in

Чому жінки не повертаються назавжди?

    Автори фільму «Жінка-банкомат» («1+1») дають зрозуміти, що проблему соціального сирітства й споживацького ставлення до матерів можна було би хоча би частково зупинити. Але не дають відповіді, чому немила чужина стає наркотиком.

«Телекритика» публікує дві точки зору на документальний фільм власного виробництва «1+1» – «Жінка-банкомат». Автори обох рецензій зазначають, що фільм піднімає гостру для України проблему жінок-заробітчанок за кордоном, але не відповідає на питання про причини її виникнення. Але Марина Бердичевська та Андрій Кокотюха по-різному формулюють «головну правду» «жінок-банкоматів», яка залишилася за кадром.

Документальний фільм власного виробництва «Жінка-банкомат» (автор Акім Галімов, режисер Ганна Яровенко), показаний в ефірі «1+1» 26 серпня, вивів з медійної тіні соціальну тему та проблему, яка насправді лежить на поверхні, більше того – давно валяється під ногами й регулярно потрапляє в новини. Погодьтеся, цей медійний парадокс складно пояснити. Ось топ-новина про те, що українські заробітчани щороку перераховують додому, в Україну, понад 2 мільярди євро. Інша новина – їхні грошові перекази хочуть обкласти податком, аби наповнювати бюджет на Пенсійний фонд. Але хто вони такі, ці люди, чиї сукупні статки, як виглядає, цілком здатні конкурувати з заробітками підприємств Рината Ахметова, ми не знаємо.

Точніше – українці знають про своїх земляків-заробітчан усе. Й навіть більше того, що може розказати телевізійний документальний фільм. Ці знання ще років десять тому почали тиражуватися у вигляді малотиражних книжечок, переважно – жіночого авторства. І на сьогоднішній день українськими соціальними романами з самодостатніми назвами «Гастарбайтерки» та «Мама по скайпу». Жанр творів визначається як true-story, тобто – правдива історія. Їхніми героїнями стають не лише заробітчани, точніше – заробітчанки, а й у ширшому розуміння – жінки та молоді дівчата, котрі протягом усього сюжету зазнають страждань, потерпають від принижень, терплять образи та побої, і все – заради досягнення якоїсь примарної мети.

Хорошого кінця в правдивих історій не буває за визначенням такого формату. Але ваш автор, сам будучи автором кількох таких історій, написаних, звісно ж, під жіночими псевдонімами – коли жінка пише про страждання жінки, в це краще віриться, – переконався: порівняно з іншими книжками, що видаються в Україні, та на фоні не раз озвученого загального падіння ринку попит саме на  true-story впевнено зростає. Отже, телебаченню давно пора знімати про поневіряння заробітчанок не сюжети на кілька хвилин, а серйозну документалістику. Що, власне, команда «1+1» і спробувала зробити.

Між тим, тринадцять років тому, у бутність свою журналістом «Сніданку з 1+1», я кілька разів підступав до цієї теми впритул. Правда, переслідуючи зовсім іншу мету – розвеселити чи бодай потішити глядачів ранкового ефіру, як того вимагав формат. Коли шукав тему, зачепився за фразу: «У нас є село, де живуть самі мужики». Оп-па, парубоцьке поселення! А раптом пощастить легенько присмачити це гомосексуальними натяками? Група піднялася раненько, вирушила в путь, та нічого не вийшло: чоловіки, на яких полювала наша камера, поховалися в хатах. Це було вже не село без жінок – ми бачили село без людей.

За пару місяців, уже в іншій західній області, ще одне «холостяцьке» село таки вдалося зняти й зробити сюжет – та веселого й навіть кумедного там нічого не було, окрім уже або ще п`яних мужиків у кадрі. Ті, хто лише почав алкогольний ранок, посилали нас туди, куди ви подумали, кидаючись камінцями. Зате ті, хто вже добряче прийняв, охоче давали інтерв’ю, скаржачись, як погано без жіночок. У сусідньому селі теж були заробітчанські двори – проте, як я розумію лише тепер, то були рідкісні випадки, коли в гарно відбудованих хатах жили зі своїми родинами самі господині, котрі змогли зупинитися й знайти собі роботу тут, в Україні.

Фільм «Жінка-банкомат» – про тих, хто зупинитися не зміг і вже не зупиниться ніколи. До речі, на мою думку, сам фільм запізнився на ті самі десять років. Адже почалося це все не тепер, і тему слід було орати відразу. Проте… що значить – запізнився? Що би помінялося? Жінки перестали би масово виїздити в Італію на заробітки? Вони почали би повертатися назавжди? Невже, підхопи телебачення тему раніше, на цей процес вдалося б якось вплинути? Поки що телебачення не заміняє собою державу.  Тож озвучення мільйонам глядачів проблеми, про яку вони знають давно і яку, між нами, проблемою не вважають, цю саму проблему не вирішить.

У чому вона полягає? Не конче вмикати телевізор і переглядати екранізовану true-story, аби озвучити її.

Ланцюжок виглядає так. Спершу в містах та селах України зникає можливість заробляти на життя. Не нормально заробляти – просто заробляти, мати засоби для існування. За якійсь час жінки середнього віку, більшість із яких – розлучені, бо їхні чоловіки не збираються шукати заробітків, тільки п`ють (хоча де беруть гроші – для мене загадка, і я помру, не знайшовши відповіді), вирішують поїхати за кордон, на заробітки.

Так уже зробили їхні родичі та сусіди, і щомісяця передають мамам та онукам гроші. За що ті й живуть, роблять ремонти, купують меблі, одяг. Якщо при цьому в родині ще є формальний голова, тобто – чоловік, із яким з невідомих причин не розлучилися, він на ці гроші випиває. Поза камерою нашій групі в згадані вище часи мужики розповіли: за ці ж гроші вони знімають проституток на «стометрівках». І жінки ніби про це знають.

Та на цьому ланцюжок не уривається. Наскрізна тема «Жінки-банкомата»: ось зароблю на нормальне житло – все, зав’язую й повертаюся, то «к`єжко працюю й велика бідося є». Але є житло, відбудована та напакована всім двоповерхова хата, маленька Італія. Далі, виявляється, треба заробляти на житло дітям. Потім – їм на навчання. Тим часом – і це посилка, яку автори фільму зробили основною, у родичів, насамперед дітей, соціальних сиріт, як їх ще називають, формується до матерів відверто споживацьке ставлення. З часом вони починають поводитися так само, як ліниві татусі, діючи та відселені: гуляти, пити, вживати наркотики. Доля матерів, котрі – увага! – все ж таки працюють, заробляють та передають гроші додому, нікого з цих дітей не приваблює. За кордон, у ту ж саму Італію, вони напевне готові їхати лише туристами. Правда, не прозвучало, ким вони хочуть працювати і чи хочуть взагалі…

Так, проблема, поставлена в «Жінці-банкоматі», для нинішньої України гостра й актуальна. Відтак десь на тридцятій хвилині перегляду зловив себе на думці: героїні – різні, історія в кожної ніби своя, але ці історії, зведені разом, одноманітні. Жодна з жінок, котра говорить на камеру, не сказала нам нічого такого, про що б уже не говорила її товаришка по нещастю. Так, саме нещастям вважають українки своє добровільне перебування на чужій землі, на панщині. Але я прикинув: доглядаючи немічного сеньйора, українка мого віку, тобто, трошки за сорок, має 250 євро на місяць. Трошки більше, як 2 500 гривень. Усе це пересилає додому.

Аналогічну суму вона може мати на місяць, повернувшись в Україну й так само пашучи, мов тяглова коняка. І є підозра, що кожна з жінок це розуміє. «Щоби стати жінкою-банкоматом, не обов`язково зараз кудись їхати», – погоджується продюсер фільму Наталка Якимович. Чому ж тоді майже ніхто не хоче назад, хоч говорить про це постійно, жаліючись, що не бачать дітей роками?

Автори «Жінки-банкомата» раз по раз наголошують: ці жінки видають гроші, поки не зламаються. І не звучить: а чому вони так хочуть зламатися? Особливо ті, хто вже досягнув якоїсь первинної мети, і вдома, у власній хаті, злиднів уже немає… Коментувати таку поведінку, таку життєву настанову мушу не я, а фахівець-психолог. І то не один.

Бо, як дають зрозуміти автори фільму, проблему соціального сирітства й споживацького ставлення до матерів можна було би хоча би частково зупинити. Варто лиш, аби ці мами нарешті повернулися назад назавжди. Що треба для остаточного повернення й чому немила чужина, де ніхто нікого не тримає в полоні, насправді стає наркотиком – і нам, журналістам, а головне, заробітчанкам та їхнім рідним ще треба довго й старанно пояснювати. Поки що – у фільмі «плюсів» – відповіді немає.

Дивитися документальний фільм “Жінка-банкомат” телеканалу 1+1

“Il sito del consolato italiano a Kiev non parla ucraino”

Українців в Італії обговорили інтеграцію шляху до підписання Угоди про асоціацію з ЄС