in

Лист із “золотої клітки”

   Вже кілька років сиджу тут у «золотій клітці» – дають їсти і пити, ще й платять щомісяця. Але сиджу, звичайно, не сама, зі мною літня італійська сеньйо­ра, яку треба доглядати. Клітка завжди відкрита, можеш вилетіти, коли захочеш, але, пересилюючи себе, знову залишаюся тут ще на якийсь час з надією, що вдома, на Україні, після виборів щось покра­щиться, щось проясниться. Навіть якщо й ні, то сидіти тут довго не маю наміру.

Тепер зрозуміла, як любомило вдома, на Україні. Які наші люди добрі, хоч й озлоблені, іноді на владу, нестатки, але все-одно щирі і привітні. З італійцями, навпаки, треба завжди бути насторожі. Не надто часто тут можна зустріти людину “добру”. У нашому розумінні – щиру, відверту, яка б ста­вилася з повагою до всіх.

Змушена бути у квартирі з сеньорою майже безвідривно, проте маю можливість дов­го сидіти перед телевізором. Звичайно, тут не транслюють російських чи українських серіа­лів, італійські ж кінокомедії, побудовані на люд­ських вадах і недоліках, для нас не виглядають надто смішними. Програми новин часто-густо подають однобічно. Послухавши їхні новини, виглядає, що найголовнішою проблемою для них є іноземці. Зважаючи на те, що у цих новинах переважають повідомлення про вбивства, грабежі та насильства, можна помітити, що в основному транслюються репортажі про зло­чини, вчинені тут іноземцями. Новини про зло­чини, скоєні італійцями, яких згідно за їхньою ж статистикою, набагато більше, якщо й пові­домляються, то у швидкому перебігу.

Нещодавно в Інтернеті віднайшла декі­лька фотографій Чорткова: площа перед кіно­театром і костел, сфотографований знизу від Ратуші. Це така була радість, і, одночасно, така туга за Чортковом. Коли ходила щодня вулиця­ми, ніколи не думала, що мені його так бракува­тиме на чужині. Ще й іноді нарікала, що то не так, і те недобре, а тепер здається, що Чортків – найкраще місто на планеті навіть з усіма його вадами.

Так склалося, що місто, у якому я працюю, дещо схоже на наше. Я також живу у цен­трі, Недалеко від “мунічіпіо” – міської ради. Че­рез вікно бачу недіючий кінотеатр, маленьку церкву. Приблизно така ж кількість жителів, як у Чорткові. У центрі міста – велика церква Св. Апостолів Петра і Павла, у день цих Апосто­лів відзначають храмове свято, яке за їхнім ка­лендарем святкується не в липні, а у червні. Святкують, як за нашими мірками, надзвичайно скромно. Маю на увазі – без звичних для нас п’яних гульбищ та безмірної гори наїдків.

Про спиртне окрема розмова: горілки та інших «високоградусних» напоїв (тут їх нази­вають “superalkolici” – супералкогольні) італійці майже не вживають, п’ють вино – під час їжі чи у барах – у помірних дозах, для здоров’я чи покращення настрою, але ніколи не ставлять собі за мету напитися до втрати свідомості. П’я­них зневажають, пияк тут роботи не знайде, а без роботи не виживеш.

Ринок тут діє, на відміну від нашого міс­та, не щодня, а тільки щопонеділка. Розташо­ваний не у центрі міста, а винесений недалеко від центру на спеціально облаштовану площу, яка в інші дні тижня використовується як сто­янка для автомашин. На базарі для підтримання порядку, запобігання крадіжкам та збирання плати з продавців – постійно працює “поліція локалє” – місцева (муніципальна) поліція. Ри­нок функціонує, як у нас – тільки до обіду.

А ще у цьому місті дороги набагато рів­ніші, аніж у нас, навіть на Незалежності – найрівнішій дорозі у Чорткові (Авторка листа не знає що за кілька років і ця вулиця стала подібною до інших). І вода тут цілодобово, а ще – домашнє сміття сортують у різнокольорові сміттєві мішки, які забирають у визначені дні раз на тиждень. У рожевий – папір, картон, пластик; окремо харчові відходи; і в чорний – решту.

Безперервно ведеться будівництво. Міс­цевість дуже забудована. Вулички переважно з однобічним рухом. На багатьох (переважно у густозаселеному старовинному центрі міста) немає звичного для нас тротуару, замість нього частину дорожньої смуги просто відокремлено білою лінією із намальованими впродовж неї білими чоловічками – доріжка для пішоходів.

Тут дуже багато автівок. Не маючи для них у достатній кількості гаражів, італійці за­лишають свій транспорт на ніч просто на вулиці, під будинком. В одній родині кожний повнолітній член сім’ї має своє авто. Автобуси – величезні, зручні «Мерседеси», обладнані кондиціонерами, світловими табло з номерами маршруту та місцем призначення, комп’ютер­ними системами, що автоматично контро­люють час приїзду на кожну зупинку – курсують майже завжди пунктуально, за винятком окремих випадків, коли в години-пік трафік надзвичайно напружений. Слід зазначити, що користуються громадським транспортом в основному хіба школярі та студенти, та ще іноземці, тому автобуси курсують переважно порожніми. Автобуси обладнані компостерами, пасажир зобов’язаний сам закомпос­тувати квиток, але останнім часом (можливо через світову кризу, але за моїми небезпідставними підозрами також і через постійне збіль­шення кількості іноземців, які, чого гріха таїти, часто не компостували квитків) крім водія, який контролює компостування квитків, все частіше в автобусах можна зустріти контролерів. Штрафи для безбілетників доволі великі – сягають 50-100 євро.

Взагалі в Італії надзвичайно гарна природа, архітектура. Шкода, що усе це я можу побачити тільки по телевізору. Коли, одного разу сказала “сеньорам”, що хотіла б поїхати у Рим, то почула відповідь, що вони, хоч й італійці, та ніколи там не були. Щоправда, подорожі для італійців – більш ніж відпочинок, по­дорожують вони дуже багато як Італією, так і за кордоном. Для них це, як обов’язковий атрибут достатку, від якого, якнай­менше один раз на рік, не може відмовитися жодна італійська сім’я.

Хворіти тут не можна, хворих їм не треба. Медицина дорога, до державного лікаря не можеш піти, бо нелегал, а приватному треба пла­тити 50 євро за візит (який триває найбільше півгодини). Передають з дому ліки від застуди, від горла, і, особливо, заспокійливі.

Питаєте від чого ж нервуватися, якщо платять і їсти дають? Від того, що ти повністю залежиш від людей, у яких працюєш, і маєш грати за їхніми правилами. Але ж я не виросла у наймах – маю свої бажання, свої переконання, свій розум, врешті-решт. А їм це не подобається. Коли відк­риєш рота, щоб нагадати, що у тебе є вихідний день, на який тебе не збираються відпускати, стаєш ворогом номер один. Не можна виявляти ніяких своїх “забаганок”, вони люблять, коли ро­биш багато і мовчиш як риба, а вони самі визна­чатимуть чого ти варта. А вартувати для них не будеш нічого і ніколи…

Щодня з 15-00 до 17-00 маю дві вільні години, як переважна більшість наших жінок-доглядальниць. Йду у парк, де збираються наші жінки. Парків та сквериків тут багато, і як не дивно – їх ніхто не намагається знищити і вико­ристати під будівництво. Вони призначені для прогулянок з дітьми та відпочинку. У кожному кварталі міста у сквериках обладнані дитячі майданчики з гойдалками та іншим потрібним для дітей “начинням”. У кожному великому міс­ті чи маленькому містечку є один чи декілька сквериків, у яких збираються у вільний від роботи час наші заробітчани. Присівши на лавоч­ку, обговорюють свої наболілі проблеми чи ді­ляться своїми маленькими радощами, звістками з дому, з України. Хто тільки приїхав (бо нашого полку постійно прибуває), хоче вилити душу, розказати, як до них ставляться, питають пора­ди, як сказати те чи інше по-італійськи, бо ще не знають мови. А інші… їх можна назвати “зачер­ствілі”, ті що тут давніше, в основному мовчать і слухають. Вони знають, що словами і порадами тут не зарадиш. Усе доведеться випробувати на собі – і гнів, і приниження, і нес­праведливість…

Ось такі мої заробітки.

Найбільше сумую за сином. Одного разу він мені сказав: “Минуло так багато часу, що мені здається, ніби в мене зовсім мами немає”. Уявляєте, що я відчувала? Сподіваюся, що коли я нарешті буду вдома, ми забудемо ці заробітки як страшний сон, але все одно ці роки будуть втрачені безповоротно…

Інна ШЕВЦОВА

Тернополянка поїде на чемпіонат Європи з боксу

Микола Рябчук: Путін планував вторгнення в Україну ще за Помаранчевої революції