in

«У нас освіченість часто плутають із папірцем про освіту…»

Колотнеча в освіті, яку спостерігаємо останнім часом, непокоїть.

Замість планомірного розвитку, галузь б’ється, як у стенокардії. Що не день, то новина, що не новина, то скандал… До чого ми йдемо (чи котимося)? Про це кореспондент розмовляла з головою комісії у справах мирян УГКЦ, викладачем філософії в Українському католицькому університеті, директором Інституту родини і подружнього життя Юрієм Підлісним.

– Найгучніша освітянська новина цього літа – скасування 12-річки та запровадження обов’язкової дошкільної освіти. Що означає це обов’язкове навчання п’ятирічних дітей?

– Дитину потрібно починати навчати якомога раніше. Але питання, як це треба робити? Особисто я є прихильником того, щоб була можливість вибору, зокрема дошкільної освіти у сім’ї. Наприклад, така система діє у США: батьки можуть самі, згідно з визначеними програмами і стандартами, готувати свого сина чи доньку. Освітянські органи лише простежать за тим, як вони це роблять. Якщо ж дитину у п’ятирічному віці забрати з сім’ї і віддати у дошкільну установу, виникає сумнів, чого її там навчатимуть? Чи не йдеться про нав’язування певних соціальних установок? Якщо держава вважає, що вона краще може навчити наших дітей, то це вже ознака тоталітаризму. Ідея не нова. Ще Платон вважав, що у державі повинні бути люди, які займатимуться навчанням та вихованням молоді (бо вони знають краще, що потрібно людині). Але тут захована небезпека: виходить, що суспільство – передусім, а людина повинна лише служити йому. Які з цієї установки можуть бути наслідки, ми вже мали змогу переконатися. До речі, навіть за радянських часів була альтернатива: батьки, якщо хотіли, могли не вести дітей у садок, а готувати їх до школи вдома.

– Зі старшими дітьми також проблеми. Розрив між школою та університетською освітою – величезний. Рівень випускників школи падає…

– В Українському католицькому університеті я щороку маю перший курс. Викладаю вже 11-й рік і бачу реальну деградацію випускника. Діти після школи не вміють вчитися, цілий перший курс витрачаємо для того, щоб їх цього навчити. Вони звикли зазубрювати і списувати, молодим людям бракує самостійності, впевненості, у них низька самооцінка, самі собі не довіряють. У дитини формується переконання, що хтось повинен за неї вирішити усі проблеми. Суспільство, де зазубрювати і списувати – звична справа, є інфантильним.

– ЗНО унеможливлює і списування, і вступну корупцію загалом…

– ЗНО – це єдина успішна освітня реформа, яку вдалося реалізувати. Вона відродила довіру до освіти, забезпечила соціальну мобільність. Діти бідних людей – селян, прибиральниць – отримали можливість вирватися із соціального прошарку, до якого належать їхні батьки. Вперше з моделлю зовнішнього оцінювання я ознайомився ще у школі, коли до нас приїздили за обміном ліцеїсти з Франції. Вони розповідали про систему вступу у їхній країні. У 80-х нам дивно було чути, що іспити діти складають не у рідній школі, їх перевіряють незнайомі вчителі, замість прізвища на анкеті – штрих-код. У Франції зовнішнє оцінювання працює. Думаю, ніхто не заперечить, що ця країна у розвитку досягла більших успіхів. Дозволивши плюсувати до результатів ЗНО шкільні бали, міністр Табачник почав руйнування цієї успішної реформи.

– Бажання здобути вищу освіту у нас інколи стає нав’язливою ідеєю. Вузи щороку випускають сотні тисяч дипломованих спеціалістів. На жаль, кількість не означає якість…

– Бажання батьків дати дітям освіту – природне, заслуговує поваги. У XIX столітті завдяки цьому бажанню Західна Україна вийшла зі стану духовного занепаду, неосвіченості, здобулася на великі речі. Інша річ, що у нас освіченість часто плутають з папірцем про освіту. Україна має значно більше вузів, ніж, приміром, Франція, але жоден з цих навчальних закладів не входить ні в топ-200, ні навіть у топ-500 найкращих університетів. Запитаймо себе, скільки є запатентованих українцями винаходів, впроваджених у виробництво? Про нобелівських лауреатів взагалі мовчу…

– Чи може Болонська система покращити становище вищої освіти?

– Для цього потрібно надати вузам більше автономії, а також позбутися деяких стереотипів. Наприклад, у нас чомусь вважають, якщо вуз запрошує приїжджих викладачів, то він не може забезпечити навчального процесу. Я здобув дві вищі освіти: у ЛНУ імені Івана Франка та у Міжнародній академії філософії в Ліхтенштейні. За кордоном побачив зовсім іншу систему. До нас приїздило дуже багато «гостьових» викладачів. Ми мали змогу бачити різні підходи: американську, британську школу. Це була конкуренція ідей, студенти мали багато інтердисциплінарних курсів. Наприклад, теорію пізнання нам читав професор філософії спільно з нейрохірургом, який пояснював, що відбувається з мозком під час процесу пізнання.

 

Високий замок

Італійський слід великого українця

«Живий товар» до Німеччини не довезли