in

У пошуках втраченого раю

Перетнувши кордон України, ми залишили за плечима сім’ї, друзів, рідний дім, практично стали особами без визначеного місця проживання.

Місця, де можна справді відпочити, відмежувавшись від усього світу, місця, де кожна деталь тобі знайома, кожна річ зберігає масу згадок про щасливі події, вдалі покупки, важливих людей у твоєму житті. Весь цей світ зменшився до невеликої валізи з речами першої необхідності та фотографіями родичів, закладеними за віконечко гаманця.

Першим притулком в Італії стає квартира друзів, які допомагають прокладати шлях на чужині, або карітас, де одразу розумієш, на якому щаблі соціальної драбини ти опинився у цьому суспільстві. Твоїми сусідами по кімнаті виявляються такі ж, як і ти, шукачі заробітків, бомжі, психічно неповносправні.

Панічні пошуки роботи рано чи пізно вінчаються успіхом. З острахом заходиш у чужий дім, який стане твоєю тимчасовою оселею. Тут ти знайомишся з новою культурою, вчишся мови та звикаєш до незвичної ролі доглядальниці чи служниці. Скільки б часу не працював у цьому домі, він ніколи не стане твоєю фортецею. Тебе завжди переслідуватимуть уважні погляди роботодавців та страх викликати їхнє незадоволення.

Змінюється робота – змінюється житло. Часом доводиться ділити кімнату із старою хворою людиною, прокидатися вночі від стогону, кашлю і криків, потерпати від безсоння і відчувати себе також старою та хворою, давати пристарілим відчуття душевної теплоти і можливість безтурботного життя їх родичам, часто не отримуючи взамін вдячності.

Часом опиняєшся в крихітній кімнатці для прислуги, де основну частину інтер’єру займає господарський скарб. В шафах тобою ж акуратно поскладані рушники, постільна білизна і дорожні валізи. У кутку – драбина, яку вживаєш щоб помити вікна і не залишити і пилинки на меблях, порохотяг, прасувальна дошка, тумбочка із миючими засобами. У цих комірчинах архітектори часто не передбачили навіть вікна через економію коштів, або воно виходить у внутрішній двір – вузький колодязь, куди ніколи не заглядає сонце. На невеликому просторі у твоєму розпорядженні мінімум, який повинен забезпечити твоє „функціонування”: ліжко, стілець, кілька шухляд. Серед усього цього інвентаря почуваєш себе універсальним миючо – прасуючо – кухонним комбайном, ще однією річчю, яка забезпечує комфорт сіньйорів. У  цій кімнаті протягом доби ти перебуваєш зовсім небагато часу, бо увесь день пораєшся по господарству. А увечері заходиш до неї лише, щоб заснути і, можливо, увісні побачити свій рідний дім.

Декого безвихідь змушує шукати нічліг по закутках міста або будувати халупи під мостами. Час від часу доводиться жити на квартирах, які українці винаймають у своїх співвітчизників. Тут щодень народжуються сюжети, з яких можна писати продовження „Кайдашевої сім’ї”. Та це й не дивно, враховуючи те, що у двокімнатній квартирі можуть жити 6 – 8 осіб, кожна із своїм характером, звичками, проблемами, і всі, як один, перебувають під пресом заробітчанського життя. А крім того господарі, намагаючи знизити вартість утримання мешканців, обмежують їх у використанні електроенергії та води.

… З роками переїзд в нову оселю стає усе складнішим. Твої речі уже не влазяться у невелику валізу, часом доводиться дечого позбуватися. Додались листи з України, з якими неможливо розпрощатися, дорогоцінні книжки українською, подарунки від друзів на день народження та тисяча близьких серцю дрібниць. Тому кличеш на допомогу друзів і переносиш твій дім у нові стіни.
Часто лину у моє гніздо в Україні. Навіть обшарпаний під’їзд  із недопалками на сходовій клітці та нецензурними написами на стінах здається оповитим романтичним серпанком. Адже він веде до мого дому, де я можу бути сама собою, де зустрічаю щирі усмішки рідних мені людей, де на плиті кипить казанок із картоплею, а не макаронами, а через стіни чути, як розмовляють сусіди. По-українськи…

Маріанна СОРОНЕВИЧ,

головний редактор Української газети в Італії

Звільнення з роботи в Італії за власним бажанням в Італії

Дозвіл на проживання ЄС для тих, хто довгий час перебуває у країні