Marianna Soronevych
Жінка місила тісто на хліб, пов’язавши голову білою хустиною. Похапцем витирала сльози засуканими по лікті рукавами, щоб вони не падали у тісто, але сльози все котилися і котилися невпинними струмками із затягнутих поволокою суму і тривоги очей.
– Ой, мабуть цей коровай не виросте і тісто буде гливке, стільки сліз туди впало, що буде він гіркий, – думала жінка,– а якщо виросте і буде гарний та смачний, то це буде мені добрий знак від Господа, що можна мати надію на зцілення…
Ярина була жінкою миловидною, веселою, та вправною на всяку рукотворну працю. Все їй вдавалося на славу, але з особливим бажанням пекла хліб, та вишивала. Ще підлітком навчилася цьому рукоділлю біля своєї тітки і так охоче бралася до роботи ніби то розвага була.
Старшим сестрам не вистачало терпіння, а Яринка могла годинами сидіти мовчки, з клаптиком полотна у руках, мріяти і виводити на ньому кольорові рядки узорів. Тітка хвалила її, давала копійки на цукерки. Але вона не тратила свої маленькі скарби і коли грошей було достатньо, то просила маму купити їй маленьку торбинку кольорових перлин для вишивання.
Ось уже кілька місяців поспіль було Ярині не по собі. Їсти не хотілося, змарніла і якась неміч з’явилася. Думала, може минеться, може це її тяжка праця виснажила, а ще більше сум за родиною. Минуло вже три роки, як вона не була удома. Візит до лікаря усе відкладала, боялася депортації. Дозволу на перебування за кордоном у Ярини не було, працювала нелегально, на двох роботах, та ще й ночами інколи ходила до лікарні сидіти біля тяжко хворих людей. І ось одного дня світ померк в очах просто посеред дороги… Незчулася, як уже вона сама опинилася на лікарняному ліжку. Суворий з вигляду лікар довго дивився на неї, вагаючись чи вистачить у цієї тендітної жінки сили сприйняти правду про її діагноз. Довідавшись, що вона тут одна, без родини, лікар рішуче наполіг залишатися в лікарні і негайно оперуватися, якщо хоче ще пожити… Стан здоров’я у Ярини очевидно був критичним, бо лікарі взялися до справи негайно. Перед очима у неї мерехтіли якісь лампи, інструменти, пробірки, крапальниці, метушилися стурбовані люди у халатах, змінювалися приміщення її перебування, каталка, що перевозила її з місця на місце, крутилася численними лабіринтами коридорів… Їй здавалося ніби усе це відбувається не з нею, ніби вона дивиться якийсь відомий фільм і бачить себе у коловороті подій збоку, як глядач.
Цього ранку усе затихло, зупинилося. Ярина знову стояла посеред вулиці з валізою у руках, із думкою, що робити далі!? Їхати додому на Україну, щоб іще хоч раз побачити маму і дітей, чи залишатися тут з вірою на зцілення? Незважаючи на її нелегальне перебування в країні, лікар навіть не заїкнувся про неможливість лікування. Призначив післяопераційну хімічну терапію, пояснив, як до неї готуватися, чітко розказав про усі можливі наслідки, якщо вона цього не зробить вчасно.
У розчинені навстіж ворота лікарні вбігли, поспішаючи одна поперед одної, Яринені подруги з букетами квітів та пакунками у руках. Вони бідкалися, що запізнилися на виписку з лікарні, наперебій розказували останні новини, ловили таксі, щоб якнайшвидше доїхати додому.
Усі разом, у спілку винаймали квартиру, де на Ярину уже чекав святковий обід влаштований з нагоди її повернення. Голосно розмовляли, сміялися, хтось навіть спробував заспівати улюблену пісню, аж поки мова не зайшла про те, що вона вирішила робити далі?
– Я залишаюся. У такому стані додому не поїду. Своїм нічого не казатиму про мою хворобу, аж поки усе не минеться… Не буду їх тривожити , нехай даремно не страждають, все одно нічим допомогти не зможуть. Бо якщо поїду додому, то доведеться і хату продати, щоб оплатити усі необхідні лікувальні процедури, а тут пообіцяли усе безкоштовно зробити, заради Христа. А чи допоможе мені той лік, то сам Христос і вирішить… І не важливо де це станеться тут, чи вдома. Я залишаюся.
Подруги підтримали її рішення. Не вона перша і не вона остання долали таким чином свої особисті проблеми у чужій країні, потайки від рідних, щоб не завдавати матеріальних витрат, а головне клопоту родині удома. Про гроші подруги сказали не турбуватися, запевнили допомогти хто чим зможе, тай українська громада збере якісь кошти для підтримки.
– Ти тільки накопичуй сили, щоб перемогти хворобу.
Попліскували Ярину по плечу, посміхалися, жартували, прощаючись і виходячи із дверей помешкання, ніби не було жодного сумніву на її зцілення. А за дверима витирали сльози, та оголосили для усієї громади, щодня у визначений час молитися гуртом за її здоров’я.
І потягнулися довгі дні лікування. Терапія була більше схожа на тяжку тортуру. Часом здавалося, що її випалюють зсередини, а у вени вливають не ліки, а безжалісну отруту. Усе тіло пульсувало і боліло ніби з неї здерли шкіру. Інколи відчувала таку слабість, що відчай огортав душу. Здавалося, що ангел вже прийшов за нею, опускалися руки і віра полишала її. Та через кілька днів Ярина знову йшла до лікарні, приймати необхідні процедури. Найгірше стало коли почало випадати волосся. Золотаво-пшенична коса, за яку усі називали її «сонечком», залишилася на гребінці. Не витримавши споглядання цього видовища, вона зрізала залишки волосся під корінь. Жартуючи, називала себе «марсіянкою», але найближчій подрузі сказала:
– Якщо зі мною трапиться щось недобре, то подбай, щоб я гарно виглядала…
Зціпивши зуби, затнулася на пів слові, відвернула обличчя. Подруга відмахнулася, суворо насварила її і наказала не сміти навіть думати про погане:
– У тебе ж троє дітей і мати стара! Хто про них подбає! Просто вибору іншого немає – ти мусиш видужати. Займи чимось руки, щоб голові легше було позбутися дурних думок! Ти ж гарно вишиваєш. Давай, дорогенька, тримайся. Господь поможе, він ласкавий, усе буде добре, ти тільки потерпи ще трошки.
І справді, улюблене вишивання допомагало заспокоїтися. Пришивала перлину за перлиною, неначе перебирала вервечку. Вони лягали на полотно, як написані рядки автобіографії, як заповітні думки та надії. Усе життя пройшло перед очима, непросте, сирітське, вдовине… Та Ярина не почувалася нещасною, бо мала веселу вдачу, розумних, здорових та гарних дітей, люди її любили, навкруг неї вирувало життя, уміла дати раду усьому і втішити кожного, хто цього потребував. А тепер, коли стояла на межі звідки було «видно за горизонт», ніби відчувала себе винною, що немічна, що невпевнена у собі, що завдає комусь клопоту.
Наближалося Різдво. Жінки-заробітчанки, як завжди збиралися разом, дбали про загальний святковий стіл. Кожна готувала свою улюблену страву, щоб Свята Вечеря була щедрою та багатою. Ярина зазвичай пекла коровай, бо у неї це найкраще виходило. Кажуть, що добрий хліб вдається лише щирим людям, доброзичливим, котрі живуть з любов’ю у душі. Цього року спекти хліб знову доручили їй. Ярина зраділа, втішаючи себе думкою, що люди вірять у її зцілення, але задумавшись, злякалася… Вона ж хвора, немічна, сумна. Хліб може не вдатися, ото буде їй соромно і прикро усім. Та все ж сьогодні перехрестившись, вчинила тісто, виклала його у круглу форму, прикрасила зверху «кучерями» та хрестиком і поклала у піч.
Чекала. Ніяка робота більше не йшла до рук. За вікном стояв тихий, вологий зимовий день. Просочуючись у щілинки печі, по кухні поширювався запашний хлібний дух. Ярина нетерпляче дивилася на годинник. Ще кілька хвилин і хліб можна буде діставати з печі. Розстелила на столі чистий рушник. На біле полотно поклала кетяг червоної калини. Умилася прохолодною водою, ніби готуючись до важливої зустрічі. Відкрила піч і витягла хліб…
Раптом у двері хтось задзвонив. Це подруга повернулася з роботи. Вона, посміхаючись скинула похапцем пальто, роззулася і потираючи долоні жваво заторохкотіла:
– Носом чую свято наближається! Ти уже коровай спекла? Божа благодать повертається до нашого дому? Пішли на кухню, я зголодніла. О! Який же гарний коровай удався, з «кучерями», золотистий, високий виріс! Ну, ти як завжди Яринко – неперевершена і сяєш, як сонечко!
Марія Гайдай, Варезе.
