in

Храм української книжки у Римі

   Цьогорічного вересня виповнюється півстоліття, як у Римі постало українське видавництво при заснованому там 1963 року Українському Католицькому Університеті. Про маловідомі сторінки діяльності цього помітного в Європі українського книговидавничого осередку йдеться в статті професора Миколи Тимошика, який нещодавно повернувся з наукового стажування в Італії.

З ІМЕНЕМ СВЯТОГО КЛИМЕНТА

Кожного, хто вперше потрапляє до цієї частинки українського Рима, що розташована на кількох гектарах одного з пагорбів місцини Бочея, вражають три емоційні домінанти: собор Св. Софії, виконаний у візантійсько-українському стилі, пам’ятник Тарасові Шевченкові в одязі римського апостола та гасло «Істина і любов науки собирає в розсіянні сущих» українською мовою. Оформлений жовто-синіми кольорами напис видніється здалеку на шляху до головного корпусу Українського Католицького Університету в Римі ім. Св. Климента.

Це ім’я в назві університету не випадкове. Адже до лику святих тодішнього Папу Римського Климента було зараховано за здійснений ним духовний подвиг саме на українських землях. Будучи висланим у першому столітті противниками християнства із Риму на південь України, Климент невтомно проповідував нову релігію серед наших пращурів. На узбережжі України він побудував 75 церков і навернув на християнство 2000 язичників, за що й прийняв мученицьку смерть у Херсонесі. Цим він підтримав процес становлення започаткованої св. Андрієм Первозванним церкви в Україні.

Давній переказ свідчить, що Кирило і Мефодій під час своєї подорожі до українського Херсонесу, віднайшовши місце поховання Климента, частину мощів великомученика забрали до Рима, а решта опинилася в Києві. Останки Климента перевіз під час походу на хозарів сам князь Володимир, наказавши поховати їх у головному храмі столиці — Десятинній церкві.

Ідея заснування університету в Римі з таким іменем належить провіднику Української греко-католицької церкви Йосипу Сліпому. Після 18 років каторги в сибірських таборах ГУЛАГу в лютому 1963-го з відома самого Микити Хрущова йому було дозволено, нарешті, вийти на волю і виїхати до Риму. Вищий навчальний заклад для українців — його перше вагоме дітище, що було реалізовано на чужині.

Основою для постання тут потужного видавництва стали ось ці слова із статуту університету: згуртувати розсіяних українських науковців у світі; осмислити минуле українського народу, його християнський світогляд і світогляд усього Сходу, до якого він належить; зібрати й закріпити ці знання у виданнях університету.

Ішлося, отже, не лише про створення, переклад і наукове коментування видань різних богослужбових текстів, а про справді широку програму, яка б охоплювала також і різні ділянки української та світової культури, історії, мови свого народу.

Українськомовні видання, що в різний час побачили світ з видавничою маркою УКУ, умовно можна згрупувати за такими тематичними блоками: документи з української історії; літературні та історичні пам’ятки України; навчальна і наукова література з різних ділянок українознавства; досліди світової культури; переклади вагомих творів зарубіжних авторів; богословська література; словники. Сумарно це сотні унікальних томів! Про драматичні перипетії перевтілення їх із рукописів у поважні книжки, які не соромно ставити на полиці кращих інтелектуальних набутків людства, можна й треба написати окреме дослідження.

У цій публікації зосередимо увагу лише на кількох знакових виданнях, які на Батьківщині ще належно не поціновано.

«МОНУМЕНТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ»

Історія появи багатотомної збірки документів з такою назвою, яка багато років творилася, а ще більше — чекала появи виходу в світ, і драматична, і повчальна.

Відомо, що колосальні за обсягом цінного історичного матеріалу ватиканські архіви вперше було відкрито для зарубіжних дослідників лише на початку ХХ століття. Відтоді почалася активна підготовка їх до публікації різними мовами. У більшості європейських держав створювали спеціальні інституції, виділяли значні кошти, до Рима скеровували цілі групи учених-дослідників.

Що ж до української тематики, то волею історичних обставин пошуком таких документів в архівах Ватикану стала опікуватися, із власної ініціативи, всього лише одна людина — тодішній провідник УГКЦ митрополит Андрей Шептицький.

Робота була тривалою та складною: слід було перебрати сотні полиць із товстелезними папками древніх актів, створених у різні часи давньоукраїнською, церковнослов’янською, грецькою, латинською, італійською мовами; відібрати все те, що стосувалося України і українців; ретельно переписати на чисті аркуші; сформувати за хронологічним принципом в окремі томи; переправити до Львова й посприяти, щоб ті тексти «запрацювали» на Батьківщині.

До 1939 року перші результати «української історичної місії в Римі» стали відомі на Галичині: низка документів поширювалася в машинописних варіантах серед учених-дослідників, студентів. Однак над колекцією нависала загроза бути знищеною радянськими цензорами. Недуга і смерть митрополита Андрея, а незабаром і його помічника, співтворця цієї колекції отця Кирила Королевського, прискорювали цю загрозу.

Та й цього разу історія уберегла ці документи: в період завершення Другої світової війни зусиллями українських патріотів їх пощастило благополучно спровадити дорогами напівзруйнованої Європи… назад, до Рима.

Перший том «Монументів української історії» побачив світ із маркою видавництва УКУ в Римі наприкінці 1964 року — через рік після створення видавництва і через 20 років після смерті автора й упорядника цієї збірки. Робота ж над редакційною підготовкою й випуском наступних томів цієї серії зайняла ще майже 15 років. Якщо до цього додати час, протягом якого митрополит Шептицький збирав матеріали в архівах (а це більше 40 років!), то загалом від початку реалізації видавничого задуму до його повного завершення пройшло… понад 70 літ!

Наведемо ще деякі кількісні показники цього незвичного видавничого проекту: загальна кількість рідкісних документів, включених до цього видання, складає понад чотири тисячі; загальна кількість сторінок, на яких розмістили тексти, — понад 5200. Годі вже говорити про актуальність проблематики, яка й тепер у нас висвітлюється все ще однобічно.

Нині, у добу комп’ютерних технологій, неможливо навіть уявити, якого обсягу і якої історичної ціни роботу вдалося виконати невеликому гурту італійських українців у реалізації лише цього одного, з багатьох інших, видавничих проектів. Обмеженість матеріальними засобами, скромність професійних навичок компенсувалася великим ентузіазмом і непереборним бажанням увійти в найвищі інтелектуальні кола світу повноправним європейським народом із доробком такого високого наукового рівня, що вартий був уваги чужинців і захоплення земляків.

ГОЛГОФА ОДНОГО РУКОПИСУ

На титульній сторінці цього видання, що побачило світ 2000 року, інтригує епіграф: «Нехай цей твір, що зродився і зберігся в таких дивних обставинах неволі і каторги, постане написаним свідченням для світу, історії і для нас про Церкву і Нарід від Мужа, що для них жив і для них страждав».

Йдеться про заборонену в колишньому Радянську Союзі чотиритомну «Історію Вселенської Церкви на Україні», написану воістину кров’ю серця його автора — кардинала Йосипа Сліпого. Про драматичні обставини написання та побутування цього рукопису, про відчайдушність і безкорисливість тих, хто боронив його від знищення та спричинився до появи його в світ, варто оповісти детальніше.

У травні 1953 року спливав восьмирічний термін ув’язнення митрополита. Вихід із в’язниці виявився незвичним: два прибулі пізно вночі полковники швидко збирають учорашнього «особливо небезпечного» каторжанина і супроводять особисто аж до Москви. Його поселяють в одному із московських готелів до отримання «зверху» нових вказівок.

За кілька днів в’язня совісті доставили на зловісну площу Дзержинського (колишня Луб’янка). Приймав його особисто маршал Георгій Жуков. Далі цитуємо самого Й. Сліпого: «На бесіді з генералом Жуковим мені предложено, щоби я поміг унормувати відносини Радянського Правительства з Папою Римським — Ватиканом. При тому зазначено виразно, що ГКЦ буде дальше признана урядом, що я буду реабілітований…»

На початку радянське керівництво зажадало мати з перших рук детальну інформацію про Греко-католицьку церква — її історію, основи, цілі, структуру. У разі згоди виконати цю роботу йому пропонували умови праці в центральному книжковому сховищі СРСР — Бібліотеці ім. Леніна.

Тоді не дати такої згоди митрополит не міг…

Робота з пошуку матеріалів тривала близько трьох місяців. Однак невдовзі після арешту Берії в політиці Кремля щодо Ватикану сталися раптові зміни, і посередництво знакового для Заходу політв’язня, очевидно, виявилося вже непотрібним. Під час чергового виклику на Луб’янку йому раптом запропонували, в обмін на волю, публічно… зректися Папи і стати єпископом Російської церкви. На такий крок, як і перед засудженням вісім років тому, митрополит Йосип Сліпий піти не міг. Як результат — ще одна далека дорога до Сибіру з п’ятирічним терміном висилки, щоправда з дозволом забрати з собою напрацьовані архівні матеріали.

Перед відправкою на другий етап каторги 8 липня 1953 р. він пише на ім’я маршала Жукова листа, в якому все ж викладає свій план виконання попередньої домовленості щодо написання історії церкви. Не дочекавшись відповіді, приступає до роботи. На це пішло п’ять років, сповнені таких же, як і раніше, принижень, допитів, перевірок, випробувань. Розуміючи вагу написаного, автор розробляє складну схему таємного пересилання частин рукописів надійним людям для переписування й надійного зберігання. Шлях цих рукописів до Львова мав пролягти через Єнісейськ, Красноярськ, Тернопіль.

Реальність була такою: і письмове звернення до маршала Жукова, і всі розрізнені шість частин написаного за нелюдських умов протягом 1953—1958 років рукопису опинилися в Київському відділенні КДБ, їх підшито вже до 10 тому нової кримінальної справи №87 проти митрополита Сліпого, як речові докази його антирадянської діяльності. Отже, всі маршрути пересилання цих текстів було викрито, а причетних до цього «злочину» (зокрема священика Степана Ротача та його доньку Марію, священика Іллю Блавацького, Євдокію Бич) — арештовано й покарано.

Таким чином, за чесно виконану на пропозицію радянського керівництва працю з написання такої ж чесної і правдивої історії церкви митрополит Сліпий 1962 року отримав свій третій присуд як лютий ворог радянського народу, його відправлено цього разу чи не до найстрашнішого у світі місця каторги — в Темняківській тюрмі Мордовії, з якої, за давніми переказами, «ніхто не виходить живим, а кожен умирає природною смертю».

Дозвіл на офіційне звернення італійської сторони щодо фотографування рукописних сторінок «Історії Вселенської Церкви на Україні» для першовидання їх у Римі давало вже керівництво Української держави 1992 року. Багатостраждальний рукопис, що структурно поділяється на чотири великі частини, склав останні три томи повного 18-томного видання праць митрополита Йосипа Сліпого — одного з вершинних набутків римського видавництва.

ПРО РОБОТУ УКРАЇНСЬКОГО ВИДАВЦЯ НА ЧУЖИНІ

Не може не викликати подиву і захоплення той факт, що складну книговидавничу діяльність у Римі доводилося розпочинати в умовах, коли ні видавничої, ні друкарської бази там ще не було. Не було в штаті університету й фахово підготовлених коректорів, редакторів, художників, складальників. І на цьому тлі — десятки солідних томів, з якими можна було «увійти в найвищі наукові кола з їхніми найважливішими виданнями, введеними плеядою вчених світової слави».

Що ж слугувало запорукою такого успішного старту університетського наукового книговидання? Найперше — це самі автори видань та професори університету.

Про первинну підготовку текстів до друку читаємо в архівному документі: «Професори приготовляють, поки що, свої праці вдома і перекладають до друку Університетові. Це само вже є для них великою поміччю, бо ніхто нині не є в силі видати наукові твори, яких видання коштують мільйони лір або десятки тисяч доларів, хіба дуже заможні, яких між нашими науковцями, на жаль, нема».

Справді, заможних українських науковців з тих, хто передусім через політичні мотиви вимушено полишав у різних час після 1917 року Батьківщину й назавжди отримував тавро «зрадника» «інтересів радянського народу», ніколи не було. Але саме в Римі від початку 60-х років минулого століття опинилося немало тих, кого справедливо можна вважати кращими представниками української інтелектуальної еліти. Так, кандидатами на професорів нового навчального закладу було прийнято, зокрема Володимира Яніва, Михайла Соневицького, Ярослава Рудницького, Олексу Горбача, Івана Хому, Ісидора Нагаєвського, Дмитра Бучинського, Богдана Лончину, Миколу Чубатого, Петра Ісаїва. Це перший десяток із двадцяти імен українських учених, які були добре відомі на Заході передусім своїми публікаціями. Пізніше до них долучилися Євген Онацький, Костянтин Біда. Більшість із них добре знали чужі мови, свої тексти легко друкували в іноземних наукових часописах або окремими виданнями. Отож добре освоїли головні редакційно-видавничі вимоги до текстів, що готувалися до друку на Заході й на початку професійно подужували обов’язки і коректорів, і редакторів. Тому й зрозуміло, що саме ці імена стали незабаром обличчям видавничої продукції УКУ.

До облаштування власної поліграфічної бази замовлення на друк перших книжок УКУ важко було розмістити в друкарнях Рима — там бракувало шрифтів із суто українськими буквами. Доводилося шукати такі друкарні поза межами Італії. Це дуже ускладнювало роботу над верстками. Цінне свідчення про те, яким непростим і не зовсім типовим для звичайного видавництва був процес книготворення, залишив професор М. Чубатий. Ніби виправдовуючись перед читачем за допущені помилки в першому томі своєї «Історії Християнства на Руси-Україні», він дає таке пояснення: «Праця над цею книгою відбувалася серед несприятливих обставин, спричинених тим, що автор жив у ЗДА, мовний коректор у Канаді, накладень у Римі, а друк відбувався в Мюнхені. Перші коректи були зроблені в Мюнхені, останню робив автор. У цих крайньо ненормальних умовах праці, в час постійної мандрівки рукопису та корект поміж Нью-Йорком, Торонтом, Римом та Мюнхеном було прямо понад людські сили всего доглянути і охоронити від того, щоб не закралося помилок; їх на цьому місці справлено, бо деякі міняють і саму думку автора».

 …Сьогодні важко переоцінити те, що зробило лише це одне видавництво в Римі у вибудовуванні і ствердженні храму української книжки. Дехто каже, що вони просто працювали для себе, для власних потреб. Певною мірою — так. Адже нові знання про Україну, про свій народ варто було продукувати невпинно. Тисячі молодих українців, народжених на чужині, хотіли знати правду по себе, своїх батьків та пращурів. У чужомовній літературі інформація про так зване українське питання нерідко була мізерною, а й то неправдивою.

Проте у авторів і редакторів римського видавництва була й інша місія. Iз середини 60-х років минулого століття, в умовах розгортання холодної війни між Москвою і Вашингтоном, саме науково-просвітні сили української діаспори взяли на себе місію підготовки до друку різноманітних за проблематикою книжок українознавчої тематики, а також скласти альтернативу всуціль фальшивій наступальній радянській пропаганді в питаннях щодо минулого, сучасного і майбутнього України.

Більшість таких видань є надто потрібні сьогодні спраглому до правди і багато в чому зневіреному читачеві в нинішній Україні.

Gрофесор Микола ТИМОШИК,

 

http://www.day.kiev.ua/

Україна й Італія хочуть посилити політичний діалог

У Львові італійський професор розповість, як починати сімейний бізнес