in

Рідна мова дітей закордонних українців

Світ стає настільки динамічним, що залишатися людиною з однозначною гомогенною культурною орієнтацією стає з кожним поколінням все важче і важче

В рамках наукового дослідження про життя українців за кордоном, мені нещодавно довелося відвідати Іспанію, місто Мурсія. Під час одного з інтерв’ю з українцями виявилося, що українські діти в Іспанії говорять краще іспанською, аніж українською. Моя подорож до Іспанії та стаття Наталки Кудрик «Італійська мова стає ріднішою, ніж українська» на електроних шпальтах Української Газети надихнула мене на деякі роздуми, якими я хотів би поділитися з читачем.
Я  живу в Німеччині та, будучи батьком чотирьохмісячної доні, неодноразово задумувався про мовне виховання моєї дитини. Перш за все мені здається, що ми розглядаємо питання “рідності” мови для наших дітей дещо емоційно, драматизуємо та плутаємо деякі поняття, а саме об’єктивне із суб’єктивним, наукове з життєвим. Спочатку я б запропонував читачеві розібратися в головних категоріях цієї проблематики, а саме: «рідна мова» та «володіння мовою» як засобом спілкування, між якими і відбувається даний конфлікт. У назві вищезгаданої статті автор, мабуть, хотіла сказати те, що українські діти краще говорять італійською, ніж українською, а не те що їм італійська рідніша за українську. Яка мова стане дітям ріднішою – покаже час і про це вони будуть самі вирішувати. Особисто я дотримуюсь точки зору, що краще володіння певною мовою ще не означає, що вона рідніша. Поняття «краще» та «рідніше» не обов’язково мають причинно-наслідковий характер.

Давайте згадаємо мовну ситуацію у нашій Батьківщині, коли дуже багато людей визнають себе українцями, а говорять російською мовою. На використання тієї чи іншої мови як засобу спілкування кардинально впливає не субєктивна точка зору батьків, а соціо-культурні чинники суспільства, в якому дитина росте і розвивається. Те, що українські діти в Італії краще говорять італійською, ніж українською, – є абсолютно природнім явищем, коли дитина виростає в дво- або багатомовному середовищі. Лінгвісти говорять в такому випадку про домінуючу мову і, а пріорі, намагаються уникати таких емоціних понятть як «рідний», «близький до серця», тощо.

Поруч з цим в мене виникають наступні питання: чому італійська, чи то іспанська, чи то німецька мова повинна бути «чужішою» ніж українська? З якої причини? Самі діти усвідомлюють, яка мова для них рідна? Хто вирішує, яка мова рідна, а яка ні? Чому ми дивимось на мови через якусь незрозомілу призму надання якісних характеристик таким складним та комплексним феноменам: своя-чужа, красива-некрасива, гарна-погана. Дитина живе, росте, навчається в Італії. На сьогоднішній день Італія дає їй в X-разів більше, ніж Україна. І чи взагалі, дає остання їй щось? Ясна річ, що йдеться не про мову як таку, а про ідентифікаційний фактор, який завуальований на задньому плані. Йдеться про те, хто є ми і ким стануть наші діти, або, точніше сказати, якими б ми хотіли бачити наших дітей.

Спробуємо подивитись на цей світ очима дітей і розібратися в питанні «рідності».

Якщо для нас Італія – чужина (в моєму випадку це Німеччина), то для наших дітей це не так. Для нас українська мова – це рідна мова, тому що ми народились в Україні, жили там більшість свого життя, наші батьки говорили українською мовою і, що найголовніше, мова оточуючого середовища була українська. Це, звичайно, в ідеальному випадку, оскільки навіть в самій Україні не завжди легко забезпечити дитині повноцінне мовне виховання рідною мовою. Не кожна дитина в Україні в стані визначити, яка мова для неї є рідною, то чому ж ми дивуємось, що українські діти в Італї говорять краще італійською?

Що таке «рідна мова» для дітей в Італії, чи то в Іспанії, чи то в Німеччині»? Це мова матері чи батька? А яка ж тоді рідна мова, коли батько італієць, а мати українка? Чи може бути у дитини дві рідні мови?… Чи може рідна мова – це мова країни, де народився? Тоді що робити дітям, які прожили в Україні перші роки життя, а тепер більше не пам’ятають її, або їздять туди тільки один раз на рік з батьками відвідати бабусю та дідуся? Яка мова буде рідною для моєї доні, яка народилася в Німеччині, має батьків українців, але ще не була в Україні і, можливо, виросте в Німеччині? Чи може рідна мова, це мова суспільства в якому дитина виростає, яке дає їй освіту, соціальну захищеність, роботу і т.д.?
Питань дуже багато, а відповіді на них знайти не так вже і легко.

Науковці стверджують, що діти дошкільного віку взагалі не усвідомлюють, що з ними говорять різними мовами. До того ж, такі поняття як «нація», «рідна мова», «культура», «Батьківщина» є абстрактними і, до речі, неприродніми, штучними. Вони були винайдені дорослими, діти ж задумуються про це не раніше юнацького віку.

Забезпечити вивчення української мови на рівні з італійською з педагогічної точки зору дуже важко. Для цього треба надати дитині можливость спілкування українською (науковою мовою це буде «мовний інпут», input – англ. вхідна інформація) в усіх без винятку комунікативних ситуаціях на рівні з італійською: школа, друзі, телебачення, радіо, сім’я, відпочинок і т.д. Оскільки дитина знаходиться в Італії, тому над українським переважає італійський мовний інпут, відповідно так званий аутпут (output – англ. вихідна інформація), переважає над українським, що є цілком природньо і адекватно. Порівняймо це з конкретними життєвими реаліями. Уявіть собі порожню ємкість, в яку ви наливаєте один літр прісної води (це буде українська мова), і дев’ять літрів морської води (це буде італійська мова). Що не роби, а прісна вода розчиниться в морській змінить її смак незначно, в той час коли морська вода зробить прісну солоною. Схоже трапляється з українською мовою в наших дітей за кордоном. Цим і пояснюється використання італіанізмів в українській мові (науковою мовою code-switching, англ. – переключання кодів), що є невідємною характерною рисою домінуючої мови. Так само використовують українські діти в Німеччині дуже багато німецьких слів, а діти в Іспанії – іспанські слова в українській мові. І, в решті-решт, давайте подивимось на себе, як ми розмовляємо українською мовою. Ми, дорослі українці, використовуємо в нашому мовленні іноземні слова, в залежності від країни, де ми живем. Тільки не помічаємо цього, або не хочемо помічати.

До речі, літературна мова – це також штучно створена, академічно стандартизована система комунікативних одиниць і в абсолютній більшості є результатом освіти, а не спілкування.

Мені нерідко доводилось спостерігати картину, коли українці, потрапляючи за кордон, стають більш українськими, ніж вони були вдома. Особливо на свята: Великдень, Різдво чи інше, батьки вбирають своїх дітей у вишиванки, а самі при цьому одягяють джинси. Діти будуть тільки тоді читати Шевченка, коли вони бачитимуть, що його читають батьки. Діти будуть тільки тоді говорити українською, коли чутимуть цю мову від своїх батьків. Відповідно починати нам треба з себе, а не шукати рішення у недільних чи суботніх українських школах, на які ми потім перекладаємо відповідальність за виховання українства в наших дітях. Хочу наголосити, що я підтримую суботні та недільні школи, але українська мова повинна починатися в сім’ї кожного дня, а не в українській школі один раз в тиждень. Увага! Як тільки діти відчують примусовий характер в своїй українізації, навіть і не мрійте про те, що вони почнуть говорити українською та жити по-українськи. Перш за все, ми повинні самі робити те, що очікуємо від своїх дітей і робити це з задоволенням. Ми вдягаємо їх у вишивані сорочки, то ж і самим треба так одягатися…

Можливо, читач запитає, а чи не «пощастило» більше тим дітям, обоє батьків яких є українцями? І на це питання ми не знайдемо остаточної відповіді. Я вважаю, що оптимальний варіант в такій ситуації є той, коли батьки двомовні, тобто володіють як українською, такі і іноземною мовами. За таких умов не існують перешкоди у спілкуванні в сім’ї обома мовами. Все ж, коли один з батьків не розуміє, скажемо, української, то її використанню перешкоджає етичний аспект. В цьому випадку треба розраховувати на розуміння зі сторони чи то батька, чи то матері, які говорять з власною дитиною незрозумілою для іншого мовою. Ідеально було б, звичайно, якби батьки самі намагалися вивчити бодай трошки мову своєї коханої людини, тим самим даючи дуже гарний приклад дитині.

Нам, можливо, не завадило б навчитися реально дивитись на речі і все-таки визнати те, що дитина росте в італійському культурному та мовному середовищі і ніколи не буде відчувати себе таким українцем, як само як львів’янин чи киянин, що все своє життя провели в Україні і знають Рим тільки з рекламних проспектів. Та і не треба прагнути цього. На мою думку, нашим дітям слід давати не якісь конкретні знання: вміння говорити українською мовою, знання історії Україні і т.д. а виховувати певне ставлення до них. Найголовніше – це повага до мови, а не здатність нею досконало говорити, повага до своєї історії, а не стовідсоткове її знання. Тож виховуймо в наших дітях багатокультурні особистості, які не тільки знатимуть різні мови, а і пишатимуться своїми батьками-українцями, своїм корінням, навіть якщо відчуватимуть себе італійцями, німцями, іспанцями. Світ стає настільки динамічним, що залишатися людиною з однозначною гомогенною культурною орієнтацією стає з кожним поколінням все важче і важче. Я вже не раз зустрічав людей, які на питання, хто вони за національністю, відповідали, що вони європейці.

Можливо, хтось скептично запитає мене, а що ж я роблю в такій ситуації? По-перше, не роблю з цього проблему, а по-друге, намагаюсь оптимізувати виховний процес. Сам говорю з донею тільки німецькою мовою, мама говорить з нею тільки українською. Без зайвого тиску на дитину, ставлю перед собою реалістичну мету – розвивати в ній позитивне ставлення до українського. Більш за все хотілося б виростити освічену, багатомовну людину. А от яку мову доня буде вважати ріднішою, то це вже покаже доля…

Сергій ВОЛОШИН

Азаров скасував новий зразок закордонного паспорта

У Європі поступово відкриваються аеропорти. Метеорологи повідомляють про нову хмару пилу