїзд? Можливо, з Угорщини на Словаччину і звідти на Ужгород? Або взагалі — зі Словаччини на Польщу й через Перемишль на Шегині?».
 

Але водій ставить мене на місце своїм запитанням у відповідь: «Думаєте, мені б там дали в’їхати?». І напівсонно, неквапом (а куди поспішати в цій застиглій під не зовсім ще палючими ранковими променями черзі?) пояснює: «Для нас, тих, які в Італію й назад, у Києві відведено тільки один переїзд — цей. На іншому нас не пропустять».
 
Я все ще не розумію, як то в Києві хтось може вирішувати, куди саме, через який переїзд повинен їхати водій приватного буса (!). Яким таким правом, хочеться мені спитати. Але водій продовжує цілком вичерпно: «Розумієте, їм у Києві зручніше, щоб усі ці гроші, — він вказує на кавалькаду бусів, — проходили через одні руки в одному місці, а не розпорошувалися хрін знає де. Тут свої закони, тіньові. І закарпатська митниця нічого з цього не має — все йде на київського смотрящого. Цього ніхто й ніколи не змінив і не змінить. Нас навмисне загнали у тінь, щоб у тіні обдирати. Так було і є — за всіх президентів, урядів. Різниця? Ну так, є деяка. Під Януковичем ми платили й по 800, і по 900 євро від буса. Тепер буває, що й по 300 їм годиться. Так, у цьому зміна є, правда. Але все одно не вірте, коли чуєте про якусь боротьбу з корупцією».

А я й не вірю. Я лише замислююсь, як завжди недоречно, чи 500 євро різниці між «під Януковичем» і «тепер» можна вважати проґресом?

Іншими словами, чи герої Небесної сотні справді віддали свої життя за те, щоб ставка хабаря від пересічного буса здешевшала аж на півтисячі?

Юрій АНДРУХОВИЧ для “Збруч

Дев’ять причин подорожувати частіше

Названі правила перетину кордону, які діятимуть після скасування віз