in

Невинного – у в’язницю?

До редакції надійшов лист із проханням поради чи допомоги. Ми ж, з проханням розібратися у непростій ситуації, переадресували його до Посольства України в Італії та у Центр допомоги громадянам України за кордоном, створений на базі Управління консульської служби МЗС України, у країнах де перебуває значна кількість українських громадян.

Редакція щиро сподівається, на можливе позитивне вирішення долі людини. У наступних номерах також читайте витяги з італійських нормативів про права заарештованих, та про те, як слід діяти у схожих ситуаціях. Як кажуть: «Від суми та тюрми не зарікайся».

«Правдами і неправдами роздобув вашу адресу та вирішив написати з надією, що мене почують. Пишу, тому що зневірився шукати справедливості, тому що ніхто не чує мого голосу, чи не хоче його почути, тому, що образа та гіркота не дають спокою. Тому що вважаю неправильним, коли тебе без слідства, доказів, свідків, абсолютно невинного садять у в’язницю.

Мене заарештували у п’ятницю, а вже у суботу нас, тобто мене та ще одного знайомого, засудили. Слухання тривало всього 15 хвилин, і одразу ж винесли вирок – 3 роки позбавлення волі. За що, як, чому? Виявляється, нас звинуватили у грабунку!!!

А тепер уявіть себе на моєму місці. Ви спокійно сидите після роботи у барі. Під’їжджають карабінери, просять пройти для перевірки. Спокійно, нічого не підозрюючи, ідете із ними, та раптом , без пояснень, вас садять у машину, везуть в  Квестуру, а там починають оформлювати папери. Коли я запитав, що відбувається, мені з усмішкою пояснили: „До нас надійшла заява, що в такий-то час ви пограбували одну громадянку”. Не знаю, якою була б реакція іншої людини, але для мене це повідомленням стало шоком. Не буду описувати переживання моєї сім’ї (не міг їх навіть попередити, бо мій телефон вилучили) не буду описувати принизливу процедуру обшуку і усе з цим пов’язане. Пишу я зовсім з іншого приводу.
Мені 41 рік. В Італії з 1999-го. Ні на Батьківщині, ні тут я жодного разу не мав проблем із правосуддям. І, звичайно, як і більшість громадян, мало цікавився питаннями юриспруденції. Потрапивши у таку ситуацію, я був абсолютно безсилий зробити будь-що, аби допомогти собі. За законом, нам надали адвоката, який прийшов безпосередньо у залу суду. На чому він збирався базувати свій захист, якщо взагалі хотів це робити, я не розумію. Ми пояснювали, що коли з пограбованою трапилося лихо, ми були на роботі, маємо десятки свідків, не знайомі з потерпілою – це нікого не цікавило.

У її заяві є опис того, як ви були одягнені, – відповіли нам. Вам здається це нормальним? Значить, якщо я побачу, як ви одягнені і зателефоную до поліції із заявою про пограбування, значить, вас заарештують та посадять у тюрму? Якщо ж при обшуку у вас знайдуть гроші, то це просто чудово! Добре, що мав із собою лише дрібні, які не змогли приписати до пограбування. Ситуацію ускладнило те, що я не знав, як діяти. І ніхто, повторюю, ніхто, не розповів мені про мої права. Лише після суду я дізнався, що можна було відмовитися від адвоката, вимагати розслідування, відмовитися від суду. І цю інформацію мені надали інші засуджені, а не офіційні особи. Тоді ж мені порадили найняти приватного адвоката. Зустрівшись з адвокатом лише один раз, я сподівався, що це непорозуміння з’ясують. Та з Риму мене чомусь перевели до Палермо, тому мені більше не вдалося зустрітися із моїм адвокатом.

Час іде. Я сиджу у в’язниці, як справжній злочинець, зовсім не знаючи, що діється… чи не діється.

Поняття „презумпція невинності” тут не існує? Як так можна? Це ж демократична країна, а, значить, волевиявлення народу повинно бути законом. Ми ж тут такий же народ, які і інші. Чому ж до нас так безвідповідально та некомпетентно поставились? Те, що я працюю, маю невелику будівельну фірму, що винаймаю житло, плачу податки, даю роботу іншим людям, що заява про пограбування є беззмістовною, що у мене є свідки, алібі, – усе це суд не цікавило. Важливо якнайшвидше засудити іноземця та піти обідати  з почуттям виконаного обов’язку. Можливо, в один із ресторанів, який побудувала наша фірма. Останньою нашою роботою був ресторан „Regine” на вулиці Тібуртіна 1000. Його власник Енцо Амабіле, який того вечора був разом з нами, може підтвердити нашу невинність. І не тільки він, як я вже згадував раніше.
Зараз моя ситуація є не кращою за ситуацію будь-якого справжнього злодія, що сидить за ґратами. Що мене чекає? Не знаю.

Приїхавши до Італії, як і усі, сподівався на можливість нормально жити та працювати, допомогти сім’ї, вивести в люди своїх дітей. Дуже образливо, що знайшовши тут свою нішу, потрапив у тюрму. Мимоволі згадуються слова із пісні Окуджави: «Ваше благородиє, госпожа Чужбина. Жарко обнимала ты, да только не любила…»

Та й, зрештою, кому ми потрібні? Нашій країні? Італії? Франції? Де місце, де до нас будуть ставитися, як до людей? Чи ми продовжуватимемо валандатися світом, не маючи жодних прав і гарантій за кордоном.

Я не шукаю помилування, не каюся ні у чому. Шукаю справедливості. Не хочу, щоб мої діти соромилися мене, не хочу відчувати себе з плямою на біографії. Кому зараз поясниш, що тебе оббрехали, що не розібралися, що засудили помилково? Не хочу, щоб слова про те, що ми маємо такі ж права, як і італійці, залишалися лише словами і не більше. Ми є абсолютно незахищеними, і дискримінація щодо мене очевидна! Без розслідування – у в’язницю!

З повагою
Валерій Гуцкал, Палермо

Фальшива легалізація

Працевлаштування із квитанцією про здачу на продовження дозволу на проживання