in

«Хочу бути вільною людиною, нехай у мене в кишені зараз і порожньо»

Сім’я, котра 9 років жила за кордоном, мала можливість і час багато чого переосмислити глибинно.Пані Світлана, мати 3 дітей, повернулася на батьківщину: «Ми працювали у м. Ференце (Італія), були там спочатку з чоловіком двоє. Потім народився Дмитрик і коли йому виповнилось 3 роки – відвезла додому до батьків. Сама ж повернулася в Італію. Через три роки ми забрали туди старшого і молодшого синів. Працювали, працювали і працювали…

В один момент я просто зрозуміла, що все, чим я тут займаюся, – безглуздя. Ми не хотіли залишатися тут, як інші, на все життя, можливо, тому, що батьки заклали таке виховання. Заробітки – це щось нескінченне. Щось трохи заробив – потім знову треба і знову… В певний час приходить прозріння, що ти не заробиш на все життя, а життя проходить: ти не бачиш дітей, не бачиш, як вони ростуть, їхніх потреб, твої батьки старіють, хворіють, переживаючи за тебе. Деякі знайомі дивувалися моїй «ненормальності»: «Як можна залишити це все: комфорт, чистоту, гроші – і вернутися в Україну, де стільки труднощів?». Я не могла так беззмістовно жити».

– Що спонукало Вас такого рішення?

– Я поїхала тоді, як усі, за рожевою мрією. Ті, котрі там були, захоплено розповідали, що там «…великі гроші, одразу будеш усе мати, допоможеш рідним» – просто рай. Але ніколи так не є. Приїжджаєш у невідоме – і у тому невідомому навіть близькі люди часто тобі не допоможуть.

– Щоб їхати, мабуть, треба знати куди. Чи були у вас родичі, знайомі, котрі готові були на початках Вам допомогти?

– Ні. Я особисто не мала знайомих і родичів також. Ми їхали від фірми, а в той час (90 роки) ці фірми були такими собі «шарашкіними конторами», які, фактично, торгували людьми. Тут обіцяли роботу, брали немалі гроші, а коли ти туди приїжджав – «запихали» на таку роботу, де або проганяли відразу, або ти сам, не витримуючи знущання, залишав це місце праці.

– Як Ви переживали період адаптації?

– Не вистачає слів, щоби це передати. Це неможливо описати словами. Ти приїжджаєш у чужу країну і про це, окрім Бога, ніхто не знає. Навколо люди, зайняті своїми справами, розмовляють чужою мовою. Ти у цьому натовпі почуваєшся «невидимим». Так може тривати довший час. Це жахливе відчуття. Мені вдалося знайти якусь стабільну роботу аж через 4 місяці. Ці 4 місяці ми жили то в одних знайомих, то в інших – перебивалися.
Ми їхали на позичені гроші. Перебуваючи у такому стані, хотілося якнайшвидше не їхати, а іти пішки додому, але ж борги… В Україні роботи вже нема – звільнилися, а гроші треба віддавати. У мене, правду кажучи, не було якоїсь великої біди. Я мала місце праці в Україні, хоч вона і була низькооплачуваною.

– Кому легше працевлаштуватися: жінкам чи чоловікам?

– Жінки швидше знаходили собі роботу, навіть без знання мови. Це, здебільшого, робота у сім’ях: (прибирання, доглядання за дітьми). Старші жінки доглядають за хворими, старими, немічними людьми. Це дуже важка праця, як фізична, так і психологічна. Чоловікам важче працевлаштуватись, ще й без документів. Були такі моменти, що боялись за своє життя, бо роботодавці могли зробити із тобою все, що завгодно. Два тижні, на які була відкрити віза, минали як один день – і ти – «ніхто».

– Чи можуть люди, котрі приїжджають в іншу країну, не маючи попередніх домовленостей, отримати якусь допомогу – інформаційну, матеріальну?

– В Італії дуже розвинена допомога «Карітасу: є можливість переночувати, харчуватися, однак це небезтермінова допомога. На сьогодні, наскільки мені відомо, таких послуг уже немає.

Щодо інформації, то, можливо, десь і були такі порадні, але ми про це на початках не знали. Єдиним місцем інформації була площа Гарібальді, де зустрічалися українці. Там можна було почути всі новини. На сьогодні при кожній комуні (міська, сільська чи районна рада) є офіс для емігрантів. Можливо, він і тоді був, але ми не мали змоги отримати про це інформацію. У цьому офісі працюють, в основному, волонтери, які на будь-які питання можуть дати компетентну відповідь, допомогти або порекомендувати, куди звернутися.

– Яку роботу Ви виконували?

– Я працювала в молодої сім’ї, де було двоє маленьких дітей віком 3 роки і 6 місяців. Моєю основною роботою був догляд за маленькою дитиною і деяка праця у домі. Але коли ти починаєш працювати, то у домі, практично, робити треба все (мити, прибирати…), причому щодня, звичайно ж, і доглядати за дитиною. Тому роботи завжди дуже багато.

– Жіноче заробітчанство часто висміюють. Що Ви можете сказати про це?

– У кожної людини є свої вартості, закладені ще у сім’ї. Деякі дівчата, жінки втішаються спочатку тим, що втекли з дому, поїхали в далекий світ і тепер можуть робити те, що хочуть. Однак реальність дуже швидко розставляє усе на свої місця. Щодо цього питання закликаю не судити усіх, базуючись на деклькох випадках. Велика більшість українських жінок, незважаючи на відстань, зберігає чесноту чистоти та вірності. Це не пафосні слова.

– Часто люди на запитання: «Чому не повертаєтеся додому в Україну, заробивши вже гроші?» – відповідають мовчанкою…

– Коли ми приїжджали додому до батьків, то дуже різко відчувався брак того комфорту, до якого людина швидко звикає. Можливо, це прихований мотив залишитися. Однак не скажу, що можна бути щасливим і вповні вільним, живучи у приймах. А більшість там, де працює, там і живе. Ти можеш мати кімнату з усіма зручностями, ходити чистими, доглянутими вулицями міста, заходити в чудові магазини, але це – неволя. Думаю, що багато людей не повертається саме через цей комфорт, ну і, звичайно гроші. Якби наша держава була здатною це збагнути і зважити втрати, які принесла оця хвиля заробітчанства, це було б першим кроком відродження суспільства.
Завжди є той страх: зробити кардинальний крок – і повернутися. Постійні думки: «Ой, а що буде, а як я житиму?». Цього треба, радше, боятися тоді, коли ти від’їжджаєш з України, а коли повертаєшся – то тут тебе буде тримати рідна земля.

– Чи важко Вам, після 9 років праці за кордоном, знову звикати до нашого сьогодення?

– Особисто я дуже щаслива, що повернулась на рідну землю. Усі дивляться на мене зі співчуттям, із нерозумінням. Але сьогодні я щаслива, почуваю себе людиною, для багатьох – це незрозуміло і дивно: «…як можна залишити комфорт, гроші і їхати сюди, зустрічатися із серйозними труднощами безробіття, нестачею». Проте я ці труднощі уже переживала на початках і там, і це було нестерпно важко. А тут мої близькі, батьки, родичі. Це рідна земля. Хочу бути вільною людиною, нехай у мене в кишені зараз і порожньо. В Італії мала один вихідний день – виходила на вулицю і говорила сама до себе: «О, цей день мій, вільний!». А тепер я щодня ходжу рідною землею, бачу своїх дітей, почуваю себе людиною.

– Що побажаєте тим, хто вагається із прийняттям рішення: поїхати на заробітки чи залишитись в Україні?

– Я багато зустрічала таких людей, котрі поїхали або збираються їхати за кордон на заробітки. Бажаю їм добре подумати і все зважити, тому що «добре там, де нас нема». Оця адаптація і ізоляція, яку ти відчуваєш на новому місті, – гірше, ніж тюрма. Людина в тюрмі знає, що її посадили туди з такого терміну по такий. Вона мусить там бути, їй дають їсти і спати, вона лише повинна виконувати певні умови. А тут ти, як той лист, який впав із дерева: куди його вітер занесе і що з ним станеться – невідомо.

Задають питання: «А що нам Україна дала?». Кожен має починати із себе – і це є слабким місцем нашого суспільства. Якщо ти свою дитину з дому не навчиш, що не можна красти, обманювати, смітити, не розкажеш про Божий Закон – 10 Заповідей, – ніяке суспільство не буде спроможним щось виправити чи змінити у цьому. От і весь закон! Якщо кожна людина так буде жити, чи хоча б старатися виконувати чесно свою роботу на своєму місці, то ми, змінивши себе, змінимо і суспільство.

– Дякую за розмову!

Іванна РИЖАН, CREDO

“Із життя одного нелегала в Італії” – Альбом карикатур на теми побуту іммігрантів

Італійці обожнюють аматорів, «Veline» Берлусконі і футбол