Батьківщина нас кличе. Негучно…

Українського цвіту — по всьому світу, ось тільки повертатися на історичну Батьківщину наші співвітчизники не особливо поспішають

І причина не в тому, що не хочуть, просто в Україні на них не особливо чекають, каже директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка» Ірина Ключковська. Наша держава є доволі дивною:  попри негативну демографічну ситуацію, урядовці не усвідомлюють проблеми, відтак не переймаються нею. Уже декілька років поспіль в Україні фіксують поступове зменшення кількості населення. В одному з попередніх номерів «Газета» зазначала, що українців нині менш ніж 46 мільйонів. На жаль, прогнози демографів невтішні: якщо тенденцію не вдасться змінити, то перспективи України доволі сумні — на нас чекають не лише «вимерлі» села, а й напівпорожні вулиці мегаполісів.
Натомість значна частина етнічних українців живе за межами нашої країни. Точної цифри не знає ніхто — на сайті Світового конгресу українців фігурує цифра 20 млн., із них 7 млн. покинули рідні терени в роки незалежності. «Є дві великі групи закордонних українців. Перша — це наші співвітчизники, які міцно вкорінилися у країнах поселення, подекуди це четверте-п’яте покоління. Друга — це заробітчани, які виїхали за кордон відносно нещодавно, значна частина з них залишається громадянами України», — зазначила І. Ключковська. Щодо представників першої групи, то серед них охочих повернутися небагато, хоча навіть серед них є такі, хто таки повернувся на історичну Батьківщину. Наприклад, Оксана Винницька, яка тривалий час працювала почесним консулом Канади у Львові, та її брат Михайло Винницький, віце-президент «Києво-Могилянки»,  народились у Канаді. Однак це радше виняток, аніж правило. У цьому випадку треба говорити не стільки про повернення етнічних українців, скільки про підтримку українських громад за кордоном і налагодження співпраці з ними, зокрема, сприяти інвестиціям з їхнього боку в українську економіку.

Щодо заробітчан, то ситуація значно складніша. Майже 90% із них кажуть, що мають намір повернутися в Україну, однак майже ніхто не уточнює, коли саме це зробить. Понад те, навіть у розпал економічної кризи та безробіття вони переїжджали з однієї європейської країни в іншу, однак так і не поверталися додому. Річ у тім, що заробітчани чекають на те, що економічна ситуація в Україні стабілізується. Крім того, як не дивно, навіть заробітчани потребують певної адаптації та сприяння з боку держави. Зокрема, йдеться про певні пріоритети у веденні бізнесу, програму забезпечення житлом, дозвіл дитині на загальних підставах вступати до навчальних закладів. Щодо негромадян нашої країни, то їм необхідне сприяння в отриманні українського громадянства — нині цього очікують п’ять років. Понад те, держава створює проблеми навіть там, де не потрібні кошти. Наприклад, випускників західних «вишів» вважають бездипломниками в Україні, адже їхні документи про вищу освіту та наукові звання в нас не визнають.
айсумніше те, що на відміну від багатьох інших держав, де існують значні демографічні проблеми, в нас немає державної програми повернення співвітчизників на Батьківщину. Ізраїль, Російська Федерація, Казахстан такі програми мають: реемігранти в разі повернення на історичну батьківщину отримують значну підтримку з боку держави. Зауважимо: незважаючи на те, що це різні за своїм характером держави, однак кожна з них відчуває значні демографічні проблеми. У нас натомість таких програм немає в принципі, українські урядовці просто не розуміють, про що йдеться. Єдине, на що спромоглося українське МЗС, — розробити концепцію програми підтримки закордонних українців до 2015 року. Ще один невеликий прогрес — наші чиновники нарешті помітили проблему повернення заробітчан, однак це так і не переросло в конкретні програми сприяння їх поверненню.

Так само не особливо в Україні дбають і про вищу освіту для дітей з української діаспори. Йдеться про можливість таких підлітків вступати на загальних підставах на безкоштовне навчання в українські ВНЗ. Раніше таку квоту було передбачено, нею могли скористатися діти з україн­ських громад Казахстану, Росії, Грузії, Вірменії. Проте 2011 року її скасували. Можна сперечатися, наскільки доцільно витрачати на це кошти, однак на практиці Україна виграє. Адже частина цих студентів, одружившись, залишається в Україні, інші, які повертаються у свої країни, стають своєрідними лобістами нашої держави. Ну, а поки віт­чизняні урядовці чухають потилиці, українців в Україні стає все менше.

Довідка

Програми повернення співвітчизників у світі

Ізраїль. Тільки у 2004-2011 роках до цієї країни повернулися сто тисяч євреїв, 2005-го кількість репатріантів із пострадянських країн уперше становила менш ніж половину загального числа мігрантів. Однак частина репатріантів так і не змогла адаптуватися до нових умов, отож станом на 2006 рік у Росії проживало 50 тисяч громадян Ізраїлю. 2009-го агентство, яке розглядає анкети потенційних репатріантів перед співбесідою, додало новий пункт — віровизнання. Якщо кандидат вказує будь-яку релігію, крім іудаїзму, то отримує відмову. Якщо вказує, що сповідує іудаїзм, — це треба підтвердити під час співбесіди. До таких кроків удалися, щоб обмежити число іммігрантів, які приїжджають в Ізраїль у пошуках «кращого життя».
Російська Федерація. У рамках повернення колишніх співвітчизників краї­на готова прийняти 20-25 млн. громадян. За словами заступника начальника Федеральної міграційної служби РФ В. Поставніна, насамперед сприятимуть людям, які живуть у країнах із низьким рівнем життя, як-от: Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, а також частково — Україна та Молдова. При цьому перевагу надаватимуть колишнім співвітчизникам, які добре розмовляють російською та раніше проживали на території РФ. Для цього в усіх країнах планують відкрити представництва Федеральної міграційної служби. Під час переселення учасники програми отримують державну підтримку — їм оплачують вартість переїзду, компенсують витрати на сплату державного мита, сплачують одноразову допомогу, розмір якої залежить від того, в який саме регіон переселяється сім’я. На липень 2009 року програмою скористалися 1811 осіб. Водночас з України 2010-го переселилося лише вісім громадян.

Казахстан. 1995 року було ухвалено програму повернення етнічних казахів. Їм надавали безкоштовне житло та 1000 доларів США. 2000-го, коли кількість охочих повернутися суттєво збільшилася, розмір допомоги зменшили. 2008 року затверджено Державну програму «Нурли Кoш» для прийому переселенців і надання їм допомоги. Відповідно до неї, оралманам (казахам-переселенцям) надають земельні ділянки з комунікаціями (вода, тепло, газ, електрика) і видають пільгові кредити для купівлі будинку чи будівництва. За даними Всесвітньої асоціації казахів, за останні десять років у Казахстан повернулося близько мільйона етнічних казахів. За офіційними даними Комітету з міграції Казахстану, число оралманів становить близько 700 тисяч.

Львівська газета