in

Руслана Кріль: «Хочу жити на моїй рідній землі і для неї»

Вона добре відома серед творчих людей української громади Риму і не тільки. Після виступів, захоплюючись її вокальними даними, інтерпретацією пісень та елегантністю виконання, гаряче аплодують глядачі. Жодне свято не минає без неї: учасниця і ведуча Фестивалю української народної творчості «Гілка калини», святкових концертів до Дня матері, Шевченківських свят… Мова іде про Руслану Кріль. Проте її будні складаються, далебі, не тільки з овацій та квітів. Про своє життя та мрії вона розповіла «Українській газеті».

 

– Я приїхала до Риму з Івано-Франківська. Ще школяркою стала триразовою переможницею обласних олімпіад з німецької мови та дворазовою призеркою всеукраїнських олімпіад (посіла друге і третє місце). Це давало мені можливість вступати до будь-якого вишу України тільки зі співбесідою. Але мрією було навчання в Національному університеті імені Шевченка у Києві. І, як це часто буває, мрія не здійснилася через корупцію в Україні. Я «приземлилась» у Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника в Івано- Франківську.

 

– Що спонукало вас приїхати до Італії?

– Звичайно, була можливість реалізуватись і в Україні. Мені пропонували залишитись на кафедрі німецької мови в університеті, викладачем як одній з кращих випускниць. Але я вирішила випробувати долю. Мені подобається подорожувати, бачити інше життя, відмінне від того, яке є в Україні. А ще одним з найважливішим складників самореалізації вважаю фінансову незалежність від будь-кого: батьків, майбутнього чоловіка. Переконана, що її здобуття загартовує характер. Ідеалом жінки для мене є моя мама, і я б хотіла бути такою, як вона: сильною, вольовою, досягнути рівня, коли зможу дати собі раду у будь-якій ситуації.

– Чи була ти готовою до реальності, яку зустріла в Італії?

– Не на сто відсотків. Не побувавши тут, неможливо скласти реальне уявлення про життя іммігранта. Перед поїздкою вчила мову, готувалась психологічно до труднощів, про які доводилося чути з розповідей знайомих. У мене не було ілюзій, тому не було ї їх краху. З Божою
допомогою мені вдалось подолати проблеми адаптації, а таких було чимало. Моя перша постійна робота – піклування про 92-річного дідуся. Ось цього я справді не могла собі уявити. Готувалася працювати зі старенькою жінкою. Була поряд з ним чотири місяці, до часу, коли він пішов з життя. Згодом довелось працювати на тимчасових роботах, фісах, годинах. Мені не соромно сказати, що я працюю в Італії простою працівницею, бо заробляю гроші власними руками і мрію про краще майбутнє.

– Проте ти невпинно шукаєш різних шляхів реалізації особистості.

– Самореалізація для мене – це можливість застосувати здібності, якими мене обдарував Бог. Зараз я співаю у хорі при церкві св. Сергія і Вакха під керівництвом Галини Громик (до речі, я захоплююсь її професійністю). Беру участь у багатьох концертах у Римі у ролі солістки, учасниці хору, ведучої. Вважаю, що потрібно проявляти свої здібності і таланти, як каже притча, примножувати, а не закопувати їх.

Крім того, намагаюсь реалізувати себе як фахівець. Почала давати уроки з англійської та німецької мов, уроки італійської початкового рівня. Це те, що я вмію, і те, що мені подобається робити. Маю небагато учнів, але всі вони старанні, і звідси моє професійне задоволення.

– Розкажи про свої захоплення.

– Інколи віршую, маю кілька власних пісень, які ніяк не наважуся оприлюднити. Саме в Італії мені вдалося втілити в життя одну з моїх маленьких мрій – вишити ікону Божої матері. А ще цікавлюся політикою, вона завжди додає трохи адреналіну (сміється – прим. Авт.). У спадок від матусі дістала захоплення футболом та фігурним катанням.

– Ти бачиш своє майбутнє в Італії чи в Україні?

– Однозначно – в Україні. Хочу жити на моїй рідній землі і для неї. Щодень чути українську мову, насолоджуватись краєвидами Карпат.


Розмовляла Маріанна Сороневич

Від українців вимагають реєструватися в посольствах після прибуття з країн ЄС лише у виняткових випадках – МЗС

Масонські проблеми Сильвіо Берлусконі