Щоб досконало пізнати всю сутність заробітчанства на Апеннінах потрібно роки…

Відгук на серію статей “Мафія, піца і я”, та “Мафія, піца і секс”, надрукованих в газеті “Експрес” від 28 жовтня, 4, 18 та 25 листопада 2010 року журналісткою Вірою Гродецькою.

Пишу, оскільки в газеті «Експрес» так і не надрукували мого листа, мотивуючи тим, що публікують вони статті тільки своїх працівників.
Що мене наштовхнуло до написання цього листа? Це надрукований в «Експресі» репортаж журналістки п. Віри Городецької (жовтень-листопад 2010 року) «Про інтимне життя наших заробітчан в Італії, а саме серії статей «Мафія, піца і я» та «Мафія, піца і секс», що викликали несприняття та обурення у багатьох заробітчан Неаполя.

У своєму листі хочу бути відвертим та щирим перед Вами, друзями і знайомими з якими живу та працюю, з якими проходять кращі роки мого життя.

Період заробітчанства сягнув уже десятиліття та повернення додому все ще відкладається, оскільки на бітьківщині українець не знаходить ані роботи, ані відчуття того, що живе у своїй державі. Майже у кожній другій українській родині хтось перебуває на заробітках, шуаючи щастя попід тином чужих господарів.

Якщо у 30-ті роки минулого століття йшла тотальна політична імміграція, то зараз ми маємо велику економічну еміграцію, що приводить до швидкого розпаду сімей, небезпечної демографічної ситуації в Україні і сприяє видовженню нації.

Проте в нашій країні на сьогоднішній день так і не визначена чітка стратегія міграційної політики, яка б посприяла поверненню мільйонної армії заробітчан додому. Натомість ми маєм політичне протистояння і боротьбу гілок влади між собою.

А тепер по суті.

Прочитавши уважно репортаж п. Городецької «про інтимне життя наших заробітчан в Італії» зразу стає зрозуміло, що п. Журналістка не переймається тим, що спонукало сотні тисяч українок полишити свій край та заставило їх поневірятись по світу, і чому замкнуте коло заробітчанства досі не покидає нас та наших дітей. І що уже сьогодні молоді українці не знаходять іншого виходу, окрім виїзду за кордон. Проте шановній пані більш до вподоби писати резонансні статті, що в загальному зводяться до «сексу».

Розпочнем із того, як у неї усе гладенько, – «з дівчатками прибаюкали своїх мільйонерок, та розпивають винце, відзначаючи свій дев’ятмісячний ювілей в Італії». Не робота, просто рай! Для одиниць «праця – це віддих», а для інших – безсонні ночі та нервові стреси. Якщо комусь і «пощастило», то подякуйте Всевишньому, що ви не відчували жорстокої реальності заробітків. Відпрацювавши в Болонії всього дев’ять місяців та оточивши себе подругами, що пізнали секс із італійцями, ця тема так спонтанно і просто виноситься на всеукраїнський загал, і нікого навіть не смутить, що через публікацію статті не одна порядна сім’я через недовіру просто може розпастись.

Хоча у репортажі міститься багато правди, проте , як на мій погляд, деякі твердження перебільшені і неповні, та дискредитують більшість українських жінок та принижують гідність наших мужчин, у яких «зруйнована культура інтимної поведінки», що ми «не здатні берегти вірність та погано поводимося із жінками».

А нашим українкам радять перед поїздкою на Апенніни «заглянути у словник, або Інтернет, щоб запастись сексуальними термінами. Хіба ж це не принизливо? І взагалі чи личить писати, що у наших жінок «немає шарму» та «немита голова»? Скажіть на милість, невжу у італійців все так гладко в їх особистому житті?

Перетворюючи статтю у «секс-шоу», та вихваляючи так званих «65-річних знавців тонкощів сексу», чомусь не вказується, що в більшість італійці ставляться до нас, які до третьосортних повій, нарівні із вихідцями країн третього світу. І це факт – бо потрібні ми їм, тільки як дешева робоча сила.

Хочу наголосити, що тисячі українських жінок в Італії свято бережуть вірність та не втрачають почуття гідності; жінок, що знайшли своє щастя з українськими хлопцями, що ні в чому не поступаються італійцям, в тому чисті у сексуальних здібностях. А також тисячі дружин, що «тягнуть» сюди своїх чоловіків, щоб не втратити сім’ю. Це й молоді українські родини, які народжують та виховують своїх дітей в українському дусі.

Мені прикро, але мушу визнати – є українки, які шукають «легкого хліба», у яких відсутнє почуття гідності, що легко віддаються чужинцям за піцу в ресторані, мобільник, чи поповнення телефонного рахунку.

Ці жінки жінки створюють собі проблеми, які пізніше не знають як вирішити, підриваючи таким чином імідж більшості, що терпеливо працюють, із відчуттям відповідальності перед сім’ями та родиною, що залишилися в рідному краї.

Замість того, щоб із нашого заробітчанства висмикувати  «погані» сторони, давайте разом вдивимося у засмучені обличчя тих українок, виснажених морально та фізично, які тут уже роки, а повернення на батьківщину все ще відкладається через відсутність в Україні перспектив самореалізації та гідної зарплати. Запитаймо як ведеться українкам в однокімнатній квартирі, де живуть більше десяти осіб. Чи тій бабці (а не бабі, як пишеться в статті) або дідуся, яким уже за 70-ть, і що їх стареньких привело сюди, так далеко від рідної землі. Чи тим україночкам, що працюють «день і ніч» доглядаючи за літніми та психічно не урівноваженими людьми, які страждають від постійних стресів, заробляючи цілий букет хвороб. Чи тисячі тих молодих людей, що приїжджають у цю невідомість сім’ями, бо жити вдома не взмозі…

Щоб досконало пізнати всю сутність нашого заробітчанства на Апеннінах замало дев’яти місяців, на це потрібно роки. Болонія – це ще не вся Італія, багато міст від Таранто до Палермо, переповнені іноземцями, до яких зараховуємося і ми, браття-заробітчани, працюючи і живучи надією, що скоро настане той час, коли ми перестанемо мандрувати, а працюватимемо на своїй землі, виховуючи підростаюче покоління в дусі любові до своєї батьківщини.

А італійцям просто подікуймо за те, що їх земля приютила нас в тяжку годину, дала нам хліб насущний, та допомогла покращити свій матеріальний стан.

Іван ВОВК, Івано-Франківськ – Неаполь

Читайте також:

Що це – глум на замовлення чи «Експрес» пішов на панель?

Та лише вдома і у вві сні – як у раю