in

Не все одно

   Враження від київських подій учасника Євромайдану

Є ті, хто стоять із щитами перед людьми, «оплот государства», сторожові пси, що лижуть руку, яка вряди-годи кидає зі столу недогризену кістку. Ці «герої» зривають і топчуть у бруд національний прапор, розбивають голову 86-річному дідусеві, який не встиг утекти, а ще знімають «розвагу» на відео. «Мало тобі, сука?» – кричить «захисник» і б’є кийком по ребрах кволу бабусю (Валю Білан), яка впала на коліна і просила не бити (перед цим її підстрелили гумовою кулею в ногу, та вона знову прийшла). «Де твій Бандера, якщо ти тут лежиш зараз? Він тобі не допоможе!» – сміялися вони зі студента Чернівецького економічного коледжу, коли «били ногами, руками, різали ножем, а також оббризкали перцевим газом», після чого закинули в автозак, де протримали чотири години. «Ану, підніми руки!» – наказує силовик у чорній формі роздягнутому посеред вулиці Михайлові Гаврилюку й фотографує побите обличчя і синяки на його тілі, а другий дає в руки льодоруб і наказує позувати, знімаючи на камеру, щоб потім «злити» в Інтернет. Лише моральні виродки-нацисти під час Другої світової війни робили зйомки погромів і знущань над цивільними та військовополоненими. Ці «прості хлопці, що просто виконують свою роботу» мають усі підстави пишатися, бо перевершили у звірствах навіть психічно хворих охоронців із в’язниці Абу-Грейб. Щоправда, українське МВС в особі Віталія Захарченка попросило «вибачення» за побиття і навіть закликало силовиків «дотримуватися норм закону й моральності». Що не кажіть – гуманісти!

Є ті, хто, з настанням темряви над Києвом, виходять у цивільному й «виловлюють» молодь, яка носить національну символіку, а тоді вивозять її в ліси за містом, де роздягають, катують, знущаються. Це напівкримінальні елементи, безробітні, спортсмени, яких купують за 500 гривень і везуть сюди зі всієї країни, щоб «утримувати порядок», «очищати» київські вулиці від «бруду» (невиліковно хвора пухлина, що намагається поглинути національний організм, який з усіх сил бореться за самовиживання). Останнім часом ці нові «опричники», яких уже прозвали «тітушками» (в «Партії регіонів» їх ще називають «толстолобіками»), «граються в переодягання» і влаштовують засідки на поранених протестувальників, щоб захоплювати їх і вивозити «на допити» в невідомому напрямку (як на Московщині в часи Івана Грозного). Хоч сам спортсмен Тітушко з Білої Церкви навряд чи «потягне» на озброєного мітлою і собачою головою Малюту Скуратова. Втім, як висловлюються його «послідовники», «плох тот рагуль, который не мечтает стать титушкой».
Є вчителі, студенти й учні, які день і ніч мерзнуть на січневому морозі, палять вогнища, готують їжу і роздають усім охочим, бо слово і діло для них неділимі, й зовуться вони – Громада. Є тисячі українців, які в усій країні роблять благодійні внески на підтримку активістів Майдану, збирають одяг і харчі. А є ті, що в цей час на так званому Антимайдані стоять за погодинну плату (правду Тарас писав про таких: «За шмат гнилої ковбаси ти навіть матір продаси, якщо попросять…»). Є ті, хто сидять по той бік екрану й вірять, що протестувальники в шоломах і масках на обличчях якісь «екстремісти», «провокатори» чи «праві радикали». Я і мої друзі виходимо на маніфестацію, тому «екстремістами» віднині є письменники, журналісти, науковці, які чесною працею розбудовують духовну Україну. По нас стріляють бійці найомних убивць, які гордо йменують себе спецпризначенцями, а їхні снайпери вбивають нас із дахів будинків на Грушевського. Кількість убитих мітингувальників в урядовому кварталі протягом останніх двох діб сягнула за 5 чоловік, а поранених і пропалих безвісти по всьому Києву налічуються десятки. І все ж, ми не можемо припинити почате, адже це означатиме, що добровільно погоджуємося жити в країні карцерного типу, з якої вийшли двадцять два роки тому. Після всього, що ми побачили й пережили, сьогодні, як ніколи, всі переконані: бездіяльність – це співучасть у навмисному людиновбивстві, гріх, за який Бог карає до четвертого коліна. Смерть юнака-вірменина Сергія Нігояна та білоруса Михайла Жизневського є дорогою ціною, заплаченою за усвідомлення українцями себе нацією.

Ще є воїни Другої світової та в’язні радянських концтаборів, які своєю присутністю зблизька і словом із далека підтримують Майдан. А є тип кабінетних мудрагелів, які, прирісши задом до теплих крісел у комфортних установах, міркують, що так, а що не так, як треба робити, а як не варто, засуджують і тих, що нападають, і тих, що «обороняються». Такі «язикоплески», «філософи згори» скидаються на політичних кастратів, бо дають інтерв’ю, пишуть разючі фейлетони, однак мають занадто «тонку кишку», щоб вийти за стіни, вони ж бо «герої кухні й кабінету».

Ще є пропахлі до нудоти міщани, які заповнюють будинки і вулиці, базари й банки. Ми бачимо їхні обличчя, чуємо голоси, оцінюємо вчинки і з жалем переконуємося, що величезна маса живих людиноподібних істот, яка їсть, п’є, множиться, не розуміє і не усвідомлює, що є людська гідність, національна свідомість, є інше життя. Це безлика, без’язика отара, яка на європейському суходолі є суцільним порожнім місцем, бо не лише принижує нас ув очах свідомих іноземців, але й відбирає у молоді активність та енергію, наближає нас до Ілотів чи темношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить про те, що ні на одну хвилину ми б не хотіли опинитися на їхньому місці.

Промовистий випадок. У метро одна жінка почала кричати на двох хлопців, які пропахли паленою гумою: «Задалбалі уже сваїмі мітінгамі, дишать нєчим!». На що хлопець їй відповів: «Так пахне свобода. Та ви, певне, не знаєте, що це таке». Люди почали аплодувати.

Є ті, хто днями сидять у соцмережах, оприлюднюючи провокаційні фото і лозунги, «промиваючи мізки» або перетворюючи все на хворий естетизм чи дешевий брудно-політичний піар. І це страшно. Але ще страшніше, що є ті, хто відкрито закликає до насилля, як от письменник і викладач Олександр Яровий з університету Шевченка («Беркут! Хлопцы, браты, казаки! Стреляй фашыстских сук! Бей на поражения! Не жалей их!»), а серед таких, як цей, на жаль, є і мої колеги й викладачі, імена яких із соромом і ганьбою викреслюю зі своє пам’яті. Тому мені не все одно, хто як говорить і що пропагує зі шпальт газет і журналів, у соціальних мережах, на радіо і телебаченні. Бо ці шпальта, мережі й канали переповнені таким сміттям, що голова йде обертом («Евромайдан: Разоблачение мифотворцев», «Евромайдан: Обратная сторона», «Сдвиг по фазе», «Как готовили Евромайдан» і ще десятки інших про «американські гроші» і «штучну» революцію). Не все одно, чиїми іменами названі вулиці та площі наших міст. Не все одно, як часто доводиться чути, кого ми вчимо у школах і вишах, не все одно, яке наше відношення до політики в країні. Ні, це не все одно!

Чому?

Бо є мати Сергія Нігояна, яка у сльозах виходить на київські барикади і з фотографією вбитого сина йде до беркутівців, благаючи не проливати кров, а чує у відповідь: «Заберіть від нас цю нечисть». Бо є матері, дружини, сестри привладних злочинців, які поспішно готуються до «евакуації», щоб утекти якнайдалі з Києва… чи, може, від власної совісті?

Є розгромлена Академія Наук, Спілка Письменників і спорожніла Верховна Рада.
Є залюднені вулиці та майдани України.
Є Бог і Правда.
А коли все одно, то це означає, що все одно, хто є ми сьогодні й ким будуть наші діти завтра. І чи буде воно, те завтра…

Вадим Василенко,
аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України

Народне віче в Неаполі 09.02.14 (АНОНС)

Ема Марроне представлятиме Італію на Євробаченні–2014