in

Від Фелліні до Берлусконі

Тяжка доля наступника гучного прізвища.

У цьому сенсі сучасному італійському кіно не позаздриш — самого Фелліні достатньо для контрольного пострілу. «Італійське кіно після нього перетворилося на цвинтар його імітаторів», — несхвально висловився одного разу про співвітчизників каннський лауреат Маттео Гарроне. А, крім Фелліні, були ж і інші. Золота доба італійського авторського кіно залишилася в історії. Проте дивним чином — «завдяки і всупереч» — воно продовжує заявляти про себе, залишаючись у зоні видимості великих фестивалів. Навіть хапає зірки з неба. Ловці, правда, переважно ветерани. Так, на останньому Берлінале «Золотого ведмедя» відвоювали ті, кому за 80, — брати Тавіані. А грядущі Канни вже призначили головою журі Нанні Моретті — молодого класика, який починав, між іншим, актором у Тавіані в легендарному «Батько мій, пастир мій» (1977) і відстоював честь Італії в торішньому каннському конкурсі. Саме цією картиною Моретті — Habemus Papam — і відкривається скромна ретроспектива сучасного італійського кіно в Україні, яка розмістилася стратегічно точно між двома головними світовими кінофорумами, відзначеними італійською присутністю. Київ і Одеса вже подивилися п’ять найсвіжіших картин. Далі міні-фест, ініційований «Артхаус-Трафіком», мігрує по всій Україні — від Львова до Донецька через Чернівці, Вінницю, Запоріжжя, Харків, Полтаву і Дніпропетровськ.

Два головні плюси: ретроспектива справді сучасна (найстаріший фільм — 2009-го) і, що не менш важливо, глядацька. Хоча в основі своїй італійське кіно стало нуднішим, гламурнішим (заповіти неореалістів канули в Лету), а тематично й стилістично давно вписалося у прокрустове ложе формату телемуві, адаптувавши його для великого екрану (за іронією історії, тут знову доречно згадати Тавіані і «Батько мій» — прецедент першого в історії телефільму, лауреата «Золотої пальмової гілки»), у ньому ледь помітними залишаються риси прабатьків — середземноморська сентиментальність, заміс інтелектуального і брутального гумору, патетика, в яку режисери вгортають буденність, житейські справи героїв і горезвісна людяність, не чужа, як бачимо, навіть Папі Римському. Саме таким, близьким до пастви своєї, стражденним від сумнівів, закоханим у чеховську драматургію, описує понтифіка Нанні Моретті у Habemus Papam. Мішель Пікколі в ролі одного з численних ватиканських кардиналів із жахом очікує вступу на папський престол. З таким самим жахом про непомірну ношу думають і всі інші, возносячи «тільки не я, Господи!». Далі новоспечений папа, звісно ж, утікає на власні «римські канікули», а Моретті, що грає психоаналітика, перетворює Ватикан на волейбольний клуб. Режисер із репутацією атеїста, скептика й тонкого сатирика, Моретті радо пройшовся то по кризі лівих ідеалів («Червоний штрафний», 1989), то по колишньому прем’єр-міністру Берлусконі («Кайман», 2006). На Папу Римського зубів у Моретті якось забракнуло. Але в цій милій абсурдній історії є важливий для західного індивідуума симптом — екзистенційний жах перед зміною долі, перед відповідальністю, яку передбачає зміна в житті.

У цьому сенсі гіперактуальна драма Франчески Коменчіні «Білий простір», у якій героїня, котрій «далеко за 30», готує себе до материнства. Розкритикована в 2009 році у Венеції, де Коменчіні брала участь у головному конкурсі, за млявість драматургії та надто розтягнуту в часі кінореальність, ця картина могла бути геніальним кінодокументом про виживання недоношених дітей. Очевидно, інтерес спадкоємиці гучного прізвища, дочки комедіографа-класика Луїджі Коменчіні, лежить у площині спостереження за життям (визнання Франческа здобула саме в документалістиці), а не в розробці психологічного портрету своєї героїні. Але в «Білого простору» суто літературна основа, і роздуми про відповідальність материнства, яке крізь низку сумнівів та страхів стукає у свідомість жінки, що застряла в «молодості», тут першорядні. І якби Коменчіні знімала справжню драму, а не кліпи про те, як героїня курить, кохається і швидко ходить по старій бруківці, вирування пристрастей було б значно потужнішим, а головною стала б тема бажання самої жінки, аби її дитина вижила. Ні прекрасний саундтрек (кардіограма настрою героїні), ні гарні образні кадри жриць-матерів в інкубаторі недоношених дітей, на жаль, не заповнюють драматургічних пробілів цієї картини. Але стосовно зрілості сучасної людини тут сказано багато.

Середньостатистична італійська драма «Кого хочу більше» — типова рефлексія в нинішньому італійському кіно, що живе під гаслом «посуньтеся, тут проходить краса». Такий антиреалізм, де кожній романтичній історії роздають по сережці.

Тут — прямо-таки в буквальному сенсі: примиряючись із адюльтером, коханець дарує героїні сережки, а вона по болісних роздумах «із ним? чи з синицею в руці?» вирішує «забути» їх у поїзді. «Кого хочу більше» — це такий «Зв’язок» Дуні Смирнової в європейському контексті. Від раптової пристрасті двох уже одружених людей наш глядач чекає цікавих задушевних розмов, а закордонний — поетизації сексу на екрані. Інколи, як у Патріса Шеро, він виходить на рівень позамежного «Інтиму» і стає поезією неприкаяних. Інколи, як у Сильвіо Сольдіні — міцного мелодраматиста, автора «Хліба і тюльпанів», — повторюється дитячою лічилкою. З рефреном «Кого хочу більше?» На це запитання давно має відповідь інший режисер, що вписався в італійський

кінопроцес. Турок Ферзан Озпетек — приклад відчайдушної політкоректності. Емігрант, гей він домігся права говорити від імені італійської культури про проблеми меншин. Сюжети його фільмів як правило невигадливі і вкрай делікатні, протагоніст — завжди гей, що відчуває певну незручність свого становища, але сподівається на розуміння толерантного демократичного суспільства. Знято це наче для недільного прайму — можна дивитися всією сім’єю. «Холості постріли» (в оригіналі «Міни уповільненої дії») — фільм просто показовий. Тутешній конфлікт проходить у руслі архетипічного комплексу «батьків і дітей». Не до жартів — у батька династії обидва сина виявляються, м’яко кажучи, неспадкоємцями! На чорноземі класичної італійської комедії Озпетек вирощує генномодифіковане колосся, що повністю задовольняє запити суспільства на політкоректність. Не випадково мильні гей-бульбашкові драми Озпетека вписалися навіть у простір сучасного мистецтва МоМа.

Ну а що ми точно знаємо про Італію — мафія в ній живіша за всіх живих, давно стала суб’єктом національної міфології. І чого була б варта панорама кіно без її участі? Сильвіо Берлусконі, який виник нізвідки на початку 80-х як кандидат в уряд, став прототипом і натхненником комедії «Ну та гаразд». Загалом, усе так: мафіозна рада обирає собі зіц-голову — повертає з мандрівок на батьківщину Четто Ла Квалунке, персонажа яскравого й брутального. Антибізнесмен і антилюдина — ідеальна маріонетка на політичній арені та блазень для майданної пародії на вибори. В одній із російських версій перекладу фільм так і називається «Вибори по-італійськи». Про шлюб і розлучення давно все зрозуміло, а ось як Італія дожилася до Берлусконі такого?.. Адже з ним примудрився судитися той-таки Фелліні за право бути неперерваним рекламою на ТБ.

zn.ua

Українськи раллійщики стартують на Кубку Світу

Партія Батьківщина просить Інтерпол і керівництво Італії звільнити Авакова