Marianna Soronevych
За останні десятиліття дуже змінилося обличчя сільськогосподарського виробництва на Прикарпатті. Так зване реформування земельних відносин в Україні «переорало» роками усталений, утверджений ще за Союзу стиль ґаздування на землі. Величезні масиви ріллі, які перебували в так званій колективній власності, розпаювали на порівняно дрібні клапті й роздали селянам у приватну власність. У підсумку ж це наклало певні відбитки на житті глибинки в нашому регіоні, де, як відомо, проживає чи не в півтора раза більше населення, ніж у містах. і ті сліди радше нагадують шрами, ніж променисті зморшки від щасливих усмішок…
Із землі приходиш…
З одного боку, нібито й правильно — продуктивну землю, яку нашим селянам обіцяли ще з часів європейських революцій 1848 року (Галичина тоді входила до Австро-Угорщини), а «гречкосіям» із Великої України, що поневірялися в «тюрмі народів», — з 1917-го, врешті роздали тим, хто на ній споконвіку працює. Та з другого боку, економічні умови в Україні такі, що вельми мізерна кількість землевласників розгорнула на своїх паях прибутковий бізнес, тобто зуміла скористатися моментом і таким щедрим дарунком. Більшість же — а це люди пенсійного віку, котрі вже не можуть самотужки обробляти цілі гектари, — віддає земельні наділи в оренду. інакше кажучи, дає можливість заробляти-збагачуватися на своїй власності іншим, одержуючи навзамін раз на рік як чинш (орендну платню) центнер-другий фуражного зерна, яке годиться лише на корм свійській живності.
Сама ж ця більшість селян-«незаможників» живе переважно з присадибних ділянок. Та водночас і в цьому так званому індивідуальному сегменті АПК краю умудряються разом вирощувати 70–90 відсотків обласного валу плодоовочевої продукції. Проте знову ж таки користі від цих показників для виробників теж небагато. Цей парадокс можна пояснити лише тим, що селяни-одноосібники не завше можуть вигідно продати лишки вирощеного. Тож якщо їх не згодовують маржині, якщо не збувають за безцінь заготівельникам, котрі вряди-годи навідуються в села, то вони, як правило, марнуються. Особливо городина. Навесні цього року в селах масово викидали на гній, а то й фірами звозили на імпровізовані звалища згнилу капусту, столові буряки, моркву, картоплю, які зимували в переповнених льохах та погребах. А якби ця продукція потрапила на споживчі ринки пізньої осені чи й у грудні-січні? Немає сумніву, що це посприяло б здешевленню такого продовольчого товару. і селянам було б добре, і городяни за одні й ті самі гроші ґрунтовніше б запаслися овочами.
Однак централізовано заготовляти лишки продукції й наповнювати ними ринки — нікому. Кооперативний рух на Івано-Франківщині усе ще в зародку, хоча на нагальності його пожвавлення в органах регіональної влади наголошують уже протягом півтора десятиліття. Це добре, скажімо, що в останніх сільськогосподарських ярмарках із циклу «Золотої осені» вперше взяли участь і кільканадцять особистих селянських господарств із Підвербців та деяких інших сіл Тлумаччини. Та чи стане такий приклад масовим? Навряд. Не так просто бідареві-трудівникові експортувати своїм ходом за межі села й району мішок-другий чи то цибулі, чи то квасолі. Далеко не кожен має необхідний для цього транспорт. А якщо й має, то тричі подумає перед тим, як зважитися на таку авантюру. Бо якщо тверезо зіставити реальні витрати за доставку продукції з імовірними доходами від її продажу, то баланс не завше буде на користь поїздки на віддалені торги.
Отож і виходить — якщо сільгосппідприємства ще якось зводять кінці з кінцями, то ОСГ приречені на жалюгідне існування. Їхній стиль агровиробництва нагадує замкнуте коло: все, що селяни вирощують, тобто беруть-одержують від землі, за великим рахунком туди ж і повертається. Звичайно, насамперед частину врожаю використовують для власного споживання. Як сказав одного разу авторові цих рядків хтось із прикарпатських дрібноземельних фермерів, поки земля родить, з голоду не вмру. Та все одно в підсумку. По-друге, відкладають з того посадковий матеріал, тобто формують насіннєвий фонд, аби навесні заробити його в землю. А лишки зазвичай ідуть на перегній, яким урешті-решт удобрюють присадибні ділянки. Словом, майже по Біблії: із землі взяте у землю й вертається. А якщо вдається «обернути» якийсь кілограм морквини чи садовини, або ж літр-другий молока на копійчину, то це радше виняток із правила. Про те ж, аби змогти на своїй землі «робити» такі гроші, щоби одягати родину чи вивчити на них дітей, і мови бути не може. Навіть якщо не віддаєш пай в оренду, а сам гаруєш на ньому.
«Мойші» повернулися
Та це лише один карб із нинішньої сільської «ідилії». Наступний штрих до загальної картини пов’язаний із соціальною сферою. Раніше чи не кожне село «мало» свій колгосп з обов’язковими тваринницькою фермою, машинно-тракторною бригадою, нерідко й з пилорамою, столярним цехом та іншими підсобними підприємствами. Такі переважно великоземельні й багатогалузеві господарства були, як правило, самодостатніми. Звісно, траплялися серед них як колгоспи-«мільйонери», так і «бідняки», що залежало вже від особистих ґаздівських характеристик їхніх голів. Та здебільшого то були уніфіковані «середняки». Але в будь-якому разі колгоспи не лише забезпечували зайнятістю широкий загал місцевих жителів, а й у міру можливостей дбали про сільські школи, про розвиток соцкультпобуту й потрібної інфраструктури, піклувалися про поліпшення умов проживання одиноких і немічних селян і навіть газифікували населені пункти власним коштом.
Тепер таке можна вважати хіба що казкою, своєрідним «золотим віком», який минув і вже не вернеться. Правда, нині теж майже в кожному селі господарюють якщо не місцеві агрофірми чи фермерські господарства, то заїжджі вітчизняні або й закордонні інвестори. Більше того, часто на землях однієї й тієї самої сільради працюють «у рамках добросусідства й партнерства», тобто уживаються доволі різні сільгосппідприємства. Та якщо село з колгоспом було єдиним і нероздільним організмом, то нинішні сільгосппідприємства працюють переважно відірвано від громад, інакше кажучи — поза межами сіл з їхніми потребами й проблемами. Лише й того, що розраховуються з селянами за оренду паїв.
Окремі ж господарі, надто ж так звані зовнішні інвестори, взагалі «чудово почуваються» на землях, орендованих на 20 — 30 років. Доходить і до того, що подекуди галицькі краєвиди навіть набувають чужоземних обрисів. Приміром, господарський двір ТзОВ «Штерн-Агро», сільгосппідприємства з цілковито німецьким капіталом, у Грушці на Тлумаччині з його європейськими акуратними ангарами для дев’яти комбайнів типу John Deere та іншої техніки на тлі тамтешньої пересічної місцевості скидається радше на бюррерський-панський маєток, ніж на покутське подвір’я. Та що з того мають грушківці? Центральна вулиця їхнього села — чи не в гіршому стані, ніж деякі путівці між полями «Штерн-Агро». Правда, як запевнили позавчора у Грушківській сільраді, 2013-го це підприємство надасть частину коштів на ремонт тієї дороги.
Що ж відбулося в нашому краї й діється далі? Так і хочеться у відповідь на таке запитання лише безвільно стенути плечима. Бо що вдієш? Але факт, що сукупний коефіцієнт корисної дії від такого порядку речей для наших сіл та хуторів далеко не той, що був колись. Тим-то в сільській глибинці «процвітає», як заведено казати, трудова еміграція. Ті ж з осіб працездатного віку, кому не вдалося «тимчасово» осісти за кордоном, хто не вирушає час від часу на сезонні роботи на сході України, не доїздить щодня до Івано-Франківська, працюючи на тутешніх житлових новобудовах, а змушені «сидіти» вдома, неабияк потерпають од безробіття. Більшість таких «неприкаяних» почувається вигнанцями на своїй землі в рідній і начебто й самостійній державі. Не допомагає цьому й робота на присадибних ділянках чи навіть обробіток паїв. А незайнятість, усвідомлення своєї непотрібності нерідко штовхає-спонукає людину до проведення вимушеного дозвілля у сільських крамничках, яких останніми роками розвелось, як саранчі, й де задля одержання прибутку продають на розлив алкогольні напої, навіть не маючи на те ліцензії.
До речі, в народі ці торгові точки «з любов’ю» називають «генделиками», очевидно, за аналогією до колишніх корчм, якими володіли представники відомого етносу й робили на продажі спиртного неабиякий гендель. Якщо казати по-сучасному — мали на тому добрий бізнес, наживалися. Таке процвітало, як кажуть нинішні сільські старожили, не лише за Польщі, а й, стверджують вони, посилаючись на розповіді їхніх батьків-дідів, за цісаря, тобто в часи вже згадуваної Австро-Угорської імперії. Схоже щось подібне до цього знову повернулося до нас. Тільки вже не «мойші» колотять з середини 90-х минулого століття той бізнес на здоров’ї й житті питущих та на горі їхніх родичів, не москалі чи донецькі, а наші ж підприємці-галичани, котрі, схоже, вже й перевершили в тому своїх «ідейних» попередників. Лише клієнти одних і других пили тоді і п’ють тепер з одного й того самого приводу — від безпросвітного життя. Звісно, випивали й за СРСР. Але таких алкогольних «празників» по деяких селах, як гуляють нині на відчай душі мало не щодня, тоді ніхто не влаштовував. Як сказав котрийсь із християнських святих, глибина гріхопадіння абсолютна.
«А влада гадає…»
Ці й інші сумні роздуми, які вже й не хочеться далі мережити, навіяв лист нашого читача колишнього вчителя, а нині пенсіонера Івана ПАВЛЮКА з с.Биткова Надвірнянського району. Як пише сам автор, звернутися до редакції його спонукали публікації в газеті «на тему тваринництва». і він доволі скептично оцінює урядові щоквартальні 250-гривневі дотації за утримання молодняка ВРХ. «Чи знає наше дороге керівництво, що за нинішніми цінами новонароджене теля за три місяці випиває молока майже на чотири тисячі гривень?» — запитує чоловік і цим, по суті, мовби перегукується з одним із наших попередніх дописувачів — паном Макарчуком із Великої Кам’янки на Коломийщині (публікація «Добре діло чи піар на худобі» в «Галичині» за 14 липня). З другого ж боку, за його словами, закупівельні ціни на «молоду» яловичину в живій вазі такі низькі, що й шестимісячне теля не продаси дорожче, ніж за дві тисячі. Чому ж тоді в державі панують такі порядки, точніше, чому такий безлад, що на важкій селянській праці — а труд у полі чи на фермі прирівнюють до роботи гірника у вибої, — мають наживатися всі, кому не ліньки?
«Влада закликає утримувати й розводити корів, а навіщо? — запитує І.Павлюк. — Адже молоко й так нікуди реалізувати! А чи бачили ви, яких малопродуктивних корів утримують наші краяни? Ще хто позабирав годувальниць із розпайованих колгоспів, то має трохи більше молока від них.
Дійна ж худоба в інших селян просто залишає бажати кращого. Племінної роботи у сучасному тваринництві майже ніхто не веде. Вирощують телиць лише в Іваниківці на Богородчанщині й у ДП «Ямниця» Івано-Франківського ЦШК. Та коли я їздив туди з наміром придбати племінну телицю, то повернувся ні з чим. Навіть молочне теля не захотіли мені продати (на жаль, автор не уточнює, де саме він намагався купити молодняк ВРХ. — В. М.)».
По суті, в листі, крім суто «тваринницьких мазків», розписано і все наболіле, чим живе на селі чи не кожен його житель, утримуючи на своїх плечах середньостатистичну господарку — з городом, коровою, курми. і хоча то, на перший погляд, дрібниці — з них складається селянське повсякдення. Ось лише окремі штрихи з нього: «Прочитав у газеті про високоурожайні трави, але так і не зміг допитатися, де можна купити їхнє насіння. Ще два роки тому поламався пластмасовий клапан в автопоїлці — досі не можу придбати новий, бо ніде, на жодному «шроті» немає такої запчастини. Вже б розжився й на нову автопоїлку. Та і їх катма. Втім, у крамниці на вулиці Макухи, 2 є аж дві — пластмасова й чавунна, та обидві — зі зламаними клапанами. Навіть у департаменті агропромислового розвитку ОДА не можуть допомогти в цьому, а лише розводять руками. А це ж стільки відер води потрібно щоразу наносити до стайні, щоби вручну напоювати худобу! Особливо ж узимку. Сьомий рік — з 30.05.2006 р. — не вдається отримати державні акти на землю. Кілька літ тому мав необережність вступити в конфлікт з цього приводу з чиновниками місцевого управління Держкомзему — й тепер мені у структурі відомства мстяться: всюди в усьому відмовляють».
Престиж селянської праці зостається низьким, бідкається пан Іван. На «селюків» як дивилися зверхньо, так і далі зневажливо ставляться до них. Ні тобі довідкової літератури, ні семінарів, на яких знайомили б із тонкощами агровиробництва, для селян-одноосібників, ні якихось інших заохочень зайнятися господарюванням на землі, особливо для сільської молоді, котра не знає куди себе подіти. Правда, якогось року обласна дорадча служба попрацювала на Прикарпатті й порадувала декількома тематичними брошурами та організованим навчанням з того чи іншого приводу. Але на тому й стало…
«Через те наші села вимирають, молодь спивається, колишні поля позаростали чортополохом, — нарікає І.Павлюк. — Тим часом землі в Польщі обробляють, придорожні та міжпольові смуги обкошують за мізерну платню наші заробітчани. А влада в Україні гадає, буцімто вона щось робить для українського селаѕ Не робили нічого ні попередні можновладці, ні — тим більше — теперішні, які гірші від москалів і фашистів. Стовпи нинішньої державної бандократії лише чекають слушної миті, щоби скупити за безцінь землі. От тоді в Україні вже все буде їхнє. А ми й наші нащадки зостанемося у вічному «боргу»: перед ними — за хліб, а перед Росією — за газ».
Яким би навмисним згущуванням барв це комусь не виглядало, все ж, на жаль, за малим винятком саме такі настрої — не рідкість у прикарпатській глибинці, а домінують серед широкого загалу селян. Тож хоч-не-хоч, а напередодні 21-ї річниці незалежності України мусиш констатувати: насправді на цих нещасних теренах, на яких нам випало народитися й жити, наразі не стільки будують нову самостійну державу, як про це говорять, скільки доруйновують останні радянські економічні й соціальні конструкції. І завершиться ця гігантська перебудова перерозподілом між агробаронами й іншими нашими доморощеними багатіями останнього державного (читай: всенародного, як би наївно не виглядало це слово) економічно-стратегічного ресурсу — продуктивної землі. У тому, що це станеться, не сумнівається ніхто — ні князі, ні смерди.
Автор: Василь МОРОЗ
Джерело: Газета ГАЛИЧИНА
