Не здаватися!!

Хочу розповісти останні шість років мого життя. Кожна людина має що згадати: добре чи погане… У мене все розпочалось із хвороби моєї дочки. Вона народилася нечуюча. «Слухові закінчення мертві» – такий був вирок лікарів. Потрібні були дорогі апарати, про які ми могли лише мріяти. В той час я лише читала про трудову еміграцію до Італії. Ми вирішили – поїде моя мама, бо я не могла залишити хвору дитину. Моя Інга не говорила нічого, а лиш кричала, коли щось хотіла, а було їй уже 3 роки.

Поїхала моя мама, знайшла роботу, заробила на апарат, але Господь відкрив другу дорогу, ширшу і довшу…

Моя мама – це приклад жінки, яка за свої діти віддає усе. Вона для мене – приклад сильної духом людини, яка не здається ніколи, ні перед якими труднощами. Їй допомагає Господь. Вона молиться зранку і ввечері, промовляє молитви про допомогу і за усіх людей, з якими знайома, і ні.

Дорогенька моя мамко!

Хочу вклонитися Вам до землі, поцілувавши Вам Ваші натруджені ноги, обмити їх сльозами радості, яку я отримала.

З моєю дитиною я приїхали в Італію, і лікарі сказали: треба робити операцію. Я би сказала: «чудо-операцію», яка дала змогу моїй дитині почути, як співають пташки на світанку.

Інзі вшили імпласт, який допомагає чути. Після операції пройшов місяць, і одного дня дочка мені каже: «Мамо, а я чую».
У мене від радості серце ледь не вилетіло з грудей. Мені хотілося кричати на весь світ: «Господи, дякую за чудо!!!»

Пройшло 6 років, моя дитина вчиться в школі, в 5 класі, читає, пише, вивчає багато цікавого, і сумує за рідним краєм. Наші серця розколені на дві половини, бо в Україні росте мій самий дорогий, розумний синочок Ілюша. Я залишила одну дитину, щоб врятувати другу… Як би хотіла об’єднати усіх, але все одно залишиться рубець, як після розрізу.

Але я щаслива, що через випробування йду не сама. Мої діти – це найдорожче, що є на світі, за них я віддам своє життя. От не раз думаю, починаю плакати, і кажу: «Господи, забери від мене слух і дай моїй дитині!»

Хочу подякувати усім, хто підтримав мене, допоміг, – лікарям, вчителям, Ользі Григорівні, – чарівній жінці, після розмови з якою хочеться жити, боротися, допомагати хворим, рідним людям.

Я поклялася на могилі чоловіка, що не здамся, допомагатиму нашим дітям. Ми кожного літа приїжджаємо додому, йдемо на цвинтар, і я розповідаю про наші справи.

Хочу звернутися до всіх жінок, матерів, у яких є хворі діти. Ніколи не зупиняйтеся, не кажіть: «Все!» Ідіть вперед, шукайте і находьте вихід.
І нехай Господь вам допомагає.

Світлана Безверхня,
Брешія