in

“Туман”, оповідання Лесі Олендій

 
Нове оповідання повне емоцій та життя української письменниці-публіциста Лесі Олендій, авторки книг «Шляхами Академіка волі» і «Mia Italia».

Туман огорнув вечір густим молоком. Видимість закрило на відстань протягнутої руки. Повітряну молочну завісу хочеться відчути на дотик, взяти в долоні, пом’яти як м’яку іграшку, наповнену всередині невидимими зернятками для тренування пальцевих м’язів. Але туман просочується поміж пальцями, неспокоєм заповнюючи мізки, тривогою вливаючись у серце. Місто потонуло у зловісній молочній пелені, не розгледіти навіть парку навпроти будинку.

Ідеальна атмосфера для кривавих забав кіношних упирів, усілякої чортівні, а у даній реальності і для нечисті в людській подобі.

Тишу квартири порушує тільки звук годинника. Секундна стрілка поспішно оббігає коло за колом, додаючи хвилини до нових годин, розтягуючи час у реальність, розбиту навпіл. Маріанна сидить над тарілкою з холодними дерунами, до яких і не торкнулася. Навпроти стоїть тарілка з більшою кількістю дерунів.

Приготування їжі допомагає спрямувати думки в приємне русло. Коли ж кухню заповнює запах свіжоприготовленої страви, розкладає деруни в дві тарілки, сідає за стіл і занурюється в очікування. Невідривно дивиться на телефон, що лежить поруч. Американські вчені переконують її в тому, що вона – телефонна наркоманка, яка прагне покращити собі настрій. Маріанна не заперечує очевидного: її телефонна наркоманія триває увесь останній тиждень. Настрій могло б покращити навіть одне емемес від нього. Але тиша павутинням осіла не лише по кутках їхньої домівки, й загосподарювала у телефоні.

Без дзвінків, без будь-яких новин. Лише рахування днів і очікування. Мусить бути готовою до повернення свого воїна в будь-який момент. Щовечора готує його улюблені деруни з сиром. Щовечора свіжі. Ті, що залишаються, зранку згодовує сусідській кішці.

Туман заповнює її мізки.
Бере в руки пульт, вмикає телевізор. “… відбувся обмін полоненими”.

Прикипіла очима до екрану. Серед десятка чоловіків заледве впізнала свого Сергія. Із запалими щоками, блукаючим поглядом, схожий на тінь. Але ж живий дух у тілі! Повернеться додому вона його відгодує, відігріє своїм коханням. І більше нікуди не відпустить. Нехай навіть світ перевернеться догори дрибки. Він вже своє відбув. Тепер інші мали б його там замінити. Хоча б і сусідський крутій Володька, якому довго вдавалося косити від мобілізації постійною відсутністю вдома. Аж врешті даішники на дорозі посеред міста повістку вручили.

Маріанна скинула в мисочку для кицьки холодні деруни, помила посуд. Витягнула з кладови відро, наповнила водою, намотала на швабру ганчірку: на Сергієве повернення підлоги повинні блищати чистотою. Від неіснуючих порохів вимивала всі кутки і закутки. Звідки тим порохам узятися, якщо так ретельно їхню невеличку квартиру Маріанна вичищає щоденно. Після підлоги взялася за протирання поличок. Затримала в руках фото їхнього одруження. Після трьох років цивільного шлюбу і п’яти років знайомства пішли у РАГС і розписалися. Без вальсу Мендельсона, без гостей. Лише він і вона. І працівники РАГСу за свідків. Стільки років разом, що всі оті церемоніальні врочистості сприймали як непотрібність. Ні він, ні вона не любили гучних святкувань. Надавали перевагу товариству один одного перед товариством навіть найближчих друзів і рідних. Відчували один одного з півподиху, півслова, півпогляду.

“Мишеня, ти – моє повітря”, – щасливо сміявся, занурюючи носа в її волосся. Мишеням називав з дня знайомства, казав, що мишки – тендітніші і ніжніші за кицьок.

Наступного дня після одруження Сергій отримав повістку. До його призову на війну ставилися скептично. Захист Батьківщини вважав справою відповідальною і водночас непосильною ношею для свого кульгаючого здоров’я. Грижа хребта, яка час до часу паралізувала життєвий ритм, вкладаючи до ліжка – достатньо серйозна причина, аби медкомісія визнала його військово непридатним. Бо одна ситуація, коли його вдома скручує і зовсім інша, якщо це трапиться з ним десь на морозі, посеред поля.

Світ захитався, коли після відвідання всіх лікарняних кабінетів, приніс додому медвисновок про відсутність будь-яких болячок і придатність до військової служби. Його хвороби лікарі з відомих лише їм причин не помітили.

– Мабуть, грижа – надто мирна болячка, а гармат, вибухів і свисту куль вона лякається і втікає геть, не залишаючи по собі й спогаду, – віджартувався тоді Сергій на Маріаннині зітхання “Як же ж то буде?!” – А лікарі це знають, тому й не вважають її перепоною для призову на війну.

Маріанна безсило прихилилася до віконної шиби, за якою нічогісінько не видно. Густий туман запеленав світ її безпорадністю.

– Мишеня, ти чого аж так сильно розквасилася?! – Сергій підійшов до неї нечутно, провів пальцями по обличчю, витер вологу щоку. – На передову мене точно не відправлять. Я ж не стрілець, – втішав як умів. Слова його звучали переконливо. Але вона однаково хвилювалася: знала, що як треба буде, то він і стрілятиме. За спини бойових побратимів не ховатиметься. І ще знала, що за оті два місяці військивих навчань навиків володіння зброєю їх навчать.
– Не хвилюйся, ніхто нас без підготовки під кулі не відправляє, – телефонував їй з Яворівського полігону.

– Ти ж, коли на схід поїдеш, тільки на передову не пхайся, – благала.
У церкву щодня ходила, свічки ставила, вимолюючи найвищого захисту.  
Туман. Надворі тиша. У їхній квартирі – радість зустрічі. Він повернувся на ротацію. Не випускає її зі своїх обіймів, гладить волосся і мовчить.

“Розкажи, як воно там?” – Випитує, проводячи рукою по шорсткій неголеній щоці.
“Так як там у теленовинах не розповідають… пекло, Мишеня. Там – пекло”, – цілує її маківку.

“Але ж ти повернувся з того пекла. Ти – живий, не поранений…”
“Мене твоя любов і твої молитви бережуть…” – Усміхнувся. І стільки смутку й гіркоти в тому усміху, аж їй моторошно.

Туман пеленає повітря, простір навколо, її почуття, її мозок.  Вдивляється у тривожну білизну за вікном. Ото вже справді сприятливий час для зведення порахунків. Нехай їх там, усіх на сході, небесні покровителі стережуть і бережуть.

Телефон запищав есемескою з невідомого номера. “Мишеня, я тебе кохаю!..”. Серце схвильовано загупало в грудях ніби він щойно нашептав ці слова їй на вухо, ніжно відгортаючи волосся. Натисла виклик. “… із абонентом відсутній зв’язок”.  

Воно й не дивно, що комунікація кульгає. Терористи ж стріляють, не вибираючи куди: по автобусах, будинках, дитячих садках, школах, магазинах, поштових відділеннях, відділеннях зв’язку… Хіба їм не однаково? Ті, у кого Бог – зброя і війна – живуть зовсім іншими цінностями. Психотропні препарати чи наркотики, якими їх накачуть, перетворюють людину в дикого звіра, якому невідомі ні розуміння, ні жалість, ні співчуття. Для них і власне життя ціни немає.

“І я Тебе кохаю! Ти – мій супергерой” – відписала і відправила есемес – з’явиться зв’язок, він його отримає. Чи той, хто надав йому власний телефон, аби міг надіслати вісточку коханій.

Як же ж довго він не телефонував, не писав їй, вона й лік дням загубила, коли це було востаннє. Інтернет волав про порятунок воїнів в Іловайську, писали про котел. Він також там був. Але він мовчав. Жодної звістки не надсилав, не бажав, аби надмірно хвилювалася. А потім “Бережи себе, Мишеня! Пам’ятай, я тебе кохаю…”

Через два тижні приїхав. Його зустрічала вся рідня, друзі, знайомі. Незнайомі. Людей було багато. Дуже багато. Тільки вона його не бачила. Хотіла побачити і не бачила. Як може бути певною, що то був він. Що в тій закритій домовині вони поховали її Сергія. Он кілька місяців тому в Дрогобичі батьки з сином у закритій труні попрощалися. Місяць потому юнак задзвонив їм із госпіталю. Прийшов до тями і відразу ж повідомив про себе рідним. Кого поховали не знають. А хтось же ж того чоловіка досі вдома чекає.

“Твой муж бил твьордим арєшком и пагіб как гєрой!”, – голос з того  кінця слухавки належав не Сергієві. Але ж то його номер телефону. Вона не розуміє, хто це і про що говорить. Не хоче чути, не хоче знати того, що говорять.

Їх було троє: командир батальйону, Сергій і водій. Стояв густий туман. Туманило кілька днів. У мирний час синоптики б попереджали утриматися від далеких виїздів у таку негоду. Але там, де були вони, господарювало полум’я війни, розпалене оплачуваними Росією терористами. І вже давно підтримуване регулярними російськими військами. На погоду ніхто не зважав: одні клаптик за клаптиком намагалися відгризати чужі землі, інші своє боронили.

Туман затуманив дорогу і зір. “Туман – відкриті дверцята ворожої пастки”, –  видзвонювали в голові дзвонами невідомо ким вкладені їй у вуха слова.
Збилися зі шляху і просто у ворожу засідку потрапили. Командира застрелили одразу. Водія у полон взяли. Сергія поранили. У ноги поцілили, рухатися не міг, але в полон потрапляти не бажав. Волів померти, аніж живим, хоча й раненим, добровільно на катування здатися. Повзаючи, відстрілювався до останнього.
“Твой муж бил твьордим арєшком і пагіб как гєрой!”. Телефон впав на підлогу, його корпус розлетівся у різні боки, батарейка аж під диван покотилася. Байдуже. Краще без зв’язку житиме, аніж на дзвінки від наволочі кацапської відповідатиме.  

Чи це їй видалося – небо ніби хто підпалив: у червоний колір замалювалося. Ніби кров українських патріотів у себе ввібрало. Звичайно, видалося. Навколо ж сіється густий туман. Такий густий, що й парку навпроти будинку з вікна не роздивитися. Туман пеленає її серце, ниточками крутиться навколо мізків.
Квартира дихає свіжістю і чистотою. Скоро він приїде. Він вже в дорозі додому.

Маріанна щулиться від холоду. Деруни розм’якли, розлізлися і стали схожими на перегниле листя. Жінка у білому халаті бере її попід руку і допомагає піднятися з лавиці.

“Ходімо… не пора зараз тут відпочивати. Небо он знову на сніг затягнуло… а Сергій вже зачекався…”

Маріанна підняла голову і подивилася вгору. Зовсім нічого не видно. Простір потонув у густій пелені туману. Щасливо усміхнулася. Поруч із нею, тримаючи її за руку, йде Сергій. Вона до хрускоту стискає його пальці, аби переконатися – він тут, він із нею і більше нікуди від неї не поїде.  

“Сестричко, готуйте уколи! У хворої знову загострення”, – Марія Яківна розминає посинілі від Маріанниного стискання пальці. Щиро жаліє її: молода жінка живе у власному світі, де коханий чоловік – разом із нею. Вона давно не пам’ятає, що він загинув у зоні АТО, захистивши побратимів, даючи їм можливість відступити, підірвав себе гранатою. Маріанна то зустрічає його з полону, то обігріває любов’ю під час ротації. У моменти найгірших проявів хвороби, коли туман божевілля навіює їй видіння смертей на лінії вогню чужих чоловіків як власного, втікає в лікарняний парк. Викладає на лавиці зібране з під талого снігу прогниле листя і каже, що то вона його улюблених дерунів із сиром для нього наготувала. Тоді Марія Яківна говорить хворій те, що та рада чути: “Ходімо… Сергій вже зачекався…” . А може й справді покійний коханий чекає не дочекається коханої дружини. Колись дочекається. Зараз же їхнє завдання допомогти їм зустрітися в її ілюзорному світі.

    
Туман збивається у хмарину, що розповзається на 250 км вгору, гігантську туманну хмарину на Марсі. Вчені ламають мізки над поясненням невідомого небаченого раніше явища. Лікарі психлікарні – над невідомими раніше проявами божевілля. Вибухами “Градів” туман стелиться над Україною.

Відкрити для себе Мілан

Казерта вклонилася Небесній сотні