Мій друг – революціонер

   Від Трьохсвятительської йдемо над Дніпром. Я і мій друг-революціонер. У нього на плечі жовто-блакитний прапор, на голові мотоциклетна каска, в руці бейсбольна бита. Я посміхаюся: «Ти на війну зібрався?». А він: «Тут і є війна». Говорить цілком серйозно. Поряд жінка, яка вигулює собаку, дивиться, а тоді плює: «Нацистскіє сукі!». Мовчимо. Що відповісти? Як кажуть, було би смішно, якби не було так страшно.

Розповідаю, що вчора довелося піднятися й вийти з переповненої зали просто посеред заходу, коли один «колєґа» почав розповідати, що на київських барикадах стоять «праві радикали», «нацисти» й «екстремісти». «Чому ж Євросоюз не підтримає нас? – запитує він. – Хіба не зрозуміло, що  відбувається насправді?». – «Не знаю, чому… Європа спить якимось летаргійним сном, утягнувши голову в плечі». – «Отож, ми самі?». – «А коли ми були не самі?..» – кажу й дивлюся на море прапорів.

Як у часи народження Української Народної Республіки 1918-го, коли держави Антанти не підтримали молоду українську демократію, а виступили проти неї на боці прогнилого російського імперіялізму…

Як у 1932 і 1933-му, коли Європа та Сполучені Штати Америки мовчки читали зі шпальт своїх газет про те, як комуністична машина винищує голодом і репресіями мільйони й не зробили нічого, окрім того, що встановили дипломатичні відносини зі Совєтським Союзом…

Хоча сьогодні вже не йдеться власне про Україну. На вістрі меча висить уся європейська демократія! Якщо Україну як географічний центр Європи і найбільшу країну цього континенту буде втрачено для західного світу, її поглине бацила нищівного російсько-азіатського авторитаризму зі  хворими амбіціями Івана Калити. Прикро, що європейські демагоги досі не вилікувалися від політичного комплексу страуса, який, завбачивши небезпеку, ховає голову в пісок. Важко припустити, що коли той страус нарешті обтрусить полуду, побачить, що опинився віч-на-віч із монстром, який виріс на руїнах «тюрми народів» і готовий пожерти все вільне й безстрашне, розумне і добре. Як Будапешт у 1956-му, Прагу в 1968-му, Гданськ у 1970…

Чи не так було після угоди в Мюнхені 1938-го року, коли під гучні овації західних політиків одним черком пера німці стерли з європейського континенту  Чехословаччину? Чи після окупації угорськими агресорами Карпатської України, яка 1939-го стала жертвою політичних торгів у «великій грі» Європи? Чи 2008-го в Грузії?
Скільки ще західні політики спостерігатимуть за фізичним і моральним нищенням вільного європейського духу українців?

Але повернімося до Києва…

Вулиця Грушевського здалека схожа на велетенську поранену гідру, що, звиваючись, б’ється у спазмах. Несподівано почалася заметіль. Заходимо погрітися в Академію наук. Важко повірити, що будівля, в якій колись працював академік Єфремов і навчався аспірант Стус, сьогодні стала штабом мітингувальників, а після розгрому беркутівцями перетворилася просто на авгієві стайні. В Інституті літератури стіни чорні від бруду й диму, коридор схожий на залюднений циганський табір, а зала засідань відтепер слугує за кухню. Затримуємося тут не довго. За вікнами лунають постріли. Виходимо й потрапляємо немов у якусь безглузду кімнату сміху з викривленими дзеркалами.

Чорний дим, революціонери в шоломах, військових касках і бронежилетах, розмірений стукіт по блясі, коктейлі Молотова, що осявають темряву, ніби комети, нагадують урбаністичну катастрофу. За урядовим кварталом чорніють вікна міністерських будівель, де туляться ті, котрі «главы пред идолами клонят и просят денег да цепей». Ще досі туляться, бо в Харкові, який хворіє на столичну заразу, вже оголосили «Украинский фронт». А фронт чималий…

Партії-проститутки – реальні й потенційні, скільки їх є, великих і малих,  із чітко визначеною орієнтацією, і тих, які ще не визначилися. На чолі «маршали» й «генерали»: директори шахт із сотнями людських смертей на совісті, банкіри, які вгинаються під вагою ошуканих вкладників і кредиторів, кримінальний елемент («українська політична еліта», котра чомусь асоціюється з морською свинкою; та і не морська, і не свинка, ця ж і не українська, і не еліта). Окрім того, ще й уся п’ята колона з транспарантами «Мы против Евросодома» і «Фашизм не пройдет», попи з кадилами й анафемами всім, хто не такий, як вони, «Всеукраинский союз воинских сил», а також усі видимі й невидимі блоки «Русского единства», шовіністи та ксенофоби всіх мастей і кольорів, які врешті на повний голос заволали: «Украина для русских», або ж «Українців з України геть!». Мусимо визнати, що це вже не брутальний шовінізм, а глобальна національна катастрофа. Море українців, відчужених від свого національного єства, щоб не стати носіями чужорідної (російської) культури,  перетворюються на пухлину на тілі нації. Операцію з урятування потрібно розпочати негайно.

Але… Ми почули тріск розбитого скла, побачили дощі зі шумових гранат, які посипалися на людей, і зрозуміли, що станеться щось непоправне. Знайомий упав, поранивши ногу, а повз нього понісся люд, як божевільний. Я подав руку і, підхоплені людьми, наче п’яні, ми відбігли на інший бік вулиці, опинившись біля філармонії. За нами пролунало кілька розривів вибухопакетів. Пригадую перекошене від болю обличчя жінки. Літнього чоловіка, який стояв мов на краю прірви, обпершись на палицю, спокійний, зосереджений, і ворушив губами, шепочучи молитву в чорне задимлене небо. За мить нічну темряву прорізало світло прожекторів і стіна рейдерів із беркутами на шевронах рушила на людей. Хтось крикнув, що нас оточують… Був хаос…  А потім усе втихло…

Ми вже були готові до найгіршого, але в цей час із Майдану прибули свіжі загони з палицями і змусили рейдерів податися назад. Пригадую, що, відступаючи, троє беркутівців оточили чоловіка, який упав на сніг, і на очах у всіх почали бити його з усієї сили, вигукуючи: «На колєні, сука! На колєні, мразь!». Запах крові викликав у звірів якийсь приспаний інстинкт (не хочу вірити, що це істоти з обличчям, паспортом і прізвищем). Люди кричали, а чорна біомаса валила їх на землю, як упольовану здобич, била ногами і сміялася дико, єхидно. А потім позувала перед фотокамерами на місці побоїща.

Пригадую ці кілька десятків квадратних метрів зі санітарними каретами, пораненими, медиками, журналістами. Кілька десятків метрів, які менш аніж за півгодини перевернули мою свідомість, бо перетворилися на справжнє поле битви. На арену після кривавого місива. Місива без вогнепальної і колючо-ріжучої зброї. Чи зможу їх коли-небудь забути?

Проминувши розбиті, спалені автомобілі та перекинуті металеві бочки з вогнем, ми зайшли в наметове містечко. Спочатку попрямували до «академічного» намету, де вартують аспіранти з НАНУ, які перев’язали моєму другові ногу. Потім пішли уздовж барикад і довго ходили колом, відчуваючи, ніби перемістилися в часі й перебуваємо не в Києві, а десь в оточеному козацькому таборі над рікою Солоницею в далекому 1596-му. Жадібно дивилися на все, що відбувається навколо, і розуміли, – Майдан, як і Солониця, готується до чергового штурму.

За кілька днів по тому знайомий журналіст сказав, що коли все це закінчиться, письменники напишуть не одну книгу, а режисери знімуть не один фільм, бо все, що ми тут робимо, увійде до підручників з історії. Я подумав, що ніколи не хотів би прочитати таку книгу чи переглянути таку кінострічку. А якщо б і довелося, то це були б чи не найприкріші моменти в моєму житті. Та, поза сумнівом, ці події повинні ввійти до історії людської жорстокості, незламності, віри й терпіння. Бо тут не було барвистих фарб, якими звикли прикрашати події ті, чия нога ніколи не ступала на заледенілу бруківку Майдану. Тут були кров і сніг, сморід паленої гуми та бензину, розбиті голови, поламані руки й ноги, порожнеча і тривога. Нападуть чи не нападуть? Вб’ють чи не вб’ють? Але не було розгубленості, зневіри, страху.

Ми бачили тренування козаків, барикади з мішків і металу, катапульти, що нагадували нам техніку облоги часів Римської імперії, громадську варту, озброєну палицями та щитами. Бачили цілу інфраструктуру Майдану з наметів, медичних пунктів, центрів обігріву, прийому та видачі харчів і теплого одягу. І чули: «Ми нікуди не підемо з Майдану», «Ми будемо стояти тут до кінця». «Майдан запалив наші тіла вірусом вільної людини, – сказав мені друг-революціонер. – А як підло брешуть, що все тут куплено! Чому в нас усе вимірюють грішми?».

І справді, хіба можна виміряти грішми ті відчуття… Коли стоїш на залюдненій вулиці і незнайомець пропонує склянку чаю, бо помітив, що ти без шапки та рукавиць і тремтиш од холоду… Коли підходиш до бочки з вогнем, щоб зігріти руки, а тебе пропускають ближче до вогню, щоби  краще зігрітися.

Коли поряд стоять Схід і Захід, Північ і Південь, Київ і Сімферополь, Донецьк і Львів, навчені по-різному думати, молитися, говорити, але зі спільним  бажанням жити в єдиній країні, у країні, де їхню думку буде почуто.

«Учені» аналітики називають це безладдям і політичною кризою, псевдоісторики – мюнхенськими ідеалами тридцятих, політологи – межею громадянської війни… Що би там хто не казав, та я певен – мерзенна брехня колись навіки приросте до язика й заніміє.

«Поставити людину понад усе, а тоді бити її ногами та кийками – ну скільки ж можна таке терпіти? – ковтає сльози дід із розбитою головою, обтираючи рану, а руки тремтять від морозу, від болю й образи. – Ні, ми тепер усе зрозуміли!».

Так, зрозуміли… Зрозуміли, хто – друг, а хто – ворог. Зрозуміли: «лиш боротись значить жить». Зрозуміли, що готові проміняти всі дні своєї безтурботності за телевізором чи книжками на один-єдиний день, коли ми стояли на вулиці Грушевського пліч-о-пліч перед чорною стіною рейдерів, які прагнули задушити нашу свободу.

У свій намет, де поселилося з пiвсотнi людей, ми потрапили вже опівночі.
Штурму не було.

Прокинувшись, усвідомили – що б не відбулося завтра, вже ніколи не станемо такими, як були вчора.
 

Вадим Василенко,
аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України