Marianna Soronevych
КАЗКА МОГО ДІДА
Співають бджоли у саду,
П’ючи нектор з квіток кохання.
Яка гармонія Землі!
Який чарівний світ пізнання!
Моє дитинство, мов у сні,
Пливе квітучим садом діда.
Він у солом’янім брилі –
Духмяно пахне різноцвіттям.
Я пригортаюсь до грудей
І смикаю його за вуса,
І бачу усмішку очей,
І чую шепіт біля вуха:
– Моя маленька пташка встала
І заспівала в цім саду.
Вона і Сонце привітала,
І Землю рідную свою.
Ходи до мене, моя люба!
Попий росу прекрасних трав,
А потім казку розкажу я,
Що ще від прадіда чував.
– Колись по нашій Україні
Розкидав вітер каплі сліз.
І там, де падали, й понині
Стоять озерця його сліз.
Зоряним світанком,
Лебединим ранком
На одному озері
Квітка розцвіла.
Чистоту кохання,
Вірність і жадання,
Щастя і надію
Людям принесла.
Все навкруг співало
Й душу звеселяло
Веселковим щастям
Вквітчалась Земля.
Небо задивлялось
І красу торкалось,
І бриніли струни
Загравою дня.
Та зірвався вітер
І завмерли звуки…
Тиша наступила
В степовім краю…
Над землею линув
Суховій триклятий,
Бо вбивав кохання
На своїм шляху.
– О, моя Лілея,
Квіткою ти стала!
А мій брат-бурлака
Все тебе шука.
Та не зна нещасний,
Що в сльозі сховавшись,
Ти красу кохання
Людям принесла.
Я зсушу твій корінь
Й біле твоє личко.
І не стане сили
В тебе на красу.
А твоє кохання
Відійде з тобою.
І забудуть люди
Ніжність й доброту. –
У шаленім танці
Закрутив він квітку.
Вирвавши з озерця,
Кинув в забуття.
Та не знав Триклятий
Степового краю
Й сили чарівної,
Що дає Земля.
Бо, де впала квітка –
Там текла вже річка,
Й напувала корінь,
Даючи життя.
Розгнівився Сухорукий…
Та й почав свистіти,
Випускати з рота вітри
Та й усе сушити…
Раптом з неба грім ударив
Й блискавиця впала,
Запаливши Триклятого
Землю очищала.
Тихий, теплий дощик падав
На суху землицю.
Напував він квіти степу
Й квітку чарівницю.
Заспокоїлись всі сили
Й полягали спати.
А на ранок до схід сонця
Йшли люди купатись.
Привітавши Сонце й Землю,
Одежу знімали –
Очищали тіло й душу
І квіти збирали.
Хороводи все водили
Й Купаву вітали,
Та не бачили щасливі,
Що ходять між ними
Три красуні степовії,
Три сильнії сили.
Отак мене вітав щоразу
Прекрасний сивий дідуган,
А я, забравшись на коліна,
Затамувавши подих свій,
Вслухалась в дивну казку степу
П’ючи нектар прекрасних слів.
КАЗКИ БАБУСІ ВАЛІ
У маленькому мішечку,
Що в бабусі на печі,
Проживають казки світу
Чарівні і не прості.
Щойно сонечко сідає,
Щоб спочити за весь день,
Вечір в хату зазирає
Й до бабусі промовляє:
– Ну, старенька, час спочить
І мішечок свій відкрить,
Бо маленька дітвора
Казку вечора чека.
Тут бабуся усміхнеться,
Витре піт з свого чола
Та й присяде на ослінчик,
Що стоїть біля вікна.
Тричі хлопне у долоні –
І мішечок тут як тут,
Скаче з печі на долівку
Й до бабусі на фартух.
Вечір зіроньками сяє,
Місяць хату освіщає,
А бабусині казки відлітають –
Хто? Куди?
Їх бабуся не спиня –
В неї казка є нова.
Ось послухайте малеча,
Бо це казка степова.
КАЗКА ПРО УКРАЇНУ
Не за синіми морями,
Не за чорними лісами,
А у нас тут, на Вкраїні,
Відбувались чудеса.
Ось присядь, послухай нині.
Ще у сиву давнину
Мандрував Андрій всім знаний,
А від Бога – Первозваний.
Шлях його й до нас привів,
Борисфеном Святий плив.
Красу краю споглядав
І до берега пристав.
– Що за трави? Що за ліс?
Як він дивно весь шумить? –
розмірковував Андрій.
Промінь сонця дивно грав,
за горою спать лягав.
Люди місце віднайшли
І багаття розвели.
На ночівлю розмістились,
Тихо Богу помолились,
Прилягли біля багаття
Та й поснули.
Лиш один Андрій не спить –
Небо зорями манить.
– Ось прекрасная Венера,
Там Пегас кудись летить…
Ну, а це – Сузір’я Лебедя,
Дивно якось так блищить, –
лиш подумав. Раптом бачить
зірка пада, а за мить,
їх уже ціла плеяда
й дивна музика звучить.
Місяць кинув сяйво в річку,
І спустилися з небес
білі лебеді прекрасні.
Вони плавали, купались,
граціозно так тримались.
Серед них була одна
Лебедиха чимала.
Вона крила розправляла,
Над водою підіймалась
І водила хоровод.
А затим на берег вийшли.
Воду з пір’я обтрусили –
І попадали краплини.
Ті краплини, як перлини,
Покотились у траву,
І дзвеніли ніжно, ніжно.
Білі лебеді красиві
тричі вдарили крильми
й на дівчат перетворились.
Вони тихо походжали,
Ніжно квіти обіймали,
пестили траву і грались.
Святий диву дивувався:
– Сон чи на яву це бачу? –
Він хотів себе вщіпнути,
та боявсь поворухнутись,
щоб красунь не налякать.
Коли бачить, Місяць посох
опустив серед дівчат.
Вони тихо закружляли…
Й знову лебедями стали.
Опустились до землі,
узяли в дзьоби свої
чудо-перли й полетіли…
А на ранок люди встали
І не знали, що й сказать.
Трави ще густіші стали,
квіти в них повиростали.
В Борисфені риба б’ється.
Все навкруг живе, сміється.
В кожного в руках перлина.
Первозваний слово взяв:
– Кожен з вас перлину має.
Бог вам долю посилає.
Бережіть її красу,
Не сплюндруйте чистоту.
Ми залишимось ще тут.
Край незвіданий пізнати
І загадку розгадати.
Промінь сонця дивно грає
За горою спать лягає.
Знов багаття розвели…
На ночівлю розмістились,
тихо Богу помолились.
Прилягли біля багаття
та й поснули…
Лиш один Андрій не спить…
Тиха ніч, яскраві зорі.
Місяць вповні виплива
І кидає сяйво в річку,
ніби там когось шука.
Зорі в небі задзвеніли…
І на воду опустились
сім прекрасних лебедів.
Вони плавали, пірнали,
дивно якось розмовляли.
Вийшли із води на беріг,
обтрусились від води
Й стали хлопці-парубки.
Місяць світло кинув в ліс.
Хлопці швидко понеслись,
А Андрій мерщій за ними.
Ліс могутній зашумів…
Хлопців радо він зустрів.
Ті дерева обнімали,
Перли-чудо дарували.
Пестили гілля і листя.
Все робили ніжно й швидко.
На горі всі в коло стали.
Разом дружно закружляли.
Танець силу в собі ніс.
Це відчув і Первозваний,
Бо схотілось і йому.
Та він вчасно похопився.
Місяць посох опустив,
Хлопців в танці зупинив.
Ті відразу стали в круг
Й прокричали «Лібігус».
Хлопці лебедями стали,
І ще тричі прокричали
Й подалися до небес.
А на ранок люди встали
І Андрія не впізнали.
Сила дивна грала в нім –
Помолодшав, погарнів.
Ну, а ліс? Що за краса?
Чудеса так чудеса?
Ще могутніший стоїть
і співає, і шумить…
Різні звірі в нім живуть,
Пташки гніздечка там в’ють.
Знов Святий промовив слово:
– На священній ми землі.
В кожного із вас в руці
Дивні перла-камінці.
Бережіть їх, не сплюндруйте,
Сила дивна в них живе.
Хто по правді буде жити
І народ свій боронити –
Сила втричі розросте.
Ми залишимо це місце
Й заночуєм на горі,
Там, де сонце спать лягає.
Притомившися за день,
Люди спать лягли хутенько.
Лиш один Андрій не спить…
Раптом бачить із небес
Зграя лебедів летить,
А на крилах в них малі
Лебедята чарівні.
В дзьобику у них перлини.
Птиці їх в траву спустили,
Пухом ніжним поприкрили
І звернулись до Землі:
– На твої земні ключі
Наші Феї прилітали.
Від душі у них купались,
Бо то є жива вода,
Що із лона вирина
І дарує чистоту, свіжість,
Й вранішню росу.
Твої трави – то життя,
Що так гарно прикраша
Борисфена береги.
А ліси, твій дух Земний,
Він нас радо привітав
і енергію нам дав.
Тож відкрийся світлом ніжним,
Що бринить в твоїй душі .
І прийми наші таланти,
Чудо-перли камінці.
Вранці, тільки сонце встане,
Прийде й тут на місце стане
Первозваний, що від Бога.
Слово мовить про народ,
що відкриє ці таланти
і гармонію буття,
і духовність майбуття, –
так промовили вони
й полетіли від Землі.
А на ранок Первозваний
слово мовив про народ:
– Тут духовність буде жити
І добро лише творити.
Люди ніжні і сміливі,
Гарні, чуйні і правдиві.
В них співатиме душа –
Бо від Бога, від Землі
Прийдуть люди ось такі.
Тут народиться держава,
Що в гармонії зросте
Й людям щастя понесе.
Тут трипільськая культура
Розпочне свою ходу.
Матір будуть шанувати
Й про свою державу дбати.-
Він на цьому закінчив
І поставив Хрест всім знаний,
Освятивши цим наш край.
Валентина Яцкул-Пантазьєва
м. Новомиргород, Кіровоградська обл.
