in

Курва та iншi. Уривок з роману “Чотири дороги за обрій” Лесі Романчук

Олег так і не зменшив швидкості, машину кидало по звивистій трасі, він раз у раз повторював слово “курва”, але всі вже розуміли, що поганого підтексту тут немає.

 

Валя провадила далі.
– До речі, словом “курва” називається не тільки поворот, але й отака дорога у горах, якою ми їдемо, звивиста, серпантин.
– Я вам, дівчата, розповім, як я віз одного письменника з України, – докинув свого до розмови Олег.
– Якого письменника? Ми його знаємо? – зацікавилися Дана і Зіна.
– Мабуть, не дуже, він перекладач, перекладає з англійської, французької, італійської мов, мудрий дядько, Віктор Шовкун, чули? Ну, я так і знав, що ні, хто коли заглядає на прізвище перекладача! Так от їдемо ми дорогою до Флоренції, і він розповідає про те, як якось їхав у таксі. Водій – італієць, дорога в горах, водій раз по раз – курва та й курва, а письменник йому візьми і скажи, що в Україні це слово має цілком інше значення, означає не дорогу, а жінку, яка має не зовсім рівну, а отаку звивисту поведінку. Водій слухав, а потім каже: “Мудрі люди українці, правильно назвали. Між вашою і нашою курвою є багато спільного. Наприклад, на рівній дорозі їдеш-їдеш – можна заснути, а на курві – не заснеш!”
Дівчата знову засміялися. Настрій потроху ставав усе сонячнішим. Добрі люди цей Олег з Валентиною. Дали їм роботу. Та ще й безкоштовно. І такі веселі, такі гарні. Добре заробляють, мабуть.
– А хочете, я вам іще один прикол з курвою розповім? – продовжив охочий бавити публіку Олег. – Приїздить наша жінка до Риму, виходить на Терміні…
– А що таке Терміні? – запитала Дана.
– Данка, ти як з дикого краю! – зиркнула на неї Влодка. – Вокзал у Римі так називається.
– Та я автобусом приїхала…
– Замовкни, не заважай!
– Так от, виходить вона на Терміні, сідає в таксі, показує водієві папірця з адресою. Водій везе, куди належить, а хлопець балакучий, веселий, щось балакає до неї, звідки йому знати, що жінка не розуміє? От повертається і каже: “Адесса курва?” бідна жінка думає: “Ну, про те, що я курва, мабуть, по моїй фізіономії видно, але ж звідки він знає, що я з Одеси?”
Жінки спершу засміялися, а потім таки уточнили:
– А що ж він сказав?
– Він сказав, що зараз буде поворот, адесса – зараз, поворот ви вже знаєте.
– От вже й кілька слів знаємо! – втішилася Дана. – Адесса – зараз. Я запам’ятаю.
– Це слово ти будеш чути часто. Але затям, якщо італієць каже “адесса, адесса”, це зовсім не значить, що він справді збирається зробити щось саме зараз, негайно. Це “адесса” може бути через півгодини, годину… Вони тут не поспішають.
– Щасливі люди, можуть дозволити собі не поспішати… – позаздрила Зінаїда.
– А то! Куди їм спішити, якщо ми все за них робимо! – реально глянула на речі Володимира. – А які хами! Просто рідкісні! Мій дідуган мене все сукою обзивав!
– Сукою? – охнула Зінаїда. – Старий чоловік, а такий невихований! Хіба ж так можна!
– Та ти знаєш, Зіно, він наче й не сварився, наче й нормальним голосом говорив, але ж тільки прокинеться зранку і лагідно так, спокійно: “Вий, суко!” І так цілий день, суко і суко! Я не витримала, на третій день послала старого пердуна на три веселий букви і забралася з хати! – Володимира аж сплюнула спересердя, згадавши, як обзивав її, на її думку, старий.
Валентина повернулася до Влодки:
– Слухай, Влодзю, а як він точно казав, таки “вий” чи якось не так?
– Та якось ніби й не так… – пригадала Володимира.
– Може, він казав: “Ворей суко”?
– От, саме так він і казав, не “вий”, а “ворей”! Це ще гірше, мабуть! Дуже якесь паскудне слово!
Валентина не просто сміялася, а іржала, як поранений кінь. Олег теж витирав сльози, навіть швидкість зменшив, щоб не врізатись у гору.
– Ну, ти й дала, мать, ну й облажала дєда!
– А чого він лається? – відчувши, що щось не так, все ж продовжувала боронитись Володимира.
– Та не лаявся твій дідок, Влодко, анітрохи не лаявся, він у тебе соку просив, бідолаха! “Ворей сукко” означає “Хочу соку”, ото й усього! А ти, скажена, такого славного дідулю покинула! Воно, стареньке, соку просило, а ти… Ой, не можу, не витримаю, – витирала сльози від сміху Валентина.
– Валюха, ти не іржи, лопнеш, – заспокоював Валентину Олег. – Ти краще пригадай нашу Ганю, як вона на свого діда наїжджала в перші дні. Пам’ятаєш? Репетувала, заберіть мене від цього сексуального маньяка, старому дев’яносто два роки, а він баби хоче!
– Свят-свят, що, правда? – не повірила Зінаїда.
– Буває, що й правда, їхні діди крепкі, крепші за наших, мені жінки оповідали, а що їм, вони тяжко не робили, здоров’я мають, баби хочуть… – буркнула Влодка.
– Та що ви, дівчата, вірите байкам, ну, теж мені, маньяк паралізований! То Ганька знову ж таки мови не знала! Трохи почала розбирати, знала, що “ворей” – хочу, а “те” – “ти”. ”Ворей те” – нібито “Хочу тебе”. А дід говорив “іль те”, з артиклем “те” – “чай”.
– Ой, не витримаю! – зайшлася в реготі Дана. – Не розчула жінка до пуття! Дідуньо чаю просили, а ваша Ганя думала, що то її хтять?
– Ото! Була б покинула роботу, якби їй Валя не розтлумачила. Бо дідок шість разів на день чай п’є, любить чаювати, а Ганька – маньяк, маньяк. Мову треба вчити, дівчата!
Отак весело починалася їхня хресна дорога…
Якби ж то знаття, що їх чекає далі…

 

Леся Романчук

Джерело: www.proza.ru

НАШІ виграли, чи програли?

У Сансеполькро українець впав із 4-метрової висоти