Marianna Soronevych
Молода українська пара. Він – втратив роботу, вона – приєдналась до коханого, бо не хотіла надовго розлучатися. Ось розповідь про їх поневіряння.
Хлопець вирішив поїхати на заробітки, бо два місяці пошуків були фактично безрезультатними – лише тимчасова зайнятість. А за орендовану квартиру треба було платити, а дівчина, хоча і мала постійну роботу, приєдналась до коханого, бо не хотіла надовго розлучатися. Ця поїздка виявилася дуже складною для обох, особливо для неї. Але, як кажуть, негативний досвід – теж досвід. Про свої враження Юля розповіла “Обозревателю“.
Підготовка до поїздки
Щоб поїхати працювати за кордон легально, ми звернулись у одну полтавську фірму, де нам допомогли оформити візу, пообіцяли підібрати хороші вакансії. Їхня послуга та оформлення документів (віза, страховка) обійшлись приблизно у 8 тисяч гривень на двох.
Візу на півроку нам зробили швидко, проте чомусь довго йшли необхідні запрошення – ми втратили майже 1,5 місяці. За цей час наш посередник запропонував нам аж одну вакансію – роботу на складі. Ми вагались, чи погоджуватись на перше ж запропоноване, але час піджимав – на перебування у Польщі нам залишалось 4,5 місяці.
Посередник гарно змальовував наші робочі завдання й зарплатню. Говорив, що працюватимемо на складі відомої мережі супермаркетів. Коханий, з його слів, мав їздити на електрокарі й переставляти товари. Я мала перевозити у візку й розставляти молочку на полиці.
Робочий графік 10-12 годин на день, з одним вихідним в тиждень. Ми погодились.
Дорога і поселення
За кордон ми виїхали серед березня. З Полтави доїхали потягом до Львова. Зі Львова автобусом за межі держави.
Перший день роботи
У перший робочий день ми поїхали працювати на інший склад, де пакують різні товари. Нас попереджали, що коли не буде замовлень на основному складі, нам даватимуть підробіток. Спочатку ми були цьому раді.
На підробітку всі клеїли акційні наклейки на каву та зубні пасти. 12 годин на ногах, з однією перервою на півгодини для обіду. Дівчину, яка прийшла з мінімальним макіяжем, змушували все змити з обличчя. Мовляв, так інструкція вимагає.
Перший робочий 12 годинний день на тому не завершився: після короткої перерви нас відправили в нічну зміну на основний склад, дали лише годину на прийняття душу та вечерю. Одна пара колег відразу зібрала речі й втекла. Ми з рештою ж поїхали в те холодне пекло, де лише +1 °С й постійні протяги. Тож перший робочий день у нас вийшов 20 робочих годин. Відіспавшись з ночі, ми мали знову йти в нічну зміну. Добре, що на основному складі це лише 8 годин, але інколи вони затягувались до 10-12.
Робота та побут
Жінки працювали на молочці, чоловіки на м’ясі та овочах. Всі ми мали возити величезні піддони і швидко розкладати пакунки товарів вручну на ролети (понумеровані полиці). Мені, тендітній дівчині, дуже важко було підняти ящик молока вагою в 12 кілограмів, а потім закинути нагору. Інколи просто до сліз. Мені здавалось, що я за щось покарана й відбуваю покарання. Коли робила це не так швидко, як слід було, поляки-керівники кричали.
Коханий працював в сусідньому складі, інколи тишком-нишком навідувався до мене перевірити, чи все в мене добре. Коли наглядач-поляк десь відходив, мій хлопець навіть міг допомогти мені розкидати важку тару.
Від такої праці у нас щодня боліли м’язи, нібито хтось бив палицею по тілу. У перервах між роботою ми лише спали, готували та їли. Більше ні на що не вистачало сил, та й ходити особливо не було де, ми жили на околиці села, біля лісу.
Кілька разів виходили з сусідами по кімнаті у пошуках іншої праці, але все було безрезультатно. Поїхати в інші населені пункти у нас не було ні часу, ні коштів. Гроші, які ми брали з собою на перший місяць проживання, дуже швидко розійшлись. У чималеньку суму обійшлись телефонні картки для зв’язку з рідними.
Також багато грошей йшло на харчування, при цьому м’ясо за весь термін перебування ми спромогтися придбати всього двічі – курячі стегна на підливу та супи. В основному харчувались крупами, картоплею, намазками для бутербродів та дешевими сосисками.
Грошей до зарплатні, яку ми отримали більше ніж через місяць, не вистачало. Останній тиждень ми їли лише каші з рештки круп.
Ставлення до заробітчан
Відчували ми себе третьосортними. Мову веду виключно про мережу, в яку нас влаштували. На складі працювали дві групи найманців – поляки й українці. Полякам працівники складу віддавали ліпший товар, який швидше розходився. Нам же, українцям, те, що залишиться.
Проте серед них знаходились і ті, хто і до нас ставився добре. Таких були одиниці.
Поляки мали шафи для переодягання, ми ж – ні. Тому постійно ходили у робочій формі, так мали йти містом, заходити в магазини й ловити на собі постійні погляди місцевих.
За весь час, що були за кордоном, людиною я відчула себе лише раз, коли ми повертались додому. Я одяглась у свій одяг, а не робу, нафарбувалась, привела в порядок нігті, що раніше було даремною тратою часу через специфіку роботи.
Підсумки
Ті дні були найдовшими в моєму житті. За весь цей час наші спроби знайти іншу роботу були марними. Ми постійно писали своєму посереднику, але він запропонував лише одну вакансію, й ту сумнівну.
Ми ледь дочекались своєї зарплатні. Її затримали на 3 дні, для нас то була вічність з “діркою в кишені”. Окрім того, як з’ясувалось потім, з квітневої зарплатні мали вирахувати за форму, права на керування електричними роклами та транспорт, який нас возив на склади, ну й звісно оренду житла.
Отримавши гроші, ми постали перед вибором: тікати з того пекла в іншу місцевість на пошуки роботи чи їхати додому. Ми обрали останнє, оскільки для пошуків потрібно було витрати кошти на дорогу, знайти собі нове житло й оплатити його, витрачати гроші на харчування, але ж невідомо скільки часу на це пішло б.
Окрім того, через важку працю в мене виникли проблеми зі здоров’ям, працювати фізично я вже не могла. А для таких, як ми, для початку за кордоном лише такі варіанти. Коханому у той час знайомі запропонували хороший варіант роботи в Полтаві. Тож зароблене ми витратили на дорогу додому, привезли з собою гостинців, лишилось дещо і на прожиток.
Нині ми живемо у Полтаві, орендуємо квартиру, обоє маємо стабільну роботу. Попри те, що інколи не вистачає на все необхідне, навчились радіти тому, що маємо.
______________________________________________
Більше новин:
