Marianna Soronevych
Усі шість місяців перебування у сонячній Італії наводили мене на одну-єдину сталу думку:”Я занадто небезпечна для суспільства! Прошу, ні – вимагаю, повної ізоляції !”…
Але мене ніхто не чув, ні серед рідних, ні в громадському транспорті, ні в оточенні знайомих… Лише поодинокі мудрi очі, висуваючись з-під нахмурених брів, часом “промовляли”: -Так, утікай…тобі це зараз дуже необхідно…
Та хіба від себе утечеш?
Хибною є усталена думка, що світ змінити не можна, можна змінити лише погляд на нього…Але як? Хіба можливо змінити світосприйняття, принципи, віросповідання, менталітет… характер, зрештою?! Не думаю… Чесно скажу, я намагалась, трішки…
Я боролась із собою до останнього, не робити нікому зауважень, коли ті викидають з потягів через вікна сміття, мовчати коли перед моїм носом, на зупинці із автобуса молодик викидає бутилку з-під води (все, на що я тоді спромоглась, пронизливо подивитись йому у вічі і сказати без слів, кивком голови “айяйяй”…а він мені у відповідь руками “так вийшло”…і гробова тиша на весь автобус, невже жодного свідомого італійця тоді не було, одні страньєри?)…Я була безпечна для “хворих” перехожих, коли довго, як мені здалось, розмірковувала чи підніматиму газетку, яка літала біля оновленого (аби не був більше “телефонною будкою” чи “дзвіницею”, як його охрестили до реконструкції) монументу ПАПИ РИМСЬКОГО ІОАНА ПАВЛА II , з кипою інших “благ цивілізації”.
Вітер зривав оту “вість” від плаща Папи, та кидав у простір, потім плутав її поміж ніг пересічних…та туристів…та заробітчан. Вона дивним чином заважала мені зосередитись на важливій зустрічі, на яку я саме очікувала, і ось тихо лягла й до моїх ніг…На мить вітер стишив хід і я, перехопивши подих, занервувала…що робити?…підняти чи не підняти, ось в чім було питання. Озирнувшись довкола, чи є неподалік урна, чи ніхто на мене не дивиться, аби не привертати лишньої уваги, я все ж прийняла рішення відправити її на утилізацію. Та вітер, мабуть, розлютився за такий непоспіх, та продовжив “вигулювати” злощасну газетку…Тут багато “літаючих” інформаційних видань,поліграфічних портретів кандидатів та іншої брудної макулатури…Це мене найбільше вразило, при знайомстві з прекрасним древнім Римом. Але незважаючи на це, його неможливо не любити, головне не помічати в ньому людей та наслідків їх діяльності…
Питаю у старожилів “чому місто таке брудне?” . Кажуть, що мігрантів багато, питаю у державних працівників, кажуть, не вистачає грошей у держави…криза. Хоча якби у нас так “не вистачало” бюджетів, мабуть наша Україна була б найчистішою європейською державою, ну і щоб казни навчились ще не розкрадати…Бо все ж, як не крути, а відсоток мігрантів тут, в Італії, чималий: біженці, заробітчани. І вони привносять свої стандарти та модель поведінки, які не завжди, на жаль, відрізняються від варварських…
Одного разу, перебуваючи в трено, я боролась із своїм Тільцем – сіллю землі, як його називають. Він ніяк не міг заспокоїтись, що “чорненька” жіночка (я не расистка), всадила хлопчика дворічного на місце, де повинна була сидіти старенька…Всунула йому машинку до рук, а в свої “захопила” телефон. Бабуся спеціально бігла з іншого вагону, з надією, що та візьме дитя на коліна…Але коліна були присвячені телефону…Бабусі знайшлось місце і без “мамочки”. Але дитя теж шкода, як же воно просило маминої уваги, а вона “просила” ліктем не заважати, і час від часу поцілунком намагалась замінити свою відсутність…якби хто знав, що коїлось тоді всередині мене, з моїм Тільцем…але я тоді промовчала…Бо я не у своїй державі, я у гостях…Так мене тут мотивують стримуватись…
Але сьогодні зранку, я не витримала оцих повсякденних спостережень. В автобусі, ще одна, “не італійська мама”, а руминська, заміжня за італійцем із синочком вирішили залишити сміття в автобусі. Хлопчик був дуже поважний і зарозумілий, весь час проявляв якесь незадоволення: то мама попросила його потримати вологу парасолю і якась крапля потрапила на його джинси, то не так розмовляла зі своїми подругами, то не ті фото їм показувала. І це у шестирічному віці, що ж буде далі? І на кінцевій зупинці, побачивши, що ніхто не прибиратиме за собою, я не стрималась…Я таки зробила зауваження і вказала їм на їх залишки їжі та бумаги, і навіть передала особисто мамі в руки. Вона почервоніла, незнаю, чи то від злості, чи то від сорому. Хлопчик уникнув мого погляду, як і всю дорогу уникав, сидячи навпроти…І не кажіть мені, що то була дитина, бо ті очі, були занадто не дитячі…
Шкода дітей, які зростають не на тих ідеалах…в руках карточки монстрів з мультфільмів та фільмів, а поряд батьки, яких нема у дитячому світі їх дітей, а є діти у дорослому житті батьків.
Покинувши автобус та своїх попутчиків я “мігрувала” до свого світу, де поміж людей, але без них я напоююсь музикою…Не було б дощу, утікла б до лісу, та небо сьогодні сумувало, а з ним і я просила самоти… Я небезпечна для цього хворого суспільства…ізолюйте мене від НАС…
…продовження буде…
Алла ШАРАХМАН
