in

«Лихо України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна» (М.Грушевський)

Доброго дня, газето! Пишу вам з Італії. Хочу подякувати за те, що ви є! Що ми, заробітчани, за тисячі кілометрів від рідного краю маємо змогу читати цікаву газету.

Пройде час, і в книгах історії України з’являться сторінки про велику економічну імміграцію українців як заробітчан. Історію, виплакану гіркими сльозами, вмиту кривавим потом, безсонними ночами, хворими, понівеченими долями, важким життям українців від непосильної праці та морального приниження чужинцями. Роки заробітчанства вже сягли десятиліття, та повернення на Батьківщину все ще відкладається через відсутність в Україні перспектив самореалізації й гідної зарплати. Майже у кожній другій українській родині хтось перебуває на заробітках, шукаючи щастя попід тином чужих господарів.

Щоб вижити, допомогти дітям, родині та покращити свій матеріальний добробут, життя мене закинуло далеко від рідного краю — у середньовічні квартали Неаполя. І тільки один Бог знає, як важко щирому українцеві тут, на чужині, притамувавши біль у серці, щоденно жити і працювати із сумом і тугою за рідною землею. Для того, щоб адаптуватись, мені довелось змиритися з новою реальністю, розчинитися в ній та, зціпивши зуби, іти вперед.

У Неаполі немає кварталу, вулиці, де б не працювали та не жили українці. Майже у кожному селі, містечку Італії можна зустріти наших заробітчан. Приїжджаємо ми в цю невідомість на рік, а осідаємо на роки, а дехто із нас — на все життя. Одиниці повертаються на Батьківщину, бо не в змозі вже більше поневірятись, а сотні приїжджають. Багатьох гнітить почуття сорому і ганьби за той стан, в якому опинилася країна. На ті копійки, які можна заробити вдома, жодна нормальна людина не проживе. Бо такі реалії замкнутого кола заробітчанства.

Чим нас так приваблює Італія?

Насамперед, це країна Європи з відносно високим рівнем життя, де можна знайти роботу, більш оплачувану, ніж у нас (наприклад, у 3-4 рази вища, а ціни на продукти і товари першої необхідності в 2 рази нижчі, ніж в Україні). Для нас усіх Італія – це фінансова підтримка. І в свята, і в неділю, коли в церквах дзвони б’ють – українець працює. Бо кожен втрачений день, година – то гроші.

Неабияку роль відіграють створені для бідних людей (в т.ч. і для заробітчан) карітаси, де можна безплатно поїсти, одягнутись, отримати медичну допомогу, а інколи і переночувати, ще й на дорогу дають пайки.

Є у Неаполі і українські церкви, куди горнуться і єднаються в громади далекі від дому і родин українці. Часто тут шукають розради, допомоги у випадку раптової смерті співвітчизників, хвороби, пошуку роботи і т.ін. Люди, які постійно ходять до храму Господнього, мають відкриті серця і готові допомогти один одному.

Для нас у Неаполі відкрито консульство, працюють свої супермаркети, магазини, кафе, ресторани, офіси і т. ін., де можна придбати продукцію під українською маркою, проте в основному виготовлену в Німеччині або Польщі.

Принцип життя тут такий, що чим багатій живе багатше, тим бідняк багатший. Це суспільство, де немає дуже багатих і дуже бідних людей, а приватна власність не є засобом збагачення одних за кошти других, через перетворення їх на дуже бідних, як спостерігаємо в Україні. Глибина прірви між багатими і бідними, яка у розвинутих європейських країнах сягає 6-7 разів, у нас зашкалює майже за 40.

Реальність заробітків за кордоном жорстока. В італійців, а особливо в неаполітанців, є свої плюси і мінуси, культура та менталітет, свої національна гордість та характер. І прикро, що ставляться до нас тут як до третьосортних, нарівні з громадянами країн Латинської Америки, Африки та Азії. Проте нам не треба забувати, що ми в гостях, працюємо на їхній землі, куди нас ніхто не просив.

Дуже часто серед наших людей в Неаполі можна почути вислови: «Які українці всі погані, а я хороший». Б’ємо у груди і називаємо себе «хохлами», не розуміючи навіть самого поняття цього слова і звідки воно взялось. Уповаємо на втрачену віру до державних мужів. Але вони приходить і відходять, а Україна була, є і буде! Питання тільки — якою? А це вже залежить від нас – українців. Ми інколи забуваєм запитати самого себе: а що я зробив для того, щоб не бути рабом у нас і третьосортною людиною за кордоном? Так, більшість із нас усвідомлює, що живемо ми в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. Проте зрозуміймо те, що вона наша, не їхня, це повинні відчувати ми і вони. Усюди, де б ми не працювали, нас поважають за нашу працьовитість, розум, толерантність, тільки ми самі себе не поважаємо, бо у багатьох відсутні почуття національної гордості та свідомості. Ми сьогодні – це досягнення наших батьків, а наша заслуга, честь чи ганьба – наші діти.

При спілкуванні з італійцями можна довідатись, як у недалекому минулому вони масово виїжджали на заробітки в інші країни світу. А сьогодні повертаються на ці землі як туристи, у бізнесових та родинних справах, і їхню країну «окуповують» мільйони іноземців-заробітчан, в т.ч. і ми з вами, браття українці, виконуючи всі брудні роботи, де італієць працювати не буде, ще й за такі малі гроші.

На сьогодні кількість зареєстрованих емігрантів в Італії складає 4 235 059 чоловік, а це 7% кількості населення країни. З них 932 675 чоловік – це діти емігрантів. Найбільше заробітчан з Румунії (+21%), потім іде Молдова (+18,1%), Пакистан (+17,1%), Індія (+15,3%), Україна (+13,1% = 554 793 ч.) та Перу (+13%). В основному емігранти проживають на півночі – 60%, в центрі – 25,3%, та 13,2% на півдні Італії. Як бачимо, Україна входить в чільну п’ятірку країн заробітчан-емігрантів. Проте офіційну статистику — 554 793 чол. – не можна вважати достовірною, оскільки вона не враховує найчисленнішу когорту – робітників-нелегалів.

Офіційно щороку заробітчани України пересилають додому з різних куточків землі приблизно 5-6 мільярдів доларів. Але цю суму необхідно збільшити удвічі, оскільки зароблені долари і євро надходять не лише поштою чи банківськими платежами, а й неофіційними каналами, які ніхто не здатний облікувати. Це не кредит, не позика, а реальна готівка. Хоча слово «заробітчанин» в деякій мірі звучить принизливо, проте праця возвеличує людину і, допомагаючи сім’ї, ми допомагаємо Україні. Оглянешся довкола себе — і складається таке враження, що скоро вся Україні виїде за кордон, залишаться тільки пенсіонери та діти. А їх чужинцям легше тримати в покорі, бо вони, напевно, давно вже порахували, скільки на нашу землю потрібно переселити китайців та африканців. Якщо ми, українці, в чомусь і передова нація, то це, напевно, у терпінні. Переконаний, що такого терпіння не має жоден інший народ.

У Неаполі майже щодня можна зустрітись та завести розмову з українцями зі всіх регіонів нашої держави, що на Україні практично важко заробити. Якщо ще 2-3 роки тому переважну більшість заробітчан складали люди із західного регіону України, то зараз ситуація поступово вирівнюється, оскільки все більше приїжджає українців зі східних та південних областей нашої країни, причому багато молоді. Для неаполітанців ми всі однакові, немає «східняків» чи «західняків», є одна спільнота – заробітчани.

А ось від своїх на власну адресу можна почути слова «націоналіст», «бандерівець» і т.п. Ми, обділені, обкрадені і озлоблені, шукаємо ворогів там, де їх шукати немає смислу, адже за рахунок один одного не живемо та й проблеми і у так званих «москалів», і у «бандерівців» – однакові.

Задуматись треба над іншим – хто і що послало нас поневірятись по світах. Разом у влади України запитати, чому німці – переможені нами у ВВв, на території, меншій за Україну, можуть жити найкраще у Європі. І їх не 46 млн. – як нас, та ще й за мінусом заробітчан 7-8 млн. – а більше 90 млн.!!! Мають землі, менш родючі за наші, і корисних копалин у них не стільки, і навіть не чоловік а жінка ними керує!!! А як живуть?!.

І дійсно, нам, українцям, треба полюбити себе, об’єднатись і досягати та добиватись того, що у нас відібрали…. Іншого виходу вже просто не існує.


Iван ВОВК, Iталія, Неаполь

Заробітчани в Італії: щасливі бо бідні?

Чому заробітчан так тягне з дому? (Погляд з України)