in

Українську діаспору зітруть з карти світу?

Цифра справді дуже велика, і, здавалося б, результати роботи, проведеної цими людьми для України, повинні бути такими ж вагомими. Але ні, насправді все далеко не так. Якщо колись виїхали за кордон українці дуже трепетно ставилися до взаємодії зі своїми співгромадянами, то сьогоднішні суворі будні влаштовані зовсім по-іншому – кожен живе сам по собі.


ГРОШІ І ДІАСПОРА: ДАТИ або забрати?

На відміну від інших діаспор у світі, сьогодні українські діаспори найбільш чисельні в плані різних громадських організацій (за приблизними підрахунками це приблизно 3 тис.). Але реально це не допомагає вирішувати насущні проблеми ні політико-ідеологічного, ні релігійного, ні освітнього, ні наукового, ні професійних і координаційних питань організацій. Проблема, як і в усі століття для нашого брата – немає єдності в поглядах.
Люди старшого покоління в діаспорі вважають, що вони всі вже побудували і добилися злагодженої роботи. Молоді ж, які тільки прийшли, навпаки, – вважають ідеї своїх попередників вже не актуальними, оскільки глобалізація диктує нові правила життя, і з ними треба йти в ногу. От і виходить, що кожен вариться у своєму соку, відстоюючи особисті інтереси. При цьому йти на будь-які компроміси не хоче ні один з учасників ідеологічного конфлікту. З іншого ж боку, чи варто взагалі абсолютизувати цю нелюбов один одному, і кому це потрібно взагалі? Є думка, що старі члени діаспори, яким вже далеко за 60, звинувачують нову хвилю переселенців у великій жадобі до наживи. Ніби українці все частіше вливаються в діаспору тільки для пошуку вигідною і добре оплачеваной роботи. Інтерес поліпшення життя для себе і своїх дітей і ніякої вищої ідеї. Робота – це основне, чим переселенці зараз живуть. Їм зовсім не до культури та етнічних інтересів. Хіба що у вихідні можуть посидіти, поспівати пісні або погортати книжку, звичайно ж, рідною мовою …

ДУМКА ФАХІВЦЯ
Олексій Толкачов, президент Європейської асоціації українців
Закордонні організації Українців, які були створені давно, сьогодні не поспішають визнавати і налагоджувати зв’язки з новою хвилею трудових мігрантів. З боку старих діаспорних організацій відчувається неприязне не ставлення до українських трудових мігрантів. Адже вони залишили батьківщину не під страхом політичних репресій, як колись вони, а в пошуках заробітку. Ну ніякі ж вони патріоти? Однак, на мою думку, таке ставлення є помилковим і неприпустимим. Адже українські трудівники за кордоном заробляють кошти, щоб переслати їх в Україну на підтримку своїх сімей, що робить їх одними з найбільших зовнішніх інвесторів України.


А Ентузіазм ТО – голий!

Як стверджує Олексій Толкачов, одним з найважливіших завдань як держави, так і закордонних організацій є розвернутися обличчям до трудових емігрантів і нарешті надати їм усіляку допомогу і підтримку. Пан Толкачов підкреслив, що закордонні українці мають унікальний потенціал для просування та відстоювання українських інтересів у світі, який, на жаль, до цих пір залишається незадіяним.
– Можливо, проблема в тому, що поки, на жаль, – підкреслив глава європейської організації, – справами закордонних українців опікуються хіба що Міністерство культури і туризму України. Міністерство закордонних справ і дипломатичних місій України за кордоном, задіють свої ресурси вкрай рідко.
От і хочеться тепер поставити запитання, хіба одними піснями, нехай і такими, що беруть за душу, як їх характеризують у всьому світі, далеко можна піти? Підтримує пропозицію колеги та Віталій Зуєв, заступник голови Секретаріату Української Всесвітньої Координаційної Ради. Експерт наполягає, що треба спеціально готувати людей до роботи в іноземних державах. І готувати тут, причому в оточенні президента, щоб вони були фахівцями на високому рівні, а то зараз мало хто знає і дійсно може що-небудь робити в цьому напрямку.

Проблемми НЕ В Абсурдно, А В ЇЇ безмежний

Україна свою діаспору фактично не знає або знає тільки з одного боку. Ось, приміром, що асоціюється з терміном «західна діаспора»? Звичайно ж, перше, що спадає на думку – та, яка щось привозить в Україну і роздає … А те, що сьогодні вже ми повинні допомагати закордонної діаспори, ми ще цього не усвідомлюємо і, може, навіть не приймаємо. Так, колись саме західна діаспора зробила багато для нашої країни – збереження духовних цінностей, структури політичних партій, структури громадських організацій, архівні матеріали – це все повернулось сюди і, звичайно, велика їй за це подяка. Але цей рух не може бути постійно одностороннім. Зараз багато експертів просто кричать, що настав час, коли зусилля обох сторін повинні бути об’єднані. У кінці-кінців і від самої України повинна бути якась допомога діаспорі, тим більше, що сьогодні вони мають потребу в ній, як ніколи! Адже поруч зі старими діаспорами формуються і нові, і саме їм потрібна ця допомога в першу чергу. Причому у всіх сферах.

ДУМКА ЕКСПЕРТА
Маріанна СОРОНЕВИЧ, головний редактор Української газети в Італії
Нині саме той час, коли українська громада в Італії поступово переходить у фазу формування діаспори. Цей процес протікає дуже повільно, оскільки життя в новій країні спочатку примушує проявляти турботу про матеріальної стабільності. Досягти її не так вже й легко, як це може здатися для звичайного материкового українця. Так як зарплати, які отримують тут, здаються високими для України, але для Італії це трохи вище прожиткового мінімуму. Тому перше десятиліття люди просто борються за виживання. Але, не дивлячись на це, в Італії також створено численні громадські об’єднання, фольклорні групи та ін Але зараз їх діяльність, як правило, є періодичної і збитковою, забезпеченої хіба що ентузіазмом активістів.

Виходить, якщо раніше діаспора нам у всьому допомагала і сприяла, то, як це не парадоксально звучить, то в наші дні справи йдуть зовсім по-іншому. Тепер ці спільноти самі чекають хоч якийсь державної підтримки. А її, як це часто виходить, вдень і з вогнем не знайдеш. Начебто, як і обіцяють, але все залишається просто словами. Так що, – гріш ціна обіцянкам? А може, така ціна і самих людей, хто дає ці обіцянки? Це ні що інше, як чистий плювок в бік національної ідеї за кордоном. А її ж, правду кажучи, і тут відстоювати важко, та й чи треба? А тут ще за океан спливуть вони, кровненькіе … ні, краще дачу яку-небудь прикупити комусь, чи лісу хвойного, та щоб річечка в ньому була і рибка водилася. Ну, що б жити, як біла людина! Так кому потрібна ця Україна, і головне, для кого її відстоювати, якщо справжніх українців-то жменю навряд чи набереться …

 

Коментуючи питання про фінансової дестабілізації в громадських організаціях, заступник голови Секретаріату товариства «Україна-світ» пані Алла Кендзера розповідає, що дійсно, гроші для роботи доводиться практично вимолювати. Листи з проханнями про оних вони пишуть постійно, та от результату все нема. До речі, в цьому році подавали заявку на фінансову підтримку в сумі 1 млн. 800 тисяч гривень, але, якщо дадуть хоча б мільйон, це буде щось неймовірною удачею. З іншого боку, поки бюджет країни не прийнятий, все це залишається тільки бажаним, а не дійсним або хоча б реальним. Як буде насправді, покаже час. Власне поки в організації «Україна-світ», на перший квартал лише 20 тисяч у національній валюті. Але, незважаючи на такі мізерні гроші, організація продовжує працювати. Як кажуть самі її члени, винятково на голому ентузіазмі, але при цьому виконуючи всі раннє заплановане. Запитайте, хіба в реальному житті таке можливо? Виходить, що так. Але яким чином? За чий, дозвольте запитати, рахунок, адже виконати будь-яку організаторську роботу без затрачіванія фінансів неможливо?

КРИК ДУШІ
Алла Кендзера, заступник голови Секретаріату товариства «Україна-світ»
Як це робиться? Ми залучаємо спонсорські гроші. Скажімо, є у нас список основних свят, які проводить діаспора. Щороку туди їдуть наші кращі національні колективи – і хор імені Верьовки, і ансамбль імені Вірського. Але зараз ми беремо з собою і наші дитячі, та юнацькі колективи, які також на високому рівні. І тут, зрозуміло, спонсорами стають вже наші батьки. Наша справа тільки координаційна робота, під все інше ми не втручаємося. Хтось може засуджувати, але, зауважте, всі на громадських засадах, у нас грошей ніхто не отримує в принципі, але все ж таки продовжує працювати. Ось, наприклад, зі співачкою Лесею Горовий ми просто заправили машину і поїхали в діаспору дати пару (звичайно ж безкоштовних) концертів. Те ж саме у нас було і з не менш відомим Микола Сікора … А от що стосується державного фінансування, то ми всі живемо надією. Це єдине, що нас ще підтримує.

ВСЕ ЗА ОСОБИСТИЙ РАХУНОК

Парадоксально, але навіть комуністична система дуже добре розуміла фінансову важливість для діаспори, і важливість самої діаспори. Незважаючи на пропаганду комуністичних ідей, грошей у них на ці нюанси завжди вистачало. Нині громадські організації задаються питанням про те, невже це вони так погано працюють? Ні, виявляється, жодна установа на них не в образі, співпрацюють з усіма. Єдине, що погано, – в державі для їх праці зовсім немає грошей. Саме через це доводиться відмовлятися від важливих заходів. Скажімо, в 2010-му році не буде проведено V Світовий Форум українців, який проходить кожні чотири роки. Експерти пояснюють, це зробити справді нереально з кількох причин. По-перше, на його організацію потрібно мінімум 1 млн. гривень, яких немає. А по-друге, нам реально немає, за що відзвітувати перед діаспорою, оскільки через постійну політичну нестабільність в країні, реально нічого позитивного не було зроблено ні в одній сфері. А взагалі є з’їзди, які організовують щороку. Як правило, вони не збирають численні делегації і спрямовані на вирішення питань конкретно по кожній країні, де є наші спільноти. І хоча такі приїзди в країну організовує множина інстанцій (товариство “Україна”, громадські та культурні організації, різні міністерства і інститути та ін), останнім часом лідери, все ж таки приїжджають за особистий рахунок. І хто знає, чи надовго ще вистачить грошей на благо країни в бюджеті такого «сімейного кишені»?

ДУМКА ФАХІВЦЯ
Алла Кендзера, заступник голови Секретаріату товариства “Україна-світ”
Навіть за управління Президента Кучми, коли всі говорили, живеться погано, такого не було. Та й поїздки за кордон були завжди, він і сам постійно зустрічався з діаспорою з багатьох питань або просто проводив час в громаді. Можливо, тут справа навіть не в тому, що сьогодні з фінансовою підтримкою зовсім глухо, а в тому за ці питання відповідають люди, які зовсім не вникли у важливість теми.

– Так, у нас істинно «Чарівна крайіна». У нас політики займаються тільки тим, що декларують, – погоджується з колегою Віталій Зуєв, заступник голови Української Всесвітньої Координаційної Ради. – От, згадайте, нещодавно Янукович був у США, але з лідерами діаспори так і не зустрівся. Ми й на сайт наш повісили інформацію, що хотіли б з ним поговорити, але, виходить, зустрічатися він не хоче. Напевно, думає, що назовні знову будуть вилазити всі проблеми, які йому не потрібні. Він не хоче з ними їх обговорювати, його поведінкою все сказано. От і виходить, що взаємодія між діаспорою та українцями можлива тільки на культурному рівні: заспівати пісню, затанцювати в шароварах або, скажімо, підняти прапор. Так і цього разу, помахав наш президент рукою на площі, пощипав рукою, вибачте, чиюсь дітки за попку і на цьому все закінчилося. Ну, хіба так президент повинен зустрічатися з українською громадою? Я думаю, що цей сектор роботи держава просто нівелює. Закривають повністю, оскільки не бачить перспективи. Ну, дійсно, навіщо їм діаспора? ..


ДУМКА ЕКСПЕРТА

Маріанна СОРОНЕВИЧ, головний редактор Української газети в Італії
Посольство України періодично проводить зустрічі з громадою українських політиків найвищого рангу, які приїжджають до Італії у службових питаннях, щоб верхівка влади мала хоча б приблизне уявлення про потреби українців за кордоном. На жаль, на таких зустрічах йдеться, перш за все, про відсутність міждержавних двосторонніх домовленостей, які б допомагали і захищали громадян України. Тим не менше президенти і міністри змінюються, а наші проблеми залишаються незмінними.

ДУМКА ФАХІВЦЯ
Віталій Зуєв, заступник голови Української всесвітньої координаційної ради
З фінансовою підтримкою зараз дуже глухо. Україна не підтримує діаспору, а ті, у свою чергу, не підтримують Україну. Ще з 1992 року там зрозуміли, що скільки грошей сюди не дай, або розкрадуть конкретні люди, або так все одно піде, як вода в пісок. А адже найважче те, що не проконтролюєш. От вони й перестали просто так давати гроші, як було раніше. Зараз хіба що під конкретні проекти, і то небагато. Пояснюють так: «Ми самі перестали платити членські внески, бо самим важко організовувати тут роботу».

Дійсно, з часу української незалежності справи в питаннях діаспори йдуть все гірше й гірше. Грошей не вистачає катастрофічно, далеко не густі й ряди самих ентузіастів, що вершать воістину благі справи … Про що можна говорити, якщо зараз робота громадських організацій повністю залежить від фінансових вкладів тих простих громадян, які, як правило, в ній же і працюють. (Виходить, сьогодні меценатство і спонсорство, вибачте, давно віджитого терміни?) Адже в них теж є сім’ї, які, як не дивно, а треба годувати. Але, мабуть, такі люди, яким дійсно не байдужі інтереси діаспори, жити по-іншому просто не можуть.

ДОПОМОГА ВІД ДІАСПОРИ: РЕАЛІЇ ТА МІФИ

Звичайно ж, якимись грошима діаспори, володіють. Допомагають і місцева влада. А як же інакше, люди живуть в чужій країні, працюють там, а відповідно платять і податки. Начебто як за терміном служби зобов’язані і їм щось натомість дати. Але чи достатньо цих фінансів? Як залишатися на плаву, та ще й допомагати потребуючим допомоги українцям? А допомога все ж таки, як би неважливо були справи, все ж таки є. Приміром, розповідає Тимур Сидор з США, що, звернувшись в діаспору, допомогу дійсно можна отримати. Причому найрізноманітнішу, включно видання книжок і стипендій. Для прикладу, розповів нам Тимур, Наукове Товариство ім. Шевченко допомагає у видавництві книжок, також має іменні стипендії, хоча зазвичай на українську тематику. Все залежить від бюджету і фінансових можливостей організації. Якщо раніше, кажуть експерти, з боку України було досить просто добре попросити, щоб діаспора підсобила з грошима, зараз справи йдуть набагато складніше, і тиснути на почуття жалю марно. Представники організацій вже добре зважують, що ж вони самі будуть мати з того чи іншого проекту на виході. Тобто, підходять до всього досить прагматично і практично.
Як підкреслила Алла Кендзера, усілякі махінації для своєї вигоди тут просто виключені. Приміром, збірники власних поезій ну ніяк не можна видати за гроші організацій. Не допоможуть вони і при вступи до вузів, запевнила пані Кендзьора, а тим більше з оплатою навчання в них. Робота в таких громадських організацій дуже специфічна – переважно координаційна робота. З іншого боку, замовити слівце завжди можна, але наскільки вона стане істотною допомогою для того чи іншого претендента? Все ж таки, я знаю один випадок, коли, саме діаспорскіе центри проштовхують “своїх” на потрібні тим студентські лави … Це розповіла одна моя знайома. Потім, як з’ясувалося, це саме вона таким чином стала студенткою одного престижного інституту, потрапивши в сегмент державної форми оплати. До речі, приємно те, що сама вона дійсно було дуже не глузують. Так що, може, воно й на краще. Але ось пані Кендзьора про такі випадки класифікує просто чутками.
– Таких випадків я не знаю, – вторить ще один фахівець, колега Зуєв, – коли приїжджають наші українці з діаспори і хочуть, скажімо, навчатися тут, дійсно часто звертаються в громадські організації. Але ті можуть посприяти виключно в організаційних питаннях, наприклад, з поселенням, проживанням, зустріти-відвезти на вокзал. Все інше залежить виключно від кожного. Тобто, крутись, як зумієш.

ДІАСПОРА – ЧИСТО ПОЛІТИЧНИЙ МЕХАНІЗМ?

Попри те, що організації, що працюють з діаспорою, декларують, що вони максимально нейтральні політично. Але чи так це насправді? Дійсно, різного роду агітації все ж таки властиві. І хоча в експертів їх список не малий, ми назвемо все ж таки дещо найбільш яскравих. Наприклад, культурна акція “Незгасима Свічка”. Вона ж починалася нібито знизу (з діаспори), але насправді ж це була чистої води пропаганда політикумом теми голодомору в Україні.

 

В Рієті відкрилася нова недільна українська школа

Українській діаспорі милостиво дозволили вступати до українських вишів