in

“Я по місті пішки не хожу. Мене на машині господарі підвозять”

   Точка зору на один день заробітчан. Ця стаття викликала неабиякий резонанс в середовищі українців. Можливо тому, що багато хто впізнав типове середовище українських іммігрантів, незалежно чи то в Італії, Іспанії чи де інде. Iз поваги до звернень читачів, ми вирішили зняти із тексту будь-яке посилання на особистості та географчну локацію. Все ж, не знімаємо статтю із публікації, бо Українська газета є незалежним виданням, що має право на висвітлення різносторонніх точок зору. Редакція вважає, що серед сотень позитивних статей із життя українських мігрантів, має право прозвучати і критичний голос.

Пасха, вона й в Італії Пасха. Єдине – бракує рідні, й кошика не купила, – сміється чернівчанка 58 ­річна Любов.

5 травня із 20 іншими заробітчанами стоїть біля сходів церкви, поблизу центру міста. Тут 11 років поспіль по неділях і святах орендує приміщення для богослужіння українська парафія. Храм старий, із червоної цегли, по боках фасад з’єднаний з двома 3­-поверхівками. Помітити, що це церква, можна тільки за високими дерев’яними дверима та гіпсовою плитою із зображенням Ісуса Христа над ними.

До Італії я приїхала до матері в гості на вихідні. Вона вісім років доглядає 80­ річну синьйору з хворобою Альцгеймера. Ми купили українську паску за 5 євро та кільце домашньої ковбаси за 10 євро на площі, на яку щовихідних прибувають автобуси з України. Привозять продукти, медикаменти, пресу. Ними заробітчани передають посилки рідним в Україну.

До церкви з околиці міста добираємося на метрo.

– Ще не впускають, там літургія для італьянців, – пояснює на сходах храму Любов. Ставить ­пакети, паперовий і целофановий із зображенням Мерилін Монро, біля дверей. З паперового видніється пляшка червоного італійського вина к’янті. – Сюда вперше прийшла чотири роки тому, якраз на Великдень. Я майже цілодобово доглядаю 90 ­річну бабку. Вона глуха, не говорить – лише мугикає. Якби не бачилася з українськими дівчатами, давно би збожеволіла.

Любовперевзувається. Темні мешти на танкетці ховає у кульок, взуває червоні туфлі на високих підборах.

– Доки була тут, чоловіка в Україні поїзд переїхав. Планувала його сюди взяти. Але тут на будовах потрібні сильні й молоді, а його горілка трохи піднищила. Ще був варіант – біля коней ходити, але умов ніяких. Наші хлопці від спання на сіні всьо повідморожували. Вернуся додому, куплю маленьку квартиру, аби була з газом і водою, пороблю ремонти й буду жити. Хватить, находилася біля тої господарки. Хочу спокою на старість.

Об 11.00 біля церкви збираються близько 300 заробітчан. Стоять компаніями по четверо­п’ятеро. Більшість – жінки пенсійного віку. Кошики тримають одиниці.

– Йой, ледве долізла, так всьо болить, – важко схлипує повногруда блондинка років 50 у вишиванці, з тонкою талією. У одній з компаній переціловує жінок в обидві щоки. – Маю бабу прикру, ледве її вчора вклала. Вічно мене будить. На днях штурхнула під бік – думала, не розігнуся. Добре, наших дівчат зустріла в метро. А то би не знала, на якій остановці вийти. Не смійтеся, п’ять років тутка, а як дурна – поняття не маю, де церква. Я по Мілану ніколи пішки не ходжу. Мене на машині господарі підвозять. А деколи везе дочка з чоловіком. ­Сьогодні їй кажу: “Бери свого Анджело до церкви”. А вона: “Мам, ти шо? Він рота роззявить і буде на наших дівчат глядіти”.

О 12.25 із церкви виходять два десятки італійців.

Кілька хлопців тримають попід руки старших людей.

Заробітчани гуртуються біля дверей.

– Не пхайтеся, прошу вас, най сначала всі повиходять, – чути хриплий жіночий голос.

У церкві стіни пофарбовані набіло. Висять кілька образів у дерев’яних рамках. Посередині на підсвіченому полотні Ісус в терновому вінку.

– Італійці – скупі, на церкву грошей не спішать давати, – розказує пошепки одна з жінок. Напинає квітчасту хустку. – Ми на статую святого Йосафата у дворі грошима зібрались. Маємо свої образи, оздоблені позолотою, зараз їх винесуть – уберуть в рушники. Із захристії виносять плащаницю на червоному обрусі, ставлять посеред церкви. Люди навколішки по одному підсуваються до неї, цілують. Збоку в плетений кошик кладуть хто євро, хто – два.

– Відправа довго буде йти. Аби не 3 години, – каже львів’янка 54­річна Марія. Важко всідається на дерев’яну лаву. Дістає із сумочки молитовник та окуляри в блискучій оправі. – Нема, як в італійців – 45 хвилин і розбіглися, навіть паски до церкви не носять. У них великодній хліб називається коломба – із цукатами, горішками, має форму голуба. Ніхто вдома паски не пече, купують у магазинах по 3­-4 євро. Цього року, через кризу, видно, менше пекарні напекли. Хотіла передати додому дітям італійської паски, та не знайшла.

Об 11.30 отецьрозпочинає літургію. Він у легкій білій рясі, на якій вишиті грона винограду. Час від часу до відправи долучаються двоє сивих італійських панотців. Один – з гострим носом і темними густими бровами, відповідальний за душпастирство мігрантів. Інший – настоятель храму, підспівує українською з акцентом.

Посередині меси з хоругвами, співом ідемо в обхід церкви. Хвилин зо 5 стоїмо перед парадним входом, перекривши вулицю. Італійці в ­авто­мобілях нервують, розмахують ­руками, не можуть проїхати. Один фотографує нас із вікна будинку ­навпроти.

Літургія затягується майже на 3 год. По обіді люди стають колом у дворі церкви, який є одночасно спортивним майданчиком. Він огороджений металевою сіткою, з двох боків – футбольні ворота, позаду баскетбольні кільця. Пройшов дощ. Люди ставлять кошики й пакети на мокре, запалюють свічки.

– На, – простягає мені сенсорний телефон повна жінка років 30 у жовтому тісному трикотажному платті. – Сфотографуєш, як священик наш кошик кропитиме. Мамі зразу фотки скину. Вони вже в Україні свою паску, певно, давно з’їли, а ми тільки святимо. Зато ми ше від учора святкували. Уночі компанією в парку смажили шашлики, сьогодні ледве повставали.

Коли священик підходить ближче, ховається від води за плече подруги.

– Всьо, вже покропили. Йдем, місця за столами займемо, бо де будемо їсти? – тягне її за рукав коліжанка.

Спускаються сходами в підвал. Повертаються, бо там бракує крісел, які треба взяти в церкві.

– Ми тут щовихідних після відправи обідаємо, – пояснює 52­річна Віра із Новояворівська на Львівщині. – Хтось вдома яблуко в баби свисне, хтось салат який чи голубці приготує. Сидимо­говоримо, деколи ше маємо живу музику. Микола на акордеоні грає, ми пританцьовуємо. Сьогодні танців не буде, мені вже півсьомої вечора треба бути на роботі. Ледве вирвалась від своєї баби. Господарі зробили мені феста – вихідний. Есемескою побажали доброї Пасхи, але просили стару вранці накормити, доки вони приїдуть. Та скотина закрилася зсередини і спала, я мусила через балкон лізти, нести їй каву. Якби сусіди побачили, поліція в щитані секунди була би біля дому. Там, де я раньше працювала, трьох наших хлопців загребли за то, шо в дворі розбирали мопед. Один не мав документів, то його депортували.

У підвальному приміщенні стіни розмальовані дитячими графіті.

Заробітчани відкривають банки з огірками, хроном, судки з салатами. За сусіднім столиком жінка в червоному піджаку в дрібний білий горох кришить у салат консервовані ананаси.

– У хаті не могла того зробити. Дід, якого доглядаю, – військовий повар на пенсії, у всі каструлі заглядає і все критикує. Якби побачив, шо я салат майонезом заправляю, півдня би дзвонив своїм дітям і розказував, шо нам, українцям, трохи клепок бракує. Бо майонез – це суцільний холестерол. Я приїхала сюди 2004­го, за місяць скинула 25 кіло. Важила, як панський індик, – 55. Не наїдалася зовсім, шкіра обвисла. Щоб ніхто не бачив, уночі вставала до холодильника. Брала все, шо під руку попадалось, і їла під ковдрою.

– Чао, Стефцю! Більше року не бачились, де ти пропадала? Як твій Савіно? – обіймає землячку тернополянка Ольга, 60 років.

– Чао! Лишив мене Савіно, обкрутила його молодша. А в тебе як справи? Як внучок? Скільки йому вже? – питає Стефа.

– Та вже 2 рочки. Повчора говорила з ними по Skype. Малий махав мені. Отак махає і каже “ба­ба, ба­ба”. Віталік жалівся, що роботи в Зборові нема, хоче переїхати до Тернополя. Треба хату купляти. Бачу, до смерті звідси не виберуся. У мене від нервів дерматит почався. На свята поїду додому, вилікую. І зуби зроблю. А то так ниє.

Розсідаються, страви передають по колу. Я розпитую, чи легко знайти зараз роботу в Італії.

– Де там, – махає рукою з чотирма масивними золотими перснями жінка років 40. – Зараз хіба підміна на місяць, бо роз’їжджаються всі по домах у відпустки. Хочеш, іди до моїх діда й баби на серпень, платять тищу. Він ходить із паличкою, вона – у візку, треба піднімати, мити, перевдягати, возити на прогулянки. Вдома роботи небагато – дід їсти сам може зготувати, деколи й прибере. Але осторожно, бо може клинці підбивати. Ти – худа, італійці на таких помішані. Може, коло мене закріпилась би, а там якого найшла.

– Не запудрюй дівчині мозги, – втручається інша. – Нікому ми ту не потрібні. На півдні Італії чоловіка легко знайти, а тут самі – патріоти, женяться тільки на своїх. Через пару років у нас і тої роботи не буде. Макаронники деякі самі батьків стали доглядати, аби зекономити. Як заробляє 2 тисячі євро, то половину доглядальниці своєї матері не стане платити. Мою бабу син і невістка так зашпиговують лікарством – хочуть, аби пошвидше копита відкинула. А я половину пігулок тіхарьом викидаю в смітник. Як умре, то де я знайду роботу?

Розходяться близько п’ятої вечора. ­Виносять повні кульки з непотребом. Викидають у найближчий смітник за два перехрестя.

Текст і фото: Ірина ПАВЛИК

Джерело: http://gazeta.ua/

Сицилія: боржник, якого виселяли з будинку, підпалив себе і членів сім‘ї

“Євробачення-2013”: Злата Огневич вийшла до фіналу конкурсу у Швеції (відео)