in

Лулісса

Завтра знову одягати форму з білим фартушком і під примусом власної диктатури посміхнутись хоч раз, бо їм так хочеться, звернутися “signora”, бо їй так подобається, промовчати на якесь зауваження, бо так треба, і… не думати, не думати, не думати…

 

Я хочу повернутися! Я повернуся… Щораз повторюю ці фрази. Щораз останню – без крапки. Бо ще не вирішила остаточно. Чекаю, мабуть, чийогось втручання (чи Бога, чи дідька, чи людей). І знаю, що вирішити маю сама. Після втручання всіх і всього. Україна – Німеччина -Італія. Маршрут-подорож-блукання довжиною у три роки. Гадала, що їду в краще життя. Точніше, думала, що ліпше зробити ТАК.

Спочатку хотілося взяти участь в мильній опері “Я і … (Крістофер, чи Алекс, чи Крістіан, чи ще якесь гарне німецьке ім’я (маю на увазі не етимологію імені), але, звісно, лиш одне) forever”. Та, вочевидь, в сценарії на знайшлося для мене ролі. Себто, були певні несміливі спроби, але такі проекти не мали успіху. Мабуть “форевер” не вписувалося в загальну картину. Інакше кажучи, в коханні мене спіткала невдача.

Отже, рік в Німеччині як Au-Pair-Mädchen. Постійно жалілася, що потрапила в чорну дірку, з якої потім знайшовся вихід. –Леся, а можна, ми поїдемо з тобою в Італію? – Так, мої милі дівчатка, швидесенько залізайте в мою валізу!

Ні, Італія не була виходом, а лише входом у ще щось страшніше. В гості до Харибди. Пішла проти всіх логік світу. Тупа надія, що отримаю дозвіл на перебування, бо хтось там десь щось чув і хтось там десь на щось надіється… Оце вже 2 роки (мої, інші 4, 5, 6), як усі припускають. А італійці знають. І не поспішають легалізовувати увесь цей різнокольоровий інтернаціонал: бідолах з українських, молдавських та україно-молдавських сіл з подекуди алкогольним колоритом; банди марокінців, албанців, єгиптян та інших мусульман з первісним шармом неандертальців; філіпінців та південноамериканців, одягнених у фірмові речі з найвідомишими лейблами, що полюбляють оази Мак Дональдс; африканців з фальшивими речами від “Prada”, “Gucci”, “Dolce & Gabbana” та ін. на продаж; китайців з кварталами не фальшивих і не фірмових речей; румунських циганів з простягнутою рукою – люмпен-пролетаріат, робоча сила, іноземці (“stranieri” італійською, спільний корінь зі словом “stranо” – дивний) в італійському «капіталізмі», пардон, капіталізмі.

І ти, дипломований спеціаліст, мусиш чекати (нелегально навіть для себе самої) і влаштовуватися на роботу «БАБА-сіттера». Водиш бабцю на вулицю, в гості до сусідів, до туалету або нікуди не водиш і помаленьку дурієш на голову. А більшість українок дуріють на щось інше, (про це – іншим разом). Плачеш ночами, бо баба не спить, і тобі спати не дає. Старенька миленька бабка. Чи не придумав би хтось такого собі робота для всіх цих італійських довгожителів і напускних аристократів (аристократів???), що задовольнив би всі їхні дивності і капризи?

Витерпіла півтора місяця. Далі – перебування в сестри, загострення почуттів, сварки, пошук роботи в газетах, Інтернеті, через знайомих. Даєш оголошення, а тобі дзвонять старі багаті одинокі бідні збоченці (були навіть нудисти).

Переселення в квартиру, де живуть десятеро людей. Зустрічаєш земляків, ділишся враженнями. – Підробляю зараз в двох сім’ях, де треба з дітьми німецькою говорити. Робила в баби, це не для моєї нервової системи. – А з бабою ти шо, тоже по-німецки говорила?

Аналізуєш італійський менталітет – усвідомлюєш, що німецький не був такий вже й поганий. Підсилюється відчуття націоналізму – усвідомлюєш, що ucraino ucraini lupus est.

Що мене тут тримає? Як і більшість людей – можливість заробити декілька тисяч (хвороб включно). Як і більшість дівчат – знайти своє кохання і вийти заміж за це кохання (чи, принаймні, за Італію). Як і більшість інших – страх, що вдома гірше.

От і терпиш.

Виправдовуєш своє таке парадоксальне існування оптимістичними “транквілізаторами”, що крім німецької й англійської ще й італійською розмовляєш. А хто розуміє? І якою мовою зрозуміють?

А сумніви бомбардують. Шкодуєш, що вибрала не те, потратила енергію на непотрібне, втратила людей і слова, і, мабуть, себе, і щось хороше в собі.

Боже, якщо ти не граєшся в кості, то чому ти саме так усе влаштував?

Завтра знову одягати форму з білим фартушком і під примусом власної диктатури посміхнутись хоч раз, бо їм так хочеться, звернутися “signora”, бо їй так подобається, промовчати на якесь зауваження, бо так треба, і… не думати, не думати, не думати…

Леся В.

ВР прийняла за основу законопроект щодо упорядкування міжнародних автомобільних перевезень

Італійська прокуратура зібрала нові матеріали про оргії Берлусконі