in

Ганна, Закарпаття: Поїхати на чужину мене змусило безвихідне становище…

   «Всюди добре, а вдома найкраще», – з цими словами до редакції завітала виноградівка Ганна Федорівна НЕЙМЕТ.

Цю енергійну, комунікабельну, щиру і відкриту для спілкування жінку в нашому місті мало хто не знає. Та, ймовірно, не всім відомо, що доля не раз і не двічі випробовувала її на міцність і стійкість духу. Не всі знають, що одного разу вона навіть балансувала на межі життя і смерті, перебуваючи в стані коми. А про її заробітчанство в Італії ми вирішили розповісти нашим читачам, тому й запросили її до редакції. Отож, її розповідь:

– Поїхати на чужину мене змусило безвихідне становище. Фінансова скрута і кредити в двох банках спонукали діяти. Я займалася бізнесом, але він поступово «скотився на нуль». Вирішила поїхати до Італії на заробітки. Але ніколи не думала, що там буде так важко, що півроку доведеться поневірятися на чужині без роботи і жити впроголодь. Найсуттєвішою проблемою, з якою зіткнулася там, був мовний бар’єр. Я знала українську, російську, угорську, чеську і польську мови, але італійською не володіла, тож взялася за її вивчення. Опановувала її самотужки – з олівцем та словником. Кожна із заробітчанок починає з вивчення мови.

Без цього про якусь роботу й мови бути не може. Ти ж не зможеш спілкуватися ні з хворою або старенькою людиною, яку доглядатимеш там, ні з її родичами, ні з її лікарем, ні з майстрами, яких у разі потреби довелося б викликати. Я вірю, що людині все під силу, вона може витримати і перебороти будь-які труднощі, навіть гори можна звернути, було б тільки бажання. Для мене ж то був великий життєвий урок.

Найважчу роботу – на плечі заробітчанок

Я працювала у гарному туристичному місті Кіоджа Сотомаріна, що розташоване на березі Адріатичного моря. Психологічно було дуже важко – в чужій країні, без ніякої підтримки. Відтак познайомилася із земляками і завдяки своєму характеру, комунікабельності та витривалості переборола всі труднощі.

Майже всі ми, українки, працюємо в Італії в якості прислуги. Роботи по господарству в роботодавців не бракує. Вся найважча лягає саме на плечі заробітчанок. Але українки напрочуд витривалі. «Завдячуючи» нашій владі, яка не може забезпечити жінок достойною роботою і гідною заробітною платою, аби вони на батьківщині виховували дітей – матері натомість залишають їх напризволяще. До слова, українки, які вже легалізувалися там, користуються такими ж правами, як і італійки, відчувають соціальну захищеність. А щодо зарплати, то в Італії вона в 10 разів більша, ніж мінімальна в нашій державі. Як жити тут? Я дуже люблю свій край, мене душа болить за Україну. Іноді ми, заробітчанки, збираємося на морі, спілкуємося і співаємо українські пісні. Це нас живить там…

За суттєво нижчу вартість, ніж італійці сплачують за послуги в будинках для людей похилого віку, заробітчанки доглядають їхніх стареньких немічних батьків. Але догляд за ними довіряють не будь-кому. Вимогами і передумовою отримання роботи є (крім, звісно ж, знання мови) порядність і чесність. Адже на тебе, по суті, залишають хвору рідну людину і все господарство. Ти повинна знати ще й італійську кухню, аби приготувати своїм підопічним їжу (рецептами страв заробітчанки зазвичай обмінюються). Іще ти маєш уміти робити ін’єкції, перев’язки. Потрібне неабияке терпіння, адже майже всі, за ким там треба доглядати, страждають на хворобу Альцмейгера.

24 години  на добу ти повинна бути напоготові, забезпечуючи потреби підопічного. Твій відпочинок – це твої проблеми. Тобі ж платять за ідеальний догляд. Так, роботодавці поважають заробітчан, але все насправді залежить від того, скільки в тобі є інтелігентності, доброти, порядності та інших позитивних якостей. Отож, спочатку вони спостерігають за тобою, вивчають, а потім спокійно довіряють. Приміром, коли діти моїх роботодавців звернулися до мене, називаючи мене «баданте», що італійською означає служниця, то їхні батьки їм сказали: «Ні, це синьйора Анна».

Коли я вже втягнулася в роботу, то мала зарплату, їжу, але все те там, на чужині – не те, що вдома. Двадцять місяців, проведених в Італії, минули для мене, наче в тумані. Здавалося, що я опинилася на іншій планеті, але душа моя залишилася в Україні. Як живеться там, в Італії? У них розмірений ритм життя. Всі італійці – законослухняні люди, які поважають закони своєї держави і дотримуються правового поля. Там ніхто не дозволить собі кинути на землю недопалок чи папірець. По-перше, люди так виховані, в них такий менталітет, по-друге, штрафні санкції в Італії вагомі. Приміром, за сортуванням сміття і побутових відходів у тій державі суворо пильнують. Штраф – 200 євро, а не сплатила його своєчасно – сплатиш удвічі більше.

Італійці – дуже релігійні люди, до церкви вони йдуть навіть із немовлятами. Храми переповнені, в тому числі молоддю. До слова, в Італії, як і в Україні, багато свят. Масові народні гуляння там організовуються часто. Такі свята вони називають словом «феста». А на Різдво і Великдень усі обмінюються подарунками, в тому числі готують їх і для служниць. Відпочивають цілими сім’ями, причому дуже полюбляють танцювати, навіть старше покоління. А ось діти для італійців – то святе. В кожній родині зазвичай по 3-4 дітей.

Підопічним – від 90 до 98 років

Серед італійців є багато довгожителів. Моїм підопічним було, приміром, від 90 до 98 років, молодших не було. Велике диво, якщо хтось у 85-річному віці потребує доглядальницю. За моїми спостереженнями, споживання овочів та фруктів – це один із секретів їхнього довголіття. Другим є рухливий спосіб життя і режим споживання їжі. Приміром, якщо мова йде про обід, то сідати за стіл вони будуть рівно о 12-ій годині (і ні 5-а хвилинами раніше). І ніяких перекусів, до яких ми, українці, звикли. На обід і вечерю – обов’язково фрукти.

Полюбляють італійці рибу та морепродукти. Страви готують на оливковій олії, а ось смажених майже не вживають. Кожен прийом їжі для італійців – наче ритуал, ніби священний Божий дар. А загалом це спокійна нація, бо вона захищена законом. Я б також була спокійною в Україні, якби мала тут достойну зарплату і знала, що на мене чекає гідна пенсія. Якщо ти в Італії йдеш вулицею і везеш в інвалідному візку свого підопічного, то правоохоронці, навіть знаючи, що заробітчани переважною мірою живуть і працюють там нелегально, й не підійдуть до тебе, аби не порушити спокій інваліда. А медицина в тій країні – на найвищому рівні. Українській сфері охорони здоров’я до італійської дуже далеко.

Приміром, якщо там старенька людина має перелом тазостегнового суглоба, то її ставлять на ноги через 21 день. 90-річний дід встає на ноги і ходить. Щоправда, за моїми спостереженнями, італійці вживають дуже багато ліків (один із моїх підопічних – 26 таблеток на день). Хворі забезпечені всім необхідним: ліками, ті, які потребують – спеціальними ліжками, протипролежневими матрацами, памперсами тощо. А що вже казати про білосніжну постільну білизну в лікарнях, про ввічливість і увагу до пацієнтів медичного персоналу. І навіть мови немає про якийсь вияв «вдячності» в кишеню лікаря.

Українців в Італії дуже багато, з різних куточків нашої країни. Не раз і не двічі мені доводилося підтримувати моральний дух землячок, розраджувати їх, ба навіть робити їм масажі та лікувати травами. Робота, яку вони виконують – важка. Недарма заробітчанок так болять спини. Ви ж собі тільки уявіть: нерухомого підопічного (важкого або ж паралізованого) самій потрібно піднімати з ліжка і ставити на інвалідний візок. Бувало, цілий тиждень я не могла нормально встати. Від утоми і болю в спині просто перекочувалася з ліжка на підлогу.

Зараз мені здається, що те, що я пережила там, було не зі мною. Нелегкий то заробіток, повірте мені. Якби я потрапила хоч раз на засідання нашої Верховної Ради, то з трибуни звернулася б до народних обранців так: «Нехай кожен із вас візьме папір та ручку і поділить 1000 гривень на 30 днів. Як прожити пенсіонеру за таку пенсію? Як купити ліки, харчі, сплатити за комунальні послуги? А які доходи і витрати у вас, депутатів? І ви – слуги народу?».

Ганна КОБАЛЬ

Які хабарі брали на митницях до революції

Допоможіть знайти Майю Нечипурук/Гуменну