in

В Україні стає актуальним розширення мережі геріатричних закладів, особливо в сільській місцевості

   Різні народи мають свої традиції стосунків між поколіннями.

В багатьох країнах прийнято наймати людей, часто – іноземців, які погоджуються на некваліфіковану низькооплачувану роботу з догляду за родичами тамтешніх сеньйорів. (Щоправда, нині українські заробітчанки, більшість з яких знайшли за кордоном саме таку працю, дедалі частіше через кризу залишаються „за бортом”). Поширеними є будинки для перестарілих.

У США, Канаді, наприклад, звичне явище, коли людина в літах заповідає своє майно одному з таких геріатричних закладів, натомість отримує повний комплекс медичної та психологічної допомоги, можливість мати коло спілкування та заняття за інтересами. Така практика потроху приживається і в Україні.

Як приклад, розташоване в селі Тишківцях Городенківського району стаціонарне відділення Територіального центру з обслуговування одиноких людей похилого віку, де вони мають належний догляд, відраховуючи закладові певну частину своєї пенсії. Окрім того, при Центрі працює служба соціальних працівників, котрі навідуються до домівок одиноких. Перелік таких людей, які потребують допомоги, є в усіх органах місцевого самоврядування.

Нині тишківська соціальна лікарня вміщає до двадцяти п’яти пожильців, але є потреба в розширенні мережі таких закладів, бо навіть в такому невеличкому сільськогосподарському районі, як Городенківський, є чимало охочих провести залишок життя в притулку. Пояснюється це тим, що багато населення середнього віку повиїжджало на заробітки за кордон, полишивши стареньких батьків без догляду. Іноді навіть на похорон не приїжджають.. (Психологи пояснюють це тим, що на відстані притуплюється почуття відповідальності за рідних).

Тож працівники закладу беруть на себе ще й похоронні зобов’язання. А мешканці соціальної лікарні часто із тієї суми, що залишається з пенсії після відрахування сімдесяти п’яти відсотків на утримання лікарні, відкладають дещицю „на чорний день”. Загалом же бесіди на цю тему тут – звична справа, така вже специфіка контингенту. Цікаво, що багато пожильців у селі стали майже своїми, вони іноді допомагають поратися селянам по-господарству, а натомість отримують продукти харчування. А допомагати притулку в Тишківцях вважають своїм святим обов’язком усі: і школярі, й дорослі, керівники місцевого господарства, сільська влада, церква. Восени заготовляють для нього овочі та фрукти, роблять консервації. Це важливо, бо непросто нині забезпечити добре харчування, адже пенсійні виплати не зростають, а ціни на продукти – чи не щодня…

А от в Японії, наприклад, в давнину побутував звичай, коли поважного віку люди, досягши певного віку, змушені були покидати свої оселі й, склавши пожитки, вирушати на гору Нараяму… Пригадується, філософський фільм на цю тему сколихнув кіносвіт кінця вісімдесятих минулого століття, бо наруга над старістю завжди засуджувалася. А наша новітня історія диктує ще інші закони. Наприклад, нині пенсіонер у багатьох українських родинах, особливо сільських, де процвітає безробіття, – „на вагу золота”, бо навіть його мінімальна пенсія багато значить в сімейному бюджеті. Й така обставина спонукає до шанобливого ставлення до поважного віку родича.

Людмила СТРАЖНИК для БРІЗ

Італія запалює свічку пам’яті жертв Голодоморів

Вірші Окасани Дашкевич-Никифорук