in

Solo aria. Італiйська замальовка Лесі Романчук

Зіні не довелося довго збиратися – на квартирі, де вона тримала свої речі, її вже встигли обікрасти, все нове і гарне, що купила в далеку дорогу, зникло в невідомий спосіб із зачиненої кімнати, тому залишилося тільки те, що вона мала на собі, і те, що вдягала “вдома”.
Поки їхала в метро, бігла до місця зустрічі, серце вистрибувало – хоч би тільки не поїхали, не залишили її, хоч би тільки не знайшли когось іншого на це таке вигідне місце!

 

За кермом не дуже нового “Фіата” сидів кремезний хлопака літ отак тридцяти на ймення Олег. Його фізіономія не виглядала спотвореною інтелектом. Низьке чоло, дуже коротко підстрижене волосся наводило на думку про недавнє знайомство із виправними закладами. Але Зіна одразу прогнала таку думку геть, бо знала, як тяжко отримати візу – засудженим майже неможливо.
Валентина влаштувалася поруч із ним, відрекомендувала водія працівником агенції працевлаштування. Дорогою розповідала про містечко, в якому вони живуть, про мальовничий край, про чисте повітря, про чудові умови праці, про екологічно чисте середовище
Машина виїхала з Риму і рушила автобаном по мальовничій рівнині. Праворуч на горизонті вимальовувалися силуети далеких гір.
– Як гарно, – вихопилося в Зінаїди. – Люблю гори!
– Хіба це гори? – зневажливо глянув назад, туди, де сиділи, притулившись одна до одної, щойно найняті на роботу українки, Олег. – Це початок гір, так, невеличкі горбочки. От приїдемо – побачите справжні гори, ото – справжній клас! Бачите, як вам пощастило!
Дівчата, переполошені спершу, потроху заспокоювалися. Виявилося, що для усіх трьох ця праця – перша. Одна з них, Дана зі Стрия, приїхала до Риму вже понад два місяці тому, витратила всі гроші і спізнала всіляких поневірянь, рятувалася в Карітасах, трохи й пожила там, роботу шукала наполегливо, але ніхто не брав – занадто маленька на зріст, доглядати за хворими не годиться, ця робота вимагає сили в руках, а тієї Дани – крапелька, хоч саму на руках носи. Дана не вірила своєму щастю, не вірила, що нарешті знайшлася для неї робота.
– Моя мама стільки напозичала, аж страшно. Ще й сюди сто доларів передала минулого місяця. А що ж мені, з голоду вмирати? – ділилася, відійшовши від першого хвилювання Дана. – Я ж інститут закінчила, економічний факультет, бухгалтер я, от, а на роботу беруть тільки з досвідом, зі стажем. А де я їм той стаж візьму?
Дана говорила, говорила, говорила, розповідала про себе, про маму, про її хворобу, про молодшого брата, який саме вступив до вузу. Нічого нового, нічого такого, що здивувало б чи вразило. Все так, як в усіх. У кожної тут батько, чоловік чи брат пиячить, у кожної хвора мама, у кожної є молодший брат чи сестричка, які вступили до вузу і треба платити за навчання. Тих, у кого батько добре заробляє, їздить на дорогій машині, у кого мама здорова, тих, хто знайшов добру роботу, тут немає, вони вдома, в Україні.
Інша жінка, Влодка, Володимира з Дрогобича, більше мовчала. Слухала Дану, зітхала, жаліла, повторювала: “Бідолашна ти моя, бідолашна,” – та про себе нічого не розповідала.
Отак вони їхали, спершу автобаном – гарно, зручно, рівно – то міст, то тунель, дорога рівненька, хоч яйцем коти, та згодом, коли з’їхали з траси і подалися в гори, почалося – серпантин, то вгору, то вниз, то ліворуч, то праворуч.
Дана запхинькала:
– Ой, можна трохи повільніше? Мене закачує!
– А що поробиш, дівчата? Курва – вона курва і є?
– Хто – курва? – образилася Влодка. – Ти, мужик, базар фільтруй, бо я тобі не панчоха з гівном, можу й в дюндєль, як заробиш!
– Ого, а ти крута, я бачу! – засміявся, показавши нерівні зуби, Олег. – А курва – це дорога.
– Ой, дівчата, ви ж іще зовсім зелені, – втрутилася Валентина. – Бачу, мови італійської зовсім не знаєте!
– Не вчили нас в школі італійської, не знали, що знадобиться, – супилася й далі Володимира.
– А вчили б мову, то знали б, що курва – італійською значить поворот. Зрозуміло? Є таке медичне слово – курватура, означає кривизна, є таке в географії – курвиметр, прилад для вимірювання нерівних відтинків шляху. Темні ви, бачу!
– Не темніші за тебе, – не покращувала настрою Володимира. – Ну, пояснила, та й добре, а насміхатися не треба, бо ми ж отут свої, над нами є кому насміхатися й без тебе.
– Та що ви, дівчата, та хіба ж я… Я й не думала! – взялася улещувати нову “робочу силу” Валентина. – Не переживайте ви так, все добре буде, от побачите! Хочете, я вам розповім, як сама приїхала в Італію і влаштувалася на першу роботу? – І, не чекаючи згоди, розпочала: – Влаштувалася я у Римі. Довго шукала роботу, грошей не залишилося ні копійки…
– Зовсім як я, – поспівчувала Дана.
Її очі загорілися надією, адже бачте, як буває – Валентина теж довго шукала роботу, також залишилася без копійки, а зараз виглядає чудово, вбрана дуже гарно, фігура прекрасна, личко – як намальоване, руки доглянуті, зовсім не схоже, щоб виснажувала себе непосильною працею. Пощастило жінці, працює в агенції з працевлаштування! Машина, мабуть, своя. Допомагає тепер отаким, як вона, Дана, молодим, недосвідченим… Їй теж було нелегко, але ж вона змогла! Зможе й Дана!
А Валентина продовжувала:
– Грошей не залишилося, роботи немає, голодую, стою зранку в чергах на Карітасі…
– Зовсім як я, – знову співчутливо витерла сльозу в куточку ока легка на сльози Дана.
– І тут раптом – трапляється робота “на фісі”. Треба доглядати стареньку жінку, не паралізовану, але глухувату. Та, що мене наймала, попередила – в старої проблеми з… ну, з тим, щоб по великому сходити…
– Ну, з цим у них у всіх проблеми, – із знанням справи обізвалася Влодка. – Вони своєї сраки більше пильнують, як у нас голови.
Дана з докором глянула на старшу подругу й землячку, яка сипала не те що лайкою, а простими земними словами, не перебираючи, і називала все тими іменами, якими воно по-простому називається.
– А я так набідувалася, так наголодувалася, що, думаю, хай там собі що, хай там стара коверзує, а я буду слухатися, пильнувати, годити, як болячці, аби лише не вигнали, аби якийсь гріш заробити. І тут раптом стара показує на горщик, хочу, мовляв. Я швиденько горщик гарячою водою сполокала, сухенько витерла, все, як мені казали, посадила стару. А стара сиділа, сиділа і як…
– Пукне? – підказала делікатно Дана.
– Пердне! – по-простому назвала процес Влодка.
– Випустить вітри? – спробувала додати бодай якоїсь пристойності непристойному, хоч як його називай, але природному й фізіологічному процесу Зінаїда.
– Коротше, як… Ну, ви зрозуміли. І каже мені: “Соло аріа”.
– Що? – не зрозуміла Дана.
– “Соло аріа”.
– А це що значить? – буркнула Влодка.
– Тепер я знаю, а отоді… Ні словечка ж італійською! Але ж слова знайомі: соло – це, начебто, співати, відомо – солоспів, правда? Аріа – ну, це кожен школяр знає, що таке арія з опери, пісня, арія, так?
– Ніби воно й так… – погодилися дівчата.
– Думаю, що ж мені робити? Видно, стара музику полюбляє, хоче, щоб я співала! От я й завела: “В кінці греблі шумлять верби, що я насадила”…
Голос Валентини, добре, навіть професійно поставлений, полинув над горами, вириваючись із вікон машини, полинув понад лісом, аж кудись до голих кам’янистих верхівок гір, що ховалися у хмарах.
– Як ви, Валю, гарно співаєте, – позаздрила Зіна.
– Ще б мені не співати! Я ж, дівчата, консерваторію закінчила по класу фортепіано, в філармонії працювала.
– Ну, і що ж ваша філармонія? – поцікавилася Дана.
– А те саме, що ваш економічний факультет – роботи немає, зарплату не платять… А голос – він і в Африці голос.
– Ну, співаєте ви про греблі і верби, а стара? – не дала відійти від теми Володимира, не налаштована на сентименти.
– А стара сидить на горщику. І знову – як пукне!
– Пердне! – уточнила Володимира.
– І знову – “Соло аріа”. Думаю, мабуть, я не те співаю, мабуть, пізнала стара, що то просто українська народна пісня, а вона хоче арії! А я на біду, нічого італійського пригадати не можу, хоч у консерваторії вчили. І давай з “Пікової дами” виводити: “Уж полночь близится, а Германа все нет…” Потім думаю, мабуть, стара такої не знає, завела італійської – “Сердце красавіци склонно к ізмєнє”… Співаю, аж луна йде!
– А стара?
– Стара, пробачте, гази пускає…
– А матері ж її дідько, та що ж то за знущання таке нелюдське! – не втерпіла Володимира. – Клята баба пердітиме, а ти їй пісні співай? Та ще й арії з опер виводь? А чорти б їх рвали у пеклі на найдрібніші клапті! Валю, як ви таке витримали?
– Даремно ви так розійшлися, Влодко! – посміхнулася Валентина. – Все виявилося зовсім не так. Я теж спершу обурилася і зателефонувала жінці, яка мене найняла, кажу, не буду я їй пісні співати, я для того не наймалася! А бабуся, виявляється, й не думала наді мною знущатися. “Соло аріа” означає – “лише повітря”. Бабуся повідомила, що вийшло лише повітря, а нічого поважнішого не трапилося, тому вона потребує посидіти довше, ото й усього. І взагалі старенька виявилася напрочуд славною, зовсім не капризувала, і платили добре. Навчила мене мови, щоб я арій не співала тоді, коли не просять.
Дівчата дружно реготали.

Леся Романчук

Джерело:

Піноккіо виповнилося 150 років (ВІДЕО)

Новий фемінізм чи сором України? – Слідами Femen у Західній Європі