in

Опановуючи італійські вершини…

Проживаю я на Амалфітанському узбережжі. Місце, куди з’їжджаються туристи зі всього світу. Одного разу я подумала: якщо люди платять гроші за те, щоб приїхати сюди… то чому я, проживаючи тут, не використовую цю можливість. Я навчилась таким чином відпочивати та головне – не падати духом.

Цього тижня минає два роки, як я покинула рідну домівку та «помандрувала» в сонячну Італію. Правда, не по туристичній візі. Хтось з читачів подумає: що це є два роки, в порівнянні з моїми сімома, десятьма… Я знаю таких, що не пройшли випробування «Італією» і протягом двох тижнів.

Але мабуть, ми маємо бути там, де знаходимось по волі провидіння. Мої роздуми не будуть черговим відгуком на серію статей «Мафія, піца і я», та «Мафія, піца і секс» (знаєте, про що я натякаю). І про інтимне життя наших заробітчанок в Італії я також писати не буду. Тому що редактору прийдеться перейменувати цю газету на «Пан+Пані» або … «Сеньор+Пані».

Словами з цієї статті я не хочу ще раз доводити (але кому доводити? читачки з Італії, і так все знають), що життя в Італії сіре, з присмаком розчарування, самотності та безнадії. Я не хочу ще раз писати, що в цій країні ми без прізвища. Мене в селі, де проживаю кличуть «бйонда» (блондинка-прим Ред.). Працюємо як роботи-автомати. Ніхто не прислухається до нашої думки. Я не хочу повторювати слів з інших листів-статей моїх співвічизниць, хоч теж це пережила.

Не хочу перевести цей лист на сумні ноти. Поділюся досвідом, подолання «розчарування» та «безнадії». Перша моя робота була в маленькому селі, що налічувало 200 жителів, скоріш за все це хутірець. Я  немала можливості вчити мову тому, що небуло з ким спілкуватись. Моя баба мала олігофренію, постійно кричала та говорила на неаполітанському діалекті, живучи у своєму хворобливому та нікому невідомому світі. Жителі хутірця мене спочатку сприйняли як «цоколу», хто знає це слово, зрозуміє. Чому так сприйняли? Тому що жінку-українку вони по іншому не сприймуть. Такий менталітет, мабуть. Це тепер вони кажуть: ми тебе поважаємо, та будемо поважати. Цікаво, як би вони відповіли на моє запитання: де була ваша повага раніше?

Все ж я не про повагу італійців до українок. Адже, як постелимо, так і виспимось. Я про те, що коли приходив вихідний день, я не мала куди піти. Але і не хотіла повертатись до цієї хати, де працювала. Це була самотність, якої не передати та не описати. Не було зацікавленості виходити і просто проходитись вулицею, або посидіти в парку на лавочці. Не допомагало ні вишивання, ні плетиво гачком. Це зараз я до свого вільного часу відношусь по іншому.

Проживаю я на Амалфітанському узбережжі. Місце, куди з’їжджаються туристи зі всього світу. Одного разу я подумала: якщо люди платять гроші за те, щоб приїхати сюди… то чому я, проживаючи тут, не використовую цю можливість. Жартую: моє життя в Італії – як постійна відпустка. Я в цей момент хочу забути всі образи, які я чую від моєї сіньори, яка не пересувається після операції на хребті, та ще й має «проблеми» з головою. Намагаюсь не думати про те, що, маючи “червоний” дипломом, виконую брудну роботу, диплом здобутий, не куплений. Хочу забути багато інших речей, які принижують гідність. Тому, з минулого року почала використовувати всі рекреаційні та туристичні ресурси, які знаходяться на цьому мальовничому узбережжі.

Відкрила для себе гори Латтарі. Минулого року на карті узбережжя  я віднайшла  місце з каплицею, яке називається Санта Марія дей Монті (висота 1050 м. над рівнем моря, не одна з найвищих вершин цих гір). Це було на десятий місяць мого перебування в Італії. Це був переломний момент: психологічно не було можливості залишатись і працювати тут, та з фінансової точки зору – додому було їхати ще рано. Я собі дала обітницю, що піду помолитись на цю гору. Молитва допомогла, можливо через те, що я виконала обітницю. А результат незабарився – я укріпла духом, я віднайшла сили, я врешті-решт поміняла роботу на кращу (та яка краща? тут всі роботи однакові).

І з того дня, з тієї мандрівки, я закохалась в ці гори. І зараз я чекаю чергового вихідного дня, щоб «прокласти» новий маршрут. Хочу додати, що розчарування та безнадія в моєму житті минули, а самотність таки не полишає мене. Тому що піднімаюсь в гори я сама. Знайти компанію тут є складно. Багато чинників впливає на це. Є жінки, які по стану здоров’я не готові підніматись в гори. А гори люблять зібраних людей та однодумців. Тому тут в Італії, серед наших українок тяжко створити клуб за інтересами. Хтось скаже, що я цим самим тікаю від реальності. Так, можна втекти від реальності на один день, але згадувати цей день роками. Я навчилась таким чином відпочивати та головне – не падати духом.

Минулої неділі в честь того, що два роки проживаю в цьому краю, я запланувала новий маршрут до монастиря Святого Доменіка. Взявши блокнот та ручку, я розпочала писати цю статтю, ще коли піднімалась гірською стежкою. Я роздумувала, це буде звичайне туристичне оповідання,  де опишу красиві та мальовничі панорами та краєвиди? Чи, можливо інші слова ляжуть на папері?

…Я випередила по часу запланований графік та сіла відпочити на кам’яну лавочку біля гроту з образом Святого Доменіко. Я піднімалась вимощеними сходами через ущелину. Моя дорога сьогодні вела до Монастиря Святого Доменіко, який знаходиться на висоті 383 метрів над рівнем моря. Підніматись я почала з містечка Праяно, яке розташоване по трасі Салерно-Сорренто. По дорозі зустрічались дерев’яні хрести, можливо для молитви та лавочки для відпочинку подорожуючих.

Йшла я цією стежкою в горах, піднімалась все вище та вище. І невтомно,  при кожній зупинці, де був дерев’яний хрест, я запитувала в святого Доменіко як щастя віднайти. Адже кожен з нас має своє щастя. І кожеш з нас жаліється, що його не має.
Часто в дорозі я спотикалась та зусиллям волі піднімалась, щоб долати свій обраний шлях.

Оливкові дерева схиляли свої вітки. Напевно саме найкраще тут підніматись у весняну пору, коли в квітні ці дерева починають цвісти. Виноградники з червоного та білого винограду, лимони, оливкові дерева оточують монастир чотирнадцятого століття, який побудований з арабськими вікнами, дверними прорізами, дахом. Хочу відмітити, що часто зустрічаю на амалфітанському узбережжі східні мотиви в архітектурі та дизайні, особливо багато жовтого кольору.

Ми, «страньєри», в Італії чи іншому куточку Землі, блукаємо своїм «нами обраним» шляхом не день та не годину. Багато з нас йдуть цим шляхом емігранта все наше життя. «Вибираємось» з багнюки, гордо плечі розправляємо, але на шляху ми цьому зостаємося,   та повільно йдемо далі. Ми згадуємо дні прожиті та зазираємо в минуле. Тішимося, що підростають діти, мусимо жити та життю радіти.  Та в душі ми спокій не завжди знайдемо. Вже й сивина закрадається у волосся, і до старості вже не далеко. В житті ми кожен своїм шляхом йдемо. В когось цей шлях широкий та легкий, а комусь випадає кам’яниста та вузька стежка.

Східці довели до старого монастиря, з церквою Святої Марії, завжди відкритою для туристів. З тераси монастиря відкривається панорама півострову аж до острова Капрі. Небо зливається з морем і не видно лінії горизонту. Катери та кораблики розтинають морську гладь і тільки звук їхнього мотору доноситься до неприступних скель, де велично вже стільки століть знаходиться монастир. Свята тиша: легенький вітерець у фіговому дереві і птахи над стометровими обривами. Моя стежка пролягла через подвір’я монастиря та потягнулась вгору.  Щоб вкластись в час та повернутись додому без пригод, я продовжую свій маршрут. Там, наверху мене чекала довгоочікувана стежка «Шлях Богів». Дивна назва цієї стежки, не знайшла пояснення:  чому саме така назва? Думаю, що якщо я подолаю цей маршрут, то отримаю відповідь на своє питання. Я вчасно залишила подвір’я монастиря, тому що піднялась група туристів та порушила на деякий час його спокій.
Серед цих вічних та неприступних скель усвідомлюєш, що людина є піщинкою у цьому світі.
Сьогодні я відкрила одну річ: немає нічого кращого, як слухати церковний передзвін на висоті пташиного польоту. Зовсім інша акустика!!! Заради цього і варто піднятись в гори.
Піднімаючись на гору, я піднімаюся на зустріч із собою. При цьому я не лише випробовую себе, свої фізичні чи моральні можливості. З тієї чи іншої причини не всі можуть дійти до кінця. Бо не хочуть побачити себе такими, якими вони є, втікають від самих себе. Адже, спинаючись гірським хребтом, людина продирається до своєї сутності. І це є головним у цих захоплюючих походах у гори.Але хто допомагає нам підніматися на вершину гір? Нашим добрим провідником є дорога та гірська стежка. Вони провадять нас від місця до місця, підставляють нам рамена своїх мостів та кладок, що допомагають нам долати ріки, які перекривають нам шлях, злітаючи з несамовитою силою з верхів долі. Стежка провадить нас в обхід урвищ, скель, хоронить від каменепадів, дикої звірини та гаддя.

Ночелле, капличка Святого Франческо, довгоочікувана холодна водичка. Випереджую графік на півгодини, таким чином швидше повернусь до Скали. Я запланувала через гори повернутись у селище Скала, де я проживаю. Попереду – омріяний підйом на гору Капо Муро (що з італійської перекладається як Головна Стіна). Вже сама назва говорить про її неприступність. Мала на меті поглянути на вершину С.Мікеле (1443м), але… як кажеться в казках: підеш наліво – коня втратиш, направо підеш – себе погубиш, а я мала знайти стежку прямо, але стежка мабуть загубилась серед кущів. Я втратила час, стежки я не знайшла, тому повернулась до селища Ночелле. І відкрила одну істину: Ночелле з італійської означає горіх. А гірський кряж, який знаходиться над цим селом (якщо будете там, поглянете де знаходиться металевий хрест) має форму горіха. Мабуть тому і така назва. Тому що, блукаючи в горах над цим селищем я не бачила ні одного горіхового дерева, ні однієї ліщини.

Не знайшовши стежки, яка веде у високі гори, щоб дістатись додому, я змушена була повернути до містечка Монтепертузо. До нього вела асфальтована дорога. Запланувала згіно карти пройти до західної частини Позітано. Але зважаючи, що пекло сонце, я була змучена (добре, що не піднімалась вище в гори),  я пройшлась по містечку та зійшла іншими сходами до Позітано через селище Градо. Ось таким чином я завершила свою маленьку подорож. А з Позітано до Скала я добралась автобусом.

Коли я відважилася перший раз піднятися в ці гори (гори Латтарі є інші, ніж наші Карпати, більш подібні до Кримських гір), спочатку подолала доволі приязний гостинець, потім гірську, всипану каменем дорогу, а потім ледь не до самої вершини доведелося дертися  гірською стежкою. Чим ближче до вершини, тим йти стає чимраз важче. Маємо не забувати, що кожен з нас має свою вершину. Якщо ми не опануємо вершиною, так і не побачимо, де ж ми перебуваємо, не побачимо своєї величі та своєї малості, не побачимовеличі світу.

Перебуваючи у долині подорожній ніколи не знає, що ж відкриється за поворотом гірської дороги чи за тією скелею, на яку спинається стежка, яка його провадить. Дорога відкриває нові ландшафти. Але це не тільки краєвиди, а й нові перспективи, нові горизонти. І, врешті,незвідане і невивчене. Підйом змінює оптику людини. Вона бачить далі і краще. Краще бачить і себе, і те, що її оточує. Підйом в гори може принести щось нове, щось незвідане, що не вкладається в наші уявлення про себе та світ, світ в якому ми живемо.

Наталія Оленюх

Громадяни отримають безперешкодний доступ до публічної інформації української митниці

Українці північної Італії святкували та молилися разом