Питання без відповіді

Ось вона, перед тобою, твоя Італія.  Акуратні будиночки, підметені чистенькі вулички, рівненько підстрижені кущі та дерева в парку, сучасні автобуси, поїзди, закликаючий запах запашної кави із напіввідкритих дверей кав’ярні, запаморочливий аромат піцци. Все на своїх місцях, впорядковане до неможливості.

Чого ж тобі не вистачає тут? Напевне що не безглуздих громіздких українських біг-бордів з нахабними вгодованими обличчями нових українських політиків, прикрашених фальшивими усмішками та підписаних невиконуваними  обіцянками про відбудову країни, які тобі кинулись в очі зразу ж по переїзді українського кордону, виринаючи з-поміж глухих бур’янів обабіч вкритих ямами нерівних українських доріг.

Чого шукаєш в безмежних просторах незчисленних сторінок світової електронної павутини, за чим вдивляєшся до болю в очі в обличчя друзів і знайомих, користуючись можливостями, наданими численними соціальними мережами?

Після короткої відпустки в Україні, яка, напевне, скільки б часу не тривала, залишиться завжди лише відпусткою, крокуєш гладенькими тротуарами чужої країни, а перед очима крихкий силует твоєї донечки на фотографії трирічної давності, побаченій вперше недавно в “Однокласниках”, зробленій там, в Україні тоді, коли тебе не було поряд. Мимоволі ловиш себе на думці: а зараз вона ж так змінилася, підросла, подорослішала.

Але чому тебе так розчулило це давнє фото? Чи не тому, що всі ці роки ти так і не бачила як вона дорослішала, не проводжала до школи, не допомагала з уроками, не готувала нехитру вечерю, не засинала поряд, відчуваючи її легенький подих.  Чи може тому, що залишила її там ще маленькою і хотіла б бачити її такою завжди. А може хотіла би повернути час назад і провести ці роки поряд з нею, щоб зрозуміти її зараз? Чи маєш почуття провини за те, що так і не встигла тоді, перед від’їздом, навчити її кататись на велосипеді, а потім вона в час твоєї відсутності, захотівши надолужити це самостійно, впала з велосипедом обличчям об землю на нерівній сільській щебеневій дорозі? І рубці на дитячому личку, які ти побачила, приїхавши у відпустку, чи не стали вони тобі німим докором твоєї безмежної провини перед нею.

Скільки часу тримала  в собі затиснуті глибоко в середині емоції, а вони все-таки виривались назовні, зазираючи в душу і стискаючи серце. І в голові залишаються тисячі, мільйони питань, на які не знаходиш відповіді. Коли нарешті закінчиться ця погоня за примарним благополуччям, навперегін з українською інфляцією і ростом цін які наздогнали і переганяють європейські? Чи заробиш на життя наперед, прогаявши кращі роки на безглуздій італійській роботі по догляду за напівбожевільними перестарілими?

Напевне час повертатися?…

Інна Шевцова
Мілан