in

«Заки море перелечу….» Без них на батьківщині вмирають їхні батьки, одружуються діти, народжуються внуки

Воістину мудрим був наш мандрівний філософ Григорій Сковорода, який писав: «Хочеш бути щасливим, не шукай щастя за морем….», але, впевнена, люди запитають: «А що нам залишається робити?!» І знову, не знайшовши відповіді і роботи на Україні, поїдуть у світ у пошуках примарного щастя…

 

А вони, далеко і глибоко сховавши дипломи про вищу освіту, доглядають чужих батьків, виховують не своїх дітей, працюють на італійських ранчо, іспанських фазендах, чеських і російських будовах, миють посуд в заморських ресторанах. Люди з вищою освітою, учителі, лікарі, інженери, – вони зробили для себе вибір – працювати за кордоном і отримали однакову кваліфікацію – українські заробітчани.

«День, вщент заповнений роботою, збігає швидко. Туга підступає ближче до вихідних, або ж на свята. Хочеться додому, до своїх. А ще як насняться верболози над річкою, або світанок в горах, оповитих ранковим туманом, чи вчепиться смак сала, вареників з сиром, помащених шкварками, з грибною мачинкою,– тоді й ,взагалі, робиться кепсько на душі…Береш себе в руки і починаєш займатися психологічним тренінгом: все нормально. Я приїхала сюди працювати, я ж сама цього хотіла. Можна хоч завтра все покинути – і додому! Помагає. Це як холодний душ.»( З розповіді Галини, колишньої випускниці факультету іноземних мов Львівського університету). Вона вже довший час живе в Італії, в Римі. Працює гувернанткою в родині з дівчинкою 12 років. У неї ще не все так погано – вона добре володіє англійською і вже вивчила італійську.

Більшість українських жінок, що їдуть на роботу за кордон, стикаються з найпершою і найважливішою проблемою – незнанням мови чужої країни. А це, автоматично, виключає можливість отримати краще місце праці.

Пригадую і свій гіркий досвід, коли вперше зіткнулася з мовним питанням. У 1994 році з групою студентів релігійного ліцею (працювала там викладачем) їздила до Мюнхена на Міжнародний конгрес молоді. Нас поселили жити в сім’ях. Першим запитанням пана Зігфрида було: «Якою мовою володієте?» Ситуацію врятувала колега по роботі п. Наталя, випускниця університету за напрямком класична філологія. В ліцеї вона викладала латину, а другою мовою, яку вивчала, – була німецька. Про Україну наші німці (сім’я, в якій ми жили) знали тільки наступне: Чорнобиль, Шевченко Андрій, брати Клички. Вірите, мене «розпирало» від бажання розповідати, але, на жаль, через незнання мови я мала роль слухачки, яка нічого не розуміє. В школі і університеті вивчала англійську, але від того, що всі навколо говорять німецькою, наступав якийсь мовний колапс. І замість того, щоб пробувати говорити англійською вільно, в пам’яті спливали шкільні «топіки», на кшталт: «I was born in a small town Buchach», або «Kiev – is a capital of Ukraine”. Тоді я вперше зрозуміла: якби прийшлося залишитися тут надовше, були б проблеми з мовою, які тягнули би за собою і ряд інших незручностей.

Знайома Оля К. два роки була на роботі в Англії. Згадувала, що було найбільшою прикрістю. Жила і працювала вона в сім’ї, де ламаною українською говорив тільки господар. «Я зовсім не мала спілкування. Вони жили далеко в заміській зоні. До української церкви дістатися було практично неможливо, не маючи власного транспорту. Кожен раз, коли сідали вечеряти, мене ніколи не запрошували до столу. Я снідала, обідала і вечеряла завжди сама. На вихідні всі покидали будинок. Я залишалася вдома пильнувати будинок і годувати собак господаря.» Коли повернулася на батьківщину, 16-річна донька була в депресії. І мама Оля почула страшні слова: «Для тебе заробляння грошей виявилося чимось значно більшим і важливішим, ніж життя і спілкування зі мною».

Заробітчанка Ірина С. поїхала до Італії на роботу і не мала змоги приїхати додому цілих чотири роки. Сина Олега залишила 10-тирічним, а коли приїхала, – він вже став підлітком. Матеріально хлопець був забезпечений усім, але родинні стосунки, відвертість, щирість, душевність втратилися, можливо, назавжди. «Ми з сином стали чужі. Ні я з ним, ні він зі мною, – не маємо спільних тем до розмов. Ми ніби соромимося один одного…Мені здалося, що він чекає мого від’їзду. А їхати я змушена, – хочу дати Олегові освіту, заробити на квартиру. Тут, в Україні, це неможливо.»

Чиїсь сини і дочки, брати і сестри, батьки і матері далеко від дому заробляють гроші. День у день, місяць за місяцем, рік за роком… У більшості випадків вдома, на бабусь, а часто і напризволяще, покинуті їхні діти. Вони ростуть без батьківської ласки, не будить їх мама до школи ніжним дотиком до чола. Вони мають любов і увагу через мобільний телефон. Батьки і діти, по різні боки кордону, живуть у постійному чеканні на зустріч, а коли зустрічаються, то стримують і ховають сльози, щоб не травмувати один одного.

Деякі українські села просто вимирають. «З кожної хати хтось на заробітках, –розповідає бабця Катерина. – Хто з жінок були в Італії і трохи заробили грошей, вже не хочуть вертатися до села, робити коло землі і обходити худобу і господарку. Тим нині не заробиш. То стало дуже неоплатне.»

На превеликий жаль, є у всьому цьому ще й величезна морально-етична проблема. Перебуваючи в іншій країні нелегально, людина не має там жодного захисту. Є багато випадків, коли жінки стають жертвами насильства з боку своїх роботодавців, або їх родичів.

Розірвані шлюби, втрачені родинні стосунки і почуття, осиротілі при живих батьках діти…

Роздвоєність у душі і довгі роки життя між «тут» і «там» не зробили їх добрішими. Покращивши матеріальний добробут, їх постійно мучить думка: чи порівняно високі заробітки повернуть щастя в родину? Їх з’їдає усвідомлення страшної правди: на батьківщині вони вже стали чужими, а на чужині ніколи не стануть своїми.

Воістину мудрим був наш мандрівний філософ Григорій Сковорода, який писав: «Хочеш бути щасливим, не шукай щастя за морем….», але, впевнена, люди запитають: «А що нам залишається робити?!» І знову, не знайшовши відповіді і роботи на Україні, поїдуть у світ у пошуках примарного щастя…

O. Войтович

Натисніть, щоб оцінити цю статтю!
[Усього: 0 Середній: 0]

Українка з Африки знайшла маму-киянку в Італії

Італія може стати наступною жертвою боргової кризи в ЄС – джерела