Marianna Soronevych
Нотатки про Бергамо — стародавнє містечко у Ломбардії, від якого віє спокоєм і впевненістю, що завтра буде так само добре, як сьогодні й вчора.
Можна сказати, що італійське містечко Бергамо увійшло в життя подорожуючих українців разом із появою бюджетних рейсів до Мілана — як додаток у назві рейсу Київ — Мілан (Бергамо). Звичайно, ви можете вирушити з аеропорту одразу в Мілан (шатл — 5 євро) або в інший міланський аеропорт, Мальпенса, куди також є прямі рейси (18 євро). Однак, якщо користуватися правилом «найменшого опору» — «дивись те, що трапляється тобі на шляху», то кут погляду на Бергамо різко змінюється: це також об’єкт, гідний уваги туриста. І тут варто зупинитися принаймні на пару днів.
Уже в інформаційному бюро в аеропорту, де ви попросите карту, вас повідомлять, що Бергамо — містечко маленьке, і його Верхню, найдавнішу, частину (вона називається Citta Alta) можна обійти за дві-три години. Там же підкажуть, що до міста йде автобус № 1, а також вкажуть зупинку, на якій треба вийти, аби потрапити до заброньованого готелю. І продадуть квиток. Квитки тут є кількох типів — разовий (1,8 євро), на 90 хвилин (2,1 євро) і таке інше. Від аеропорту дорога забере близько 30 хвилин. Якщо ви приймаєте версію, що в маленькому місті краще ходити пішки, оптимальним буде разовий квиток. Не забудьте лишень його закомпостувати в автобусі!
Готель краще резервувати заздалегідь, через бронювальні інтернет-сервіси. Звертайте увагу на його розташування. Ви зекономите час, якщо виберете житло або в Citta Alta, або неподалік нього в Нижньому місті. Причому краще, щоб на карті пункт вашої тимчасової дислокації був на південь від Верхнього міста, але не на південь від залізничних колій. Центральна магістраль — Via Vittorio Emanuele II (переходить у Via Roma). Ближче до вокзалу (залізничний і автовокзал тут поруч) часто можна зустріти цілі групи заробітчан з Азії та Африки. Зважайте: те, що на карті зображено на захід від Citta Alta, може виявитися вище за старе місто, а те, що на північ, — аж за пагорбом, на якому воно розташоване.
Про ціни: у травні скромне, але симпатичне помешкання в історичній частині зі сніданком (мені трапилася будівля ХVI ст. — приватний готельчик на чотири номери з вітальнею на першому поверсі та міні-двориком) можна знайти за 40 євро, у липні воно вже коштувало 60 євро. У такій недешевій країні, як Італія, дуже практично винаймати помешкання якщо не з кухнею, то з мікрохвильовою пічкою та холодильником (у такому разі буде й посуд). Тоді похід до супермаркету може забезпечити вам гарний обід із місцевих продуктів. От приклад «меню»: канелоні зі шпинатом і рікоттою на двох (їх треба розігріти) — 5 євро, пляшка вина — 2—3 євро, 1,5 л мінеральної води — 1 євро, нарізані 100 г салямі — 1,5 євро, помідори, зелень або ж нарізаний салат — 1 євро. А якщо готель має ще й столики на вулиці…
Одразу зазначу: збираючись до Бергамо, неодмінно візьміть із собою практичне взуття — не просто зручне, а на пласкій підошві, без підборів і з хорошою фіксацією стопи. У Верхньому місті ви не знайдете асфальтованих доріжок — лише бруківка з великого каміння і багато спусків-підйомів. Покриття проїжджої частини спочатку викликатиме запитання, як це бергамські автомобілісти та мотоциклісти не мають претензій до місцевого «автодору». Але досить скоро, походивши вуличками вниз-вгору (і особливо під час дощу), ви оціните всю мудрість такого покриття: лише такий великий камінь забезпечить безпечне зчеплення.
Бруківка та розмаїття способів її укладання — найперше, що впадає в око з першого ж кроку Верхнім містом. Ступати доводиться розважливо, адже часом відстань між камінням чимала. Зрештою, невдовзі починаєш помічати багатогранність дизайнерського таланту італійських укладачів бруківки.
Друге неминуче враження: Бергамо — неймовірно зелене місто. Зелень особливого насиченого відтінку росте тут звідусіль — з вазонів на кожному вікні, зі стін будинків, із 500-річного муру, яким по периметру оточене все старе місто… Усе квітне. Причину цього буйства зелені я збагнула в перший же ранок, опинившись перед загадкою: вчора одяг і черевики були сухі, а одягаю — вологі. Рецепт від цієї надмірної вологості — фен: він є в готелях, і ним можна підсушити як речі, так і взуття.
Третє враження отримуєш, трохи походивши містом: тут повсюдно — картинні панорамні краєвиди, наче навмисне створені за якимось генеральним планом одним ландшафтним дизайнером. Піднявшись із Нижнього міста по Via S. Alessandro до брами Porta S.Giacomo (вона — одна з п’яти, що ведуть у Верхнє місто), я ніяк не могла сховати фотоапарат. Увесь час його діставала, бо вид на передгір’я Альп і на Нижнє місто був неймовірний — навіть у хмарну погоду та перед сутінками. Додайте майже дозрілий інжир (у травні), букети квітів (які ростуть звичайно із середньовічного муру) і мистецьки викладену бруківку. Ідучи вздовж муру, ви також отримаєте море планів, від яких «неможливо відмовитися», а потім натрапите на оглядовий майданчик з біноклем. Не переконана, що бінокль щось додасть цьому краєвидові, але лавки в скверику розташовані так, що ви відчуєте себе наче в «панорамному театрі».
Ще одна порція краєвидів — дорогою на найвищу точку міста, пагорб San Vigilio. Неодмінно йдіть туди пішки, якщо вам дозволяють фізичні кондиції, бо, сівши на фунікулер, ви багато втратите. Дорога проста: щойно вийдете за браму Porta S. Alessandro, перша вулиця праворуч так і називається — Via San Vigilio. Піша прогулянка, хоч і під гору, дозволить вам зупинятися на кожному кроці, аби «вдихати» картини, що з’являтимуться ліворуч від вас і оновлюватимуться щокілька секунд. Ну, і зазирнути на подвір’я вілл — високих бетонних парканів тут не ставлять. До речі, фунікулер усе одно не довезе вас до самісінької верхівки — туди можна дістатися лише пішки.
Верхнє місто привабливе тим, що будівлі тут майже суцільно середньовічні. На карті позначено зо три десятки пам’яток, які справді варто вшанувати своєю туристською увагою. Однак, попри «іграшковий» музейний вигляд, життя тут не лише туристичне. Воно якесь «споконвічне». Епоха нашаровується на епоху — римляни на кельтів, венеційці на римлян. Своїх святих (як-от св. Олександра, покровителя міста, на честь якого збудовано храм на piazza Duomo), як і своїх геніїв (як-от Доніцетті, народженого тут і похованого у базиліці Santa Maria Maggiore) як шанували, так і шанують. Зайдіть в якийсь із невеликих храмів під час вечірньої служби, коли вони вільні від гамору туристичних груп, — це дасть розуміння неспішного ритму Бергамо, заданого багато століть тому.
Ідучи по Via Gombito, натрапила на інформаційну табличку на стіні однієї з будівель. Виявилося, цю 54-метрову вежу зведено в ХІІ ст. коштом однієї з багатих місцевих родин (тоді було модно в такий спосіб засвідчувати свої статки). Цій родині вежа належала до XІХ ст., аж поки власники подарували її місту, бо, певно, дорого було утримувати. Так вона й належить місту — сьогодні, у ХХІ столітті. І виглядає чудово. Майже 900 років — і жодних потрясінь в історії цієї будівлі: лише два власники, перший з яких через 700 років добровільно передав своє право; ніякого доведення до аварійного стану та будівництва нових споруд на цьому місці. Ця вежа спокійно промовляє: тут так було завжди і завжди буде.
Якщо запитати мене, який Бергамо у звуках, то це бомкання дзвонів щогодини по всьому місту та дуже голосний спів пташок. Їм теж добре. Разом із дзвонами вони складають чудову партію. А о 10-й вечора 180 ударів великого дзвону на Piazza Vecchia доповнює жива гітарна музика в якомусь із казково підсвічених зсередини барів на темній середньовічній вулиці та все той же спів пташок.
Ховаючись від дощу, зайшла на центральній Piazza Vecchia на капучіно в кав’ярню, що має ім’я такого собі Тассо (даруйте необізнаність, але лише згодом виявила, що це художник), який жив у середині XVI cтоліття. На стіні висить його портрет — і це, хоч як дивно, дає відчуття певності у майбутньому: якщо після Тассо є ми, то й після нас через півтисячоліття хтось буде. Тут, у маленькому Бергамо, вони спокійно продовжують обживати простір, на якому поселилися їх пращури багато століть тому. Вони «пливуть» по життю (а не галопують від революції до революції), і, мабуть, це дає їм щастя.
Очевидно, ця впевненість у майбутньому, відчуття безпеки дають їм змогу думати про красу. Вони прикрашають усе. Тут немає нічого некрасивого, починаючи від бруківки і завершуючи храмами, краєвидами чи їжею. Якщо парканчик, то на ньому виставлено глеки з квітами; якщо магазинчик чи кав’ярня, то з ексклюзивним, ні на кого не схожим дизайном; якщо вікно, то з фіранками, які самі по собі є месиджем про затишок. Від усього цього віє спокоєм і впевненістю, що завтра буде так само добре, як сьогодні й учора.
Особливість міста — воно маленьке, і площі тут більше нагадують перехрестя, навіть у Нижньому місті. Старим містом приємно просто бродити — чи то вздовж via delle Mura, зупиняючись на оглядових майданчиках, чи то пересікаючи його від piazza Mercato delle Scarpe по via Colleoni до брами Porta S. Alessandro. Причому блукати приємно за будь-якої погоди, байдуже, йде дощ чи сонячно.
Не сумуйте, якщо не дуже озброєні історичними даними про місто: для загальної інформації достатньо забити в інтернеті «Бергамо» і почитати одну-дві статті, а вся об’єктивка про історичні об’єкти на настінних інформаційних табличках: ідеш — читаєш.
Піднявшись до вежі Rocca, ви зможете ще раз оцінити гармонію забудови старого міста. Тут є шанс зафіксувати панораму з трьома найвищими вежами Citta Alta, причому розташуватися можна так, щоб вони були на однаковій відстані одна від одної. Крок вправо-вліво — картина змінюється, але лишається незмінно гармонійною, наче постановочною, нібито навмисне придуманою середньовічним художником.
Тепер про земне. Кухня тут, у центрі Ломбардії, дещо відмінна від того, що ми розуміємо під стереотипом «італійська». Менше морепродуктів, більше м’яса (є равіолі з м’ясом), частіше використовується вершкове масло, рис, кукурудзяна крупа (полента). Саме поленту та м’ясні равіолі радять тут куштувати. Це можна зробити в будь-якому ресторанчику, їх тут багато і на різний смак. Лишень не забувайте, що з 14.00 до 17.30 тут пообідати практично неможливо — перерва на обід у самих ресторанів. Відкриті хіба що кондитерські та кав’ярні. Попри скептичні відгуки в інтернеті, все ж таки спробувала тістечко на основі поленти і не пошкодувала. Дуже смачно: зверху там шматочок шоколадки, а всередині — якийсь приємний крем.
Бергамо — досить зручний стартовий пункт чи «базовий табір» для поїздок у навколишні міста та місця. Він розташований за 50 хвилин їзди потягом від Мілана (5,25 євро) та за годину від Брешії (6 євро); дещо далі, за Брешією, на відстані 100 км від Бергамо — Верона. З Брешії ще швидше, ніж із Бергамо, можна дістатися Мілана (4,75 євро). На північ — озера, зокрема, Комо та однойменний населений пункт. Подивившись на карту, ви можете спланувати, як використати ту обставину, що ваш літак приземлився у цьому гарненькому та зручному для інших подорожей містечку — Бергамо.
Обов’язкова програма:
1. Піднятися з Нижнього міста у Верхнє пішки одним із знайдених шляхів; спуститися — іншим.
2. Зробити панорамні знімки з дороги, що веде до брами Сан Джакомо (Porta S.Giacomo) в Citta Alta — з видом на передгір’я Альп і Нижнє місто.
3. Піднятися пішки на пагорб San Vigilio та знайти оглядовий майданчик (вище, ніж ходить фунікулер).
4. Піднятися на вежу Rocca і зробити фото Верхнього міста так, щоб відстань між трьома найвищими вежами була однаковою.
5. Послухати 180 ударів головного дзвону о 10-й вечора, гуляючи поблизу центральної Piazza Vecchia.
6. Скуштувати тістечко на основі поленти.
7. Перепочити в базиліці Santa Maria Maggiore, розглядаючи стінописи.
8. Позазирати на подвір’я вілл (наприклад, по Via F.Nullo в Нижньому місті та дорогою на San Vigilio).
9. Зайти увечері до церкви (наприклад, на Piazza Angelini в Citta Alta) під кінець вечірньої служби.
10. Прочитати історію вежі на Via Gombito, збудованої у ХІІ ст.
Смак Бергамо. Куплена за 90 грн порція кукурудзяної каші (поленти), хоч і надзвичайно смачної завдяки додаванню пармезану, змушує згадати подібний рецепт, який «ходить» в Україні, — бануш. Принцип у цієї страви нехитрий: до відвареної на воді та молоці кукурудзяної крупи подаються різні додатки. Окремо можна подати: смажену цибульку; натертий часничок з олією; натертий сир (типу сулугуні або будь-який інший, що легко плавиться в гарячій каші); смажені грибочки, сметанку абощо. Хто, що, скільки і в якій комбінації хоче, те й додає. Полента оперує дещо іншими додатками (наприклад, шпинат, італійські сорти сирів тощо), хоча використовують і гриби. Щоб зварити поленту, скористайтеся, наприклад, цією відеоінструкцією Piatto tipico «polenta e funghi».
