in

«А я в загубленому світі себе не знаю де подіти…» (або Очима правди)

Це почуття загубленості знайоме, напевне, усім заробітчанам. Коли ти не тут і не там. Ти – ніде. Коли рідний дім приходить до тебе тільки у снах, а твоє перебування отоу складається не в місяці, а в роки. З однією тільки думкою: ще трохи і вже повернуся додому назовсім. А оте «трохи» знову розтягується на роки.

Якби мені сказали намалювати чужину, я б зобразила її в образі павука, що смакує спійманою в свої сіті здобиччю, поволі висмоктуючи всі соки. Спочатку здобич виривається, а потім знесилившись, затихає. Змирившись з невідворотністю долі. Так само і до нас надто пізно приходить розуміння, що чужина висмоктує не тільки сили, а й розум, інтелект, вбиває спрагу до життя, волю до супротиву, до протистояння. Уже нічого не хочеться міняти.

У щоденній атмосфері догідливого «сікання» ( італійське «si» означає «так») перестаєш бути собою, виражати власну думку. За тебе вирішують інші, тобі ж залишається тільки погоджуватись. Махаєш ганчіркою, бо іншого від тебе не вимагають, не можуть навіть повірити, що ти здатна виконувати якусь інтелектуальну працю. Інколи навіть підсміюються, коли ми розповідаємо про свої університетські дипломи. Лауреат? З ганчіркою в руках? Та який ти і спеціаліст «липовий», що не можеш знайти праці на батьківщині. А чужина не милує нікого з нас, стирає до безликості колишні заслуги, рівняє всіх під одну планку – «badante» і «соlf» (доглядальниці і домашні працівники). Рутина буденщини і відірваності від реальності руйнує особистість. Люди без прізвища, і навіть імені. Наташа біленька, Надя коломийська, Лучія (люба) з дідом на каруцині (інвалідний візок) – такі клички почуєте по всій Італії. Зазвичай ми ховаємо ту правду, над якою треба найбільше думати. Свідомо не помічаємо отої страшної моральної руїни і кажемо, що нам тут добре, бо буває і гірше, і що нас сюди ніхто не кликав. Ми самі приїхали – це правда. Але чому? Бо іншого виходу не бачили. А тут не добре. Якби не описували «новітні журналістки» прекрасний італійський рай, погано уже тому, що ти тут ніхто – donna di servizio (обслуга).  І ніколи не піднімешся вище. Це вдома тебе вирізняла  серед колег висока професійна майстерність чи незалежний погляд на речі, чудовий голос чи неперевершене почуття гумору. Ти була дружиною, матір’ю, коханою. А тут втратила все

Богдана Майданська – заступник директора школи з Ходорова (Львівська область). На її шляху доля спланувала зустріч з священиком української діаспори в Боснії отцем Петром Овадом. І написана нею книжка «Хресна дорога українців в Боснії» присвячена свяченичій, громадській та просвітницькій діяльності отця Петра та про життя і проблеми українського народу на Балканах. Книга розкриває страждальний шлях становлення української діаспори. У 1992 році на Балканах розпочалася громадянська війна. І потім наступні три роки авторка в складі групи працівників Червоного Хреста та представників українського посольства в Боснії супроводжує дітей українських емігрантів з воєнної Боснії в Україну. Щоб діти хоч на канікулах могли відпочити під мирним українським небом. Скільки мужності і співчуття до чужого горя треба мати, щоб залишити вдома своїх малесеньких дітей і кинутись допомагати чужим. Прилучалася Богдана Майданська і до організації музею українського побуту і культури в Прняворі (Боснія). Всі експонати музею систематизовані і описані завдяки її старанню і добрій волі.

Не думалось тоді, що незабаром і їй доля виміряє чималий шмат емігрантського життя. Спочатку Неаполь, а зараз шість років в Болоньї. Доглядає стареньку сеньйору з хворобою Альцгеймера. А це надзвичайно важкий тягар – фізичний, психологічний, моральний.

Галина Д. – акушерка з Івано-Франківщини. Молоденькою дівчиною прийшла працювати в пологовий будинок. Сотні немовлят прийняла в свої руки і сотні подяк від щасливих батьків. «Породілі хотіли родити на моїй зміні, – розказує Галина, –вважалося чомусь, що на мені якесь знамення, бо ні одне немовля, прийняте мною не померло. Знаєте, це така велика радість тримати р руках нове життя. Це завжди свято. Та пологовий будинок через недостатнє фінансування ліквідували…». А Галину після 18 років роботи звільнили. Почалися і для неї сірі італійські будні. Всього на вісім днів Галина спізнилася і не підлягала легалізації у 2002 року. Пішла працювати до психічно хворої, бо там пообіцяли зробити документи. Вісім місяців жінка ходила в синяках, побоях і подряпинах. Хвора, яку доглядала Галя була дуже агресивною. Ніхто не міг там працювати, а Галина терпіла і чекала документів, як визволення із цього пекла. Тоді б змогла поїхати додому. Через вісім місяців хвору Ізольду забрали в будинок для перестарілих, а Галині сказали, що з документами нічого не вийшло. Потім були депресії, пошуки роботи, п’ятирічне безвиїзне перебування в Італії. Та коли нарешті вдалося зробити документи, лікарі виявили у неї страшенну хворобу – лейкомію. Галина пройшла уже два курси хімічної терапії. Було тимчасове покращення, а зараз знову гірше. Лікарі пропонують щораз жорсткіші методи лікування сильнодіючими препаратами. «Я не витримаю більше, – заливається сльозами Галина.

Ольга Патарманська на Україні закінчила консерваторію, професійна співачка, 30 років працювала в Одеській, Волинській, Сумській обласних філармоніях. «Ми об’їздили з концертами, – розповідає Ольга, – весь колишній Радянський Союз. Виступали в великих концертних і органних залах. Та тут мій талант, на жаль, нікому не потрібен. На безлюдному хуторі Ольга доглядає двоє стареньких людей. Вони чекають своєї смерті, а я біля них відчуваю себе похованою заживо. Якось заспівала італійську пісню для однієї сеньйори. Та, затамувавши подих, слухала. А потім сказала: «Що ти тут робиш з таким голосом? Такий голос – це скарб».

Як жаль що такими скарбами наші владні керманичі розплатилися за свої непомірні амбіції, за свою егоїстичну звичку дбати тільки про власні інтереси.

І блукають по чужих світах розгублені люди, втрачений народ, загублена нація.

Ольга Струтинська, м. Болонья

http://palomnyk.at.ua

Українська актриса Лідія Ліберман (Оболенська) (ФОТО)

Шенгенські візи через візові центри: без черги, але вдвічі дорожче