Marianna Soronevych
Після приходу до влади уряду Берлусконі українським іммігрантам в Італії доводиться адаптуватися до нових умов проживання у цій країні
…У Римі, в маленькому парку напроти станції метро Піраміди завжди велелюдно. Це – справжній український острівець, обмежений перехрестям доріг Вічного міста. Тут щодень збираються безробітні українці, приходять ті, кому просто нема куди подітися довгого вихідного дня. Чоловіки п’ють пиво, куплене в одній з українських крамниць, розташованих неподалік. Жінки, здебільшого зрілого віку, діляться розповідями про життя або розповідають про новини з України, ілюструючи свої історії усмішками на фотографіях дітей–онуків, яких, можливо, не бачили вже кілька років.…Після приходу до влади уряду Берлусконі українським іммігрантам в Італії доводиться адаптуватися до нових умов проживання у цій країні. Досі стосунки влади та іноземців були індеферентними. Та коли кількість нелегальних іммігрантів перевалила за кілька мільйонів, а третина усіх злочинів – принаймні, так твердить преса, – справа рук іноземців, громадська думка переклала на них відповідальність за негаразди в країні.
Інформаційна ізоляція
– Ми ділимося новинами в неділю, у міських парках. Мої подруги – такі ж домашні працівниці, як і я, так само мало знають про те, що коїться в країні. Однозначно помітно, що контроль документів на вулицях Риму почастішав. Цей факт дуже непокоїть тих, хто не має дозволу на проживання, – так розповідає Марія, у минулому – працівник колгоспу на Хмельниччині.На зважаючи на багатолітнє проживання в Італії, переважна більшість українців не володіє мовою на рівні, достатньому для читання міцевих газет чи перегляду телевізійних новин. Ситуація ускладнюється щей специфікою роботи: 70 % наших жінок працює в італійських сімях, виходячи на вулицю лише у четвер по обіді та неділю. Така замкненість спричиняє дезорієнтації та породжує непорозуміння, як за принципом зіпсованого телефону.
Мрія нелегала – дозвіл на проживання
Дозвіл на проживання залишається найпершою проблемою для значної кількості наших краян. Адже основні заходи уряду Берлусконі спрямовані саме на боротьбу із нелегалами та запобігання мікрокримінальних злочинів.Поза тим, що українці не часто фігурують на перших шпальтах кримінальної хроніки і назагал є на доброму рахунку у роботодавців, надмірна увага до регулювання міграційних потоків неминуче торкнулася і їх. Українська громада є третьою за чисельністю «нацменшиною» Італії, попереду румуни та албанці. Під час останньої легалізації у 2002 році заяву подали 105.643 тисячі українців, за офіційними даними це склало 52% від українців, які працювали в Італії.З того часу переважна більшість українців намагається отримати дозвіл на проживання у країні, скориставшись квотами так званого «декрету флуссі», згідно з яким, уряд Італії щорічно дозволяє приїзд на роботу іноземних працівників. Де-юре роботодавці запрошують іноземців, які проживають на Батьківщині, та де-факто ним користуються ті, хто приїхав до Італії багато років тому.
Порятунок у добровільному ув’язненні
– Коли бачу військові авто, припарковані поблизу станції метро, почуваю себе злочинцем тільки тому, що є іноземцем у цій країні. В цій ситуації жінки, які працюють у домах італійців, перебувають у вигіднішому становищі. Їм не потрібно ходити вулицями або щодень їхати на роботу. А от ми, чоловіки, ризикуємо набагато більше. Ще й тому, що переважно працюємо на будівництві, де також щохвилини можливий контроль поліції, – роздумує Дмитро зі Стрия, що на Львівщині.Для охорони правопорядку та контролю за «больовими точками» великих міст Італії віднедавна залучено військові підрозділи. Озброєний патруль контролює периферійні станції метро, парки, вокзали – зони підвищеного ризику. Від можливих депортацій багато українців, особливо у великих містах на півночі країни, де історично закони шанують ретельніше, а значить небезпека є вищою, рятуються… шляхом добровільного ув’язнення за місцем роботи. Та ця ситуація є неоднозначною. Доглядальниці, які працюють із неповносправними людьми чи прибирають будинки багатіїв, не виходячи за двері помешкань, відчувають постійний психологічний тиск, і він часто завершується психічними розладами. Самообмеження вільного часу поза домашніми мурами загострить цю ситуацію.
Знайти дах над головою – нелегка справа
Одним із перших заходів уряду у боротьбі з нелегальною імміграцією став урядовий декрет, який карає тих, хто здає в квартиру в оренду для нелегальних іммігрантів. На них чекає позбавлення волі до п’яти років та конфіскація нерухомості. Преса зарясніла повідомленнями про поліцейські рейди, під час яких знайдено такі помешкання та депортовано їхніх жильців.Люди з „українського острова” на Пірамідах про це не чули. – Не може бути, щоб італійська влада так кривдила своїх громадян. Думаю, це лише тимчасове залякування. Якщо ж до справи візьмуться серйозно – знайти квартиру буде справді нелегко, а ціни можуть злетіти до зірок… – роздумує жінка із гурту. Зазвичай, в Італії найретельніше букви закону дотримуються стражі правопорядку півночі. Щоб дізнатися, як ведеться там нашому брату, телефоную до Мілана. Микола приїхав із Чернівців, де працював вчителем фізкультури, вісім років тому. Зараз винаймає квартиру, а окремі її кімнати здає в оренду іншим українцям.- Мені довелося виселити усіх своїх винаймачів, які не мали дозволу на проживання. Тут, у Мілані, ризик контролю – високий. Зокрема, рейд може спричинити заява мешканців багатоповерхівки. Італійці неприязно ставляться до квартир, де живе багато іноземців. Звичайно, де багато людей, там гамірно. Тому сусіди можуть не полінуватися і подати заяву у поліцію про можливе місце проживання нелегалів. Для мене це – зависокий ризик.
Найгірше ще попереду
На заключному періоді розгляду перебуває так званий «Пакет безпеки». Це – низка нормативів, спрямованих на жорсткіший контроль за імміграцією. Після його прийняття нелегальний в’їзд на територію країни передбачатиме кримінальну відповідальність та покарання ув’язненням. Здійснюватиметься також контроль за грошовими переказами. Термін подачі запиту для отримання італійського громадянства продовжать, аби створити перешкоди частим випадкам фіктивних шлюбів. Однак українці не квапляться покинути Апенніни. – Я не бачу перспектив у моїй країні
Зараз мені 30 років, маю вищу освіту і, здавалося б, нічого не перешкоджає мені повернутися і влаштовувати там моє життя. Проте роки, проведені у іншому середовищі, зробили мене чужою на Батьківщині. Якщо повернуся, то мушу будувати життя спочатку: шукати роботу, друзів, знову налагоджувати стосунки з родичами… Усе це не так просто, як може здатися на перший погляд,.. – роздумує лівів’янка Світлана, яка віддала Італії п’ять років.
Маріанна Сороневич, Рим. Італія
