Marianna Soronevych
Виявивши тяжкі захворювання, заробітчанки часто обирають лікування на Апеннінах. Лише цим можна пояснити те, що хвора залишилася на чужині до останньої стадії хвороби…
Аеропорт був на диво порожній. Опівночі більшість рейсів – на дальні польоти і з великою різницею у часовому поясі. Як виняток, у посадковій залі була лише одна довга черга. Серпень – період відпусток для італійців. Українці ж, які живуть в Італії, також мають можливість відпочити від емігрантського життя та зустрітися із рідними.
Типові італійські заробітчанки подорожували самі, та уже у черзі на здачі багажу перезнайомилися і гомоніли про життя тутешнє і тамтешнє. Деякі із них, ті, які звикли подорожувати приватними автобусами, затримували чергу на чек-іні, намагаючись ламаною італійською пояснити персоналу, що вони не знали правил аеропорту, тому їх кількість багажу чи не вдвічі перевищує норму.
До посадки підійшла групка людей, якою керувала енергійна білявка. Люди обступили бабусю в інвалідному візку. Її присутність привертала увагу оточуючих. Жінка сиділа у без кровинки на обличчі. Одягнена, як усі хворі, тепліше, ніж того вимагає серпнева італійська спека, що не спадала навіть опівночі. Знайомі супроводжували її лише до паспортного контролю. Коли вони розійшлися і бабуся залишилася на опіку аеропортового працівника, стало зрозуміло, що вона – пасажирка львівського рейсу, і її не супроводжують ні родичі, ні знайомі.
Бабуся не реагувала на те, що відбувалося навколо. Ноги нерухомо стояли на підставках візка, руки звисали із билець. Відсутнім поглядом вона непорушно дивилася в одну точку. В’язана шапочка на голові та смертельна блідість видавали її діагноз. За весь той час, поки незвичайна пасажирка була в полі мого зору, вона не промовила жодного слова. Хто вона? Чому рушила в дорогу в такому стані?
Придивившись уважніше, мені стало зрозуміло: це не бабуся, це – молода жінка, без жодної зморшки на обличчі!.. Хоча визначити її вік було практично неможливо.
І раптом її минуле промайнуло в мене перед очима, а майбутнє постало в сірих барвах. Вона, як і інші співвітчизниці, їхала додому, на батьківщину, але не святкувати повернення а… помирати.
Італійські медики не відмовляють у лікуванні нікому, а італійські лікарні, у порівнянні із українськими, пропонують майже курортні умови. Тому, виявивши тяжкі захворювання, заробітчанки часто обирають лікування на Апеннінах, де в таких випадках воно безкоштовне. Лише цим можна пояснити те, що хвора залишилася на чужині до останньої стадії хвороби, бо ж таким хворим доводиться боротися із недугою наодинці: поряд нема ні дітей, ні родичів, лише хтось із знайомих час од часу загляне провідати…
Мабуть, медицина вичерпала всі можливості терапії, тому жінка приречено поверталася додому…
Аеропортова черга через контроль просувалася до літака. «Я не можу на неї дивитися, в мене серце стискається. Тут і своїх проблем достатньо, а ще й вона… Я не знаю, як можна працювати із такими людьми: багато хто може, а я – ні. Краще піду квартиру приберу!.. – істерично протестувала одна з пасажирок. – Таких повинні везти окремо. Я не піду асистувати, якщо з нею щось трапиться. Хай медичні працівники цим займаються. Їм за це гроші платять».
«Мене попросили, і я не змогла відмовити…» – сказала інша, що раніше стояла біля хворої на багажному контролі.
Пасажири зайняли місця в салоні літака. Нічний рейс «Рим-Львів» був заповнений вщент. Хтось дрімав, хтось з хвилюванням обговорював повернення на батьківщину. Про особливу пасажирку згадали лише тоді, коли трап подали із запізненням: «Може, її транспортують…» – припустив хтось.
…На виході з літака стюардеса рівним професійним тоном інструктувала зустрічаючих медиків про деталі транспортування пасажирки нічного рейсу.
Маріанна СОРОНЕВИЧ
