Marianna Soronevych
На всіх змаганнях з художньої гімнастики італійські фанати вивішують на трибунах прапори, де на тлі триколору золотими нитками вишито п’ять метеликів. Золоті метелики – це символ улюблениць усієї Італії – гімнасток, які тричі поспіль (2009-2011) перемагали на чемпіонатах світу з художньої гімнастики у групових вправах, а на Олімпійських іграх у Лондоні-2012 завоювали бронзові нагороди. У “золотому” складі серед італійських грацій “літала” українська дівчина — Анжеліка Савраюк.
– Анжеліко, ви поїхали до Італії заради того, щоб зробити кар’єру в художній гімнастиці?
– Близько 20-ти років тому моя мама, як і багато українок, подалася до Італії на заробітки. Мама привезла мене до Італії і показала тренеру збірної з художньої гімнастики: “Моя донька — гімнастка. Оцініть її природні дані і те, чого вона вже навчилася. Ви готові взяти її до себе?” Італійці казали, що мріють, аби до них у команду приходили українські дівчата — гарні, гнучкі, з поставленою технікою (сміється). Я прагнула потрапити до Школи Дерюгіних. Тому з усіх сил противилася переїзду — до відчаю і сліз. Врешті-решт мамі вдалося переконати мене. Вдячна долі. В Італії моя спортивна кар’єра склалася успішно. Тепер навіть не уявляю життя в Україні. В Італії своєю працею заробила на квартиру і машину. Це при тому, що там не прийнято дарувати житло і авто навіть найвидатнішим спортсменам. Але моєї зарплати і призових вистачило, щоб купити собі все необхідне. Гімнастика дала мені стартовий поштовх. Тепер вчуся на третьому курсі лінгвістичного університету на факультеті міжнародних відносин і мрію про кар’єру дипломата.
Ми працювали щодня з восьмої ранку і до шостої вечора з перервою півгодини на обід. Найскладніше було психічно витримати такий режим. “Відпахати” один день, увечері без пам’яті завалитися спати, щоб на ранок знову прийти до залу. Здавалося, наступного дня просто не зможу встати з ліжка. Але звикла, втягнулася. А коли прийшли перемоги, організм почав легко переносити нелюдські навантаження. Вся Італія чекала від нас перемог.
– Як відреагувала Італія на вашу першу перемогу на Чемпіонаті світу?
– Коли 2009-го у японському Міе ми вперше стали чемпіонками світу, самі не могли повірити у свій успіх. Дуже хотіли довести, що він не випадковий. Наступного року обіграли росіянок у Москві. Це стало шоком для всіх. А ми зрозуміли, що більше не маємо права програвати. Після третьої перемоги поспіль ми стали героїнями Італії. Перед Іграми в Лондоні преса не скупилася на похвалу, “золотим метеликам” співали дифірамби і на телебаченні. Спонсори, федерація, Олімпійський комітет Італії вимагали від нас тільки “золота”. Наша збірна, середній вік якої 23 роки, була найстаршою серед усіх команд у групових вправах.
– Що завадило перемогти у Лондоні?
– Після подій у Пекіні, які стали для нас найбільшою душевною травмою, “бронза” Лондона була за щастя. У Піднебесній судді відсунули нас на четверте місце: уперше за багато років ми опинилися за межами п’єдесталу. Не зі своєї вини, ми виступили без грубих помилок. Ясна річ, миттєво вибухнув грандіозний скандал. Наш співвітчизник, президент FIG Бруно Гранді, місця собі не знаходив від обурення.
У Лондоні нас трусило від хвилювання. Здавалося, нас знову “прокинуть” повз п’єдестал. Щосекунди ми очікували: ось зараз трапиться щось підступне. У кваліфікації нас поставили на друге місце після росіянок. Після фінальної композиції з м’ячами нам знову відвели другу лінійку. А ось у заключній вправі в однієї з наших дівчат не витримали нерви: вона надто далеко кинула стрічку, й інша гімнастка, аби упіймати її, змушена була вийти за килим. Тому, коли у підсумку «метеликів» залишили на п’єдесталі, нашому щастю не було меж.
Після тієї Олімпіади вирішила піти зі спорту. Спокусити мене не зможе навіть Ріо-де-Жанейро. Мені вже 24, і попереду на мене чекає інше, але не менш насичене і цікаве життя. У мене ще менше часу, ніж у гімнастичному житті. Раніше у нас був стандартний розклад: тренування вранці і після обіду. Ти нічого не могла планувати, оскільки весь день проводила у залі. Тепер же я вчуся, тренуюся, намагаюся зміцнити свої позиції в модельному бізнесі. У 2012-му я разом з плавцем Лукою Дотто, фехтувальником Андреа Кассарою, боксером Робертом Камареллі, волейболісткою Паолою Кроче і деякими іншими видатними італійськими спортсменами демонструвала спортивну колекцію від Армані.
– Чи вдається італійським гімнасткам жити дружно у виключно жіночому колективі?
– З дівчатами, з якими ми пройшли Крим, Рим і мідні труби двох олімпійських циклів, у нас чудові стосунки. А ось у новій команді такого душевного спілкування немає. Тепер там постійно з’ясовують стосунки. Тренери не хочуть, щоб ми, гімнастки з минулої команди, виступали з показовими виступами. На їхню думку, “якщо вже пішли, то дайте насолодитися хвилиною слави й іншим”. Але наші спонсори, італійська аеронавтика, просять, аби ми й надалі демонстрували свої показові — у театрах, на гала-концертах тощо. До великого спорту ми уже не маємо жодного відношення, але тренери кажуть нам: “Йдіть уже! Ви затьмарюєте собою тих, хто прийшов на ваше місце!” З цієї причини ми не виступали на церемонії закриття київського чемпіонату світу. Шкода, мені дуже хотілося показати землякам нашу програму. До України тепер приїжджаю вкрай рідко. Після Лондона тиждень погостювала у рідному Львові, у бабусі, зустрічалася з родичами. А до того не могла вибратися з тренувальної бази цілі чотири роки.
– Кілька років тому ви розповідали, що в Італії тренери і гімнастки — одна велика родина…
– Це правда. Тому мені так жаль, що ми завершили наші стосунки не надто красиво. Адже усі ці спільні роки у спорті запам’яталися як найяскравіші, емоційно насичені, теплі. Ми були однією сім’єю. У нас вважалося доречним до тренера, хореографа і постановниці в одній особі — Еммануели Маккарані — звертатися на “ти”. Разом навіть по магазинах ходили. “Мені не подобаються ці чоботи. Тобі більше пасуватимуть он ті”, – могла порадити тренеру. Такі стосунки не нівелювали авторитету тренера. Навпаки, додавали довіри. Разом святкували дні народження і збиралися на Різдво.
Мені складно уявити щось подібне у Львові, де я тренувалася перед тим, як поїхати до Італії. Навіть з однолітками у нас не могло бути щирого спілкування. Ми з пелюшок відчували тиск самого слова “конкуренція”. У групі повинна була “світити” одна “зірка”, але завжди знаходилися ті, які в будь-який спосіб намагалися стати ще “зірковішими”. Сперечалися і навіть сварилися через те, хто більше заслуговує відібратися у команду на… першість області. Усміхалися одна одній в обличчя, а за спиною поливали брудом. І це у колі десятилітніх дівчаток.
В Італії щось подібне неможливе, принаймні при відборі до національної команди. Поряд з нами тренувалася повноцінна друга збірна. Але жодної ворожості, навіть тіні невдоволеності з боку тих дівчат ми не відчували. Вони розуміли, що ми старші й досвідченіші, що здобуваємо медалі для Італії. Але коли ми попрощаємося зі спортом, вони, вже доволі умілі і злагоджені, прийдуть на наше місце. Так, зрештою, і сталося. Тепер, коли приїжджаю в Україну, ми зустрічаємося з львівськими “подругами-суперницями” за філіжанкою кави. І дивуємося, чому тоді були такими дурненькими і нещирими, самі собі отруювали дитинство. Гадаю, жіночі колективи приречені на постійні чвари. Було би добре, якщо б у секціях тренувалися ще й хлопчики. Тоді дівчатка не сварилися б між собою, а намагалися б їм сподобатися (сміється). При цьому я зовсім не сприймаю модну в Японії чоловічу художню гімнастику.
– Відчуваєте себе італійкою?
– Так, спосіб мислення і сприйняття дійсності у мене італійські. Мене дивує український менталітет. Родичі запитували мене: “Чому ти ще не вийшла заміж, не народила дитину?” Але ж мені лише 24, життя тільки починається. В Італії про сім’ю починають думати, коли роки підходять до 30-ти. У Львові всі мої подружки-ровесниці уже заміжні і виховують дітей. У відповідь на деякі мої пропозиції в Україні чую: “Добре, завтра зробимо”. Я звикла усе робити сьогодні і тепер. Летіти в шаленому темпі, спішити жити.
Для мене головне — незалежність, постійний драйв і розвиток. Навіть якщо б вийшла заміж за мільйонера, не стала б сидіти вдома і думати про зачіску і манікюр. Мені до вподоби активний спосіб життя. В Італії вже не модно бути домогосподаркою. Італійки починають працювати зі студентської лави, суміщаючи навчання з роботою. У нас, правда, інша “фішка”: усі прагнуть потрапити на телебачення. Для цього достатньо підтанцьовувати оголеною на тлі ведучого в якомусь безглуздому шоу. Єдине, в Італії сумую за родиною. Хотілося б, щоб усі мої рідні приїхали до Італії і жили там довго і щасливо (сміється).
