in

Неаполь. Лідія Довганюк та Євген П’ятак – закохані, що люблять вишивати

Лідія Довганюк та Євген П’ятак – пара незвичайна. Здається, що усе їхнє попереднє життя, одне без одного, було лиш прелюдією у постановці віртуозного режисера людських доль. Та життєві обставини непохитно наближали зустріч цих духовних близнюків. Тож не дивно, що найважливішим досягненням своєї заробітчанської епопеї в Неаполі Лідія та Євген вважають саме утворення їхнього благополучного альянсу.

Різні у темпераментах: Лідія – невпинно говірка, енергійна, любить часто змінювати свій стиль та іммідж через одяг та зачіски, Євген – інтровертний, логічний, урівноважений, говорить тільки «по-темі», – вони гармонійно доповнюють один одного. Єдиною однаковою рисою, яка, мабуть, і є справжньою основою союзу цих людей, є безмежна доброта їхніх сердець. «Коли в народі кажуть «такий добрий, що й комахи не образить», то напевно мають на увазі мого Женю. – Розповідала жартома Лідія.- Пригадую, якось, прибираючи в кімнаті, разом зі сміттям вимела на вулицю пораненого метелика. Женя, коли побачив, то збіг униз, на вулицю, аби реанімувати нещасну комаху…» Ось ця ірраціональність, яка відрізняє у вчинках людей почуттєвих, супроводжувала Лідію та Євгена усе життя. Бо хіба можна, з точки зору холодної практичної логіки, зрозуміти вибір цієї жінки. «Коли я працювала у Портічах, – безхитрісно ділиться Лідія перепетіями свого знайомства з коханим, – то моя сеньйора, яка була до мене дуже прихильною, мріяла спарувати мене зі своїм братом-вдівцем, який всього лиш на два роки був старшим від мене. Він був стоматологом, мав власний кабінет, був дуже забезпеченою людиною. Але я не вмію кривити душею. Жити з людиною, яку не любиш – справжня тортура. З Женєю усе було по-іншому. Одразу ж, як тільки його побачила, а познайомила нас його родичка, яка працювала зі мною по-сусідству, відчула сильну емпатію й душевну спорідненість з цим чоловіком. Більш, ніж за три роки спільного життя відчуваю, що він все більше й більше вростає в мою душу. На початку, зізнаюся, мені було дещо ніяково. Женя на шість років молодший за мене. Йому зараз 38, а мені 44. До знайомства ми ніколи не були одруженими й не мали власних дітей. Я вже була втратила надію зустріти чоловіка, якому відкрила б своє серце…».

 

… Лідія Довганюк, що родом з Івано-франківщини, народилася в обдарованій багатодітній українській родині. Дід був майстром деревообробки, оздоблював в Україні церкви. Мати – талановита вишивальниця. Мабуть, саме від неї Лідія успадкувала любов до вишивки. Хоча й перші технічні навики цього вишуканого ремесла Лідія здубула у школі на уроках трудового навчання. Вже з самого раннього дитинства вона демонструвала образну уяву. Спочатку образи, які народжувалися в душі вона відтворювала олівцем на папері, а згодом – ниткою на полотні. Хоча Лідія сімнадцять років пропрацювала перукарем у рідному селищі Гвіздець, Коломийського району, однак вишивання завжди було для нею віддушиною, джерелом чистого й безкорисного натхнення…

В Італії Лідія Довганюк ось уже десять років. Працює у Портічах, що поблизу Неаполя. У вільний час займається улюбленою справою. Стиль її вишивки на панамі надзвичайно охайний та вишуканий Тож не дивно, що над деякими своїми картинами, а вони потребують великої скурпульозності, самовіддачі та терпіння, майстриня невтомно трудиться 5-6 місяців. Свої шедеври жінка творить за допомогою техніки хрестика, мережки та стебелька. До речі, спражнім «почерком» професіонала, на який завжди орієнтуються експерти , є, власне, зворотня сторона твору. Якщо вишивка з вивороті демонструє той же малюнок, що й лицева сторона, а нитки переплітаються акуратно та гладенько, без жодного кострубатого виступу, то, у такому випадку, говорять про спражній твір мистецтва. З юності Лідія любила географію та історію, тож не дивно, що улюбленою темою її вишитих картин, є історична тема. «У моїх картинах, – каже талановита українська вишивальниця, – відображена фантазія мандрівника, якому, чомусь, найбільше подобається мандрувати стародавнім Єгиптом…». Італійці з величезним захопленням цінять роботу гуцулки. Відома неапольська журналістка Марія Черулло написала про неї статтю у престижному обласному виданні «Il mattino». А власниця магазину «Mani di fata» хотіла придбати Лідину колекцію, з 16 вишитих картин, аж за десять тисяч євро! Однак, українська майстриня переконана, що в інших країнах, наприклад у Франції, її твори оцінюватимуться значно дорожче. А тому й вирішила дочекатися таки слушного часу. Лідію добре знають й у приватному колі неаполітанців. На замовлення багатьох сеньйор, діти яких одружувалися, Лідія готувала придане – розкішні спальні комплекти, оздоблені вишивкою й фамільними ініціалами подружжя. Жінка постійно працює над удосконаленням своєї техніки й ніколи не шкодує тяжко зароблених грошей на спеціалізовану літературу, що видається в Італії для професійних вишивальниць. «В Італії – це, майже, відмираюче ремесло. – Констатує Лідія Довганюк. – На усіх «мистецьких тусовках» я була наймолодшою учасницею, а італійські вишивальниці – це жінки дуже похилого віку…». У 2007 році, з нагоди ювілею містечка Портічі, місцева влада організувала грандіозний показ ручних виробів, який відвідали величезна кількість туристів, журналістів, мистецтвознавців. За участь у виставці Лідія отримала грошову премію. Жінка переконана, що в Італії доля завжди посилала їй добрих та чуйних людей. Однак, один неприємний випадок на багато років залишив гіркий осад у її душі. У лютому 2005 року, Лідія приймала участь, й була єдиною іноземкою, у виставці «Золота нитка» у місті Соренто.

Компетентне журі, повинно було визначити найкращі роботи й відповідно перші три призові місця. Переможцям надавалися грошові премії, та організовувалась поїздка на виставку у Францію. Яким же величезним було здивування Лідії, коли, за якийсь день, на першій сторінці газети “Fierra di Sorrento”,  вона побачила фотогафію свого вишитого сфінкса, як переможця першого місця! Згідно умов конкурсу , за нього автору належала грошова нагорода у сумі 5686 євро. Однак з картиною відбулася дивна містифікація. Її авторство приписувалося «сеньйорі Анні», жінці, яка, власне й була організатором виставки. Лідія, у супроводі поліцейського, завітала до самозванки, яка , мабуть, розраховувала на наївність української майстрині, але «сеньйора Анна» й надалі продовжувала нахабно запевняти що картина належить її авторству. Коли Лідія Довганюк вказала своє прізвище, яке малесенькими літерами було вишите у самому куточку картини, й яке ніхто не помітив, то «підприємлива» оферистка проковтнула язика. Лідія обмежилася тільки тим, що відібрала від непорядної організаторки свої картини. Загалом майстриня взяла участь більше, ніж в 11-ти показових виставках…

Але найкращим проведенням часу для себе Лідія вважає їхнє спільне, разом з Євгеном, заняття вишивкою. Вони не люблять тратити дорогоцінний вільний час, якого у трудівника-заробітчанина не так уже й багато, на походи по крамницях чи базарах. По вечорах й вихідних вони сідають перед телевізором й вишивають. Жінка «заразила» Євгена вірусом любові до цього вишуканого мистецтва ще у 2008 році, вони почали жити разом. Вона навчила його вираховувати хрестики та формувати малюнок. Свою зацікавленість та природню схильність до ручних виробів, чернігівщанин Євген помітив ще у ранній молодості, коли побував туристом на гуцульських верховинах. Там у одного майстра він навчився вирізьблювати дерев’янні ложки. А вишивка для нього це, свого роду, терапія. «Коли я повертаюся додому знервованим від стресових умов праці на будівництві, – каже Євген, – то починаю вишивати. Це мене дуже умиротворює, надає снаги та спокою…». Найбільше Євген задоволений своїми картинами, які він вишив технікою хрестика, із зображенням індіанського вождя та папи Войтила.

Наталія ІВАНИШИН

Італія видаватиме тимчасові дозволи на проживання

Українська співачка в Неаполі. Раїса Лисенко: «Вольйо канта напулітано…»