За лаштунками Х Світового конгресу українців

  В серпні Львові відбувся юві­­лейний Сві­товий кон­­грес ук­ра­їн­ців, куди прибули представники 27-ми країн ук­раїнського поселення

Минулого тижня у Львові відбувся юві­­лейний Сві­товий кон­­грес ук­ра­їн­ців, куди прибули представники 27-ми країн ук­раїнського поселення. Захід масштабний, розрекламований у діаспорних ЗМІ, з чималими претензіями на унікальність і надважливість.  

Утім за лаштунками мало не кожного конгресу, особливо — нинішнього, приховувалося нехтування позицією інакодумців (такі не потрапляють на конгреси), чітка прогнозованість, контрольованість виступів, до мікрофона не допустили тих, хто має хоч трішки відмінні від проводу СКУ погляди. Одним словом, таке собі заокеанське стовпотворіння у Львові, на якому забули, що за вікном ХХІ століття.

Інтриг на конгресі не передбачали, позаяк усе заздалегідь розписано, узгоджено, обговорено, всі виступи причесані під потрібний гребінець тощо. Лунали хвалебні оди на честь колишнього, а відтак повторно обраного/проголошеного президента Світового конгресу українців. Звісно, найталановитішого та найрозумнішого стратега з усієї когорти провідників СКУ.

Майже кожному учасникові відвели почесну роль німого статиста. А завдяки певним заходам (ну чому б не використати досвід добрих брежнєвських часів) провід конгресу в усьому мав суцільний

одобрямс! І ще: учасники розмаїтими вишиванками намагалися нагнати страху на всіляких українофобів, головно — кремлівських карликів.  

Уже після завершення Х Світового конгресу українців діаспорні газети зарясніли бравурними звітами, знімками з парадів вишиванок, а також традиційно розлогими фотосесіями за участю вождя світового українства. Ну а в діаспорних ЗМІ лунають лише суперлятиви на адресу СКУ, його проводу тощо. Бо українська діаспора, як це заведено в демократичному світі, завжди все схвалює.

Однак час перейти від не цілком дотепного гумору до сумніших реалій. Передовсім дивує те, що Х Світовий конгрес українців присвячено пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, його 80-й річниці. Ніби історичний час зупинився на цих трагічних позначках. Ніби впродовж півстоліття українська діаспора не працювала понад свої можливості, щоб поширити інформацію про геноцид проти українців всім світом. Ніби складові організації СКУ в кожній країні української присутності щорічно не відзначають річниць Голодомору-32-33. Ніби нинішня Україна не перебуває на небезпечному роздоріжжі: шлях у цивілізований ЄС чи на загладу в дрімучий Митний союз. Ніби в Україні не встановили антидержавний, антинародний, антиукраїнський режим В. Януковича, який веде війну з власним народом, здійснює політику етноциду проти титульної нації. Ніби на політичному горизонті не з’явилася примара нового геноциду проти українців після входження України в Митний союз.

Нинішній СКУ радше скидається на весільного генерала, ніж на колишнього промотора добрих ідей, із чітким забезпеченням їхньої реалізації. На жаль, здебільшого робота СКУ звелася до написання його президентом безлічі звернень і закликів, ручкування з високими достойниками та детальними звітами в пресі з малозначущих поїздок країнами українського поселення. І ще — наповнен­ням шпальт газет знімками головної персони, число їх давно перевалило за декілька сотень.

Утім за показною бурхливою діяльністю СКУ скривається байдужість до долі України. Адже ця діаспорна надбудова впродовж декількох років стоїть осторонь політичного процесу в Україні, втративши будь-які контакти з опозицією. Чи не це підтверджує гасло Х Світового конгресу українців, запозичене з поезії Лесі Українки: «Contra spem spero!» — «Без надії сподіваюсь!»? Напрошується висновок: СКУ не тільки втратив інтерес до України, а й ширитиме світом зневіру в реалізацію історичного проекту під назвою «Україна як держава».

Що це — поведінка страу­са, який заздалегідь ховає голову в пісок перед небезпекою, повна капітуляція перед злочинним режимом В. Януковича чи намагання сил, наближених до головного тіла, накинути СКУ тактику нереагування на підпорядкованість зовнішньої та внутрішньої політики астрономічному збагаченню олігархії, «сім’ї», а не державним інтересам, добробутові громадян?

Адже десь у світі стрясається повітря від звернень, закликів президента СКУ до міжнародних чинників із того чи іншого приводу, але нічого в діаспорі не роблять на підтримку цих патріотично-полум’яних послань. І чи не тому провід СКУ мириться з тим, що українська діаспора перебуває в летаргічному сні? Бо, крім Українського конгресового комітету Америки, УККА, ніхто не будить українців до підтримки історичної Батьківщини.

Чи не найбільшою проблемою проводу СКУ є те, що він не може збагнути: без сильної України українська діаспора приречена на катастрофічну асиміляцію, тобто повне розчинення в іншомовному середовищі. І саме цим нерозумінням можна пояснити зростаючу відчуженість СКУ від України, яка, як сподівалося, мала б давно відбутись як повновартісна держава.

Аж другорядною темою для обговорення конгресом стане євроінтеграція України. Це відбувалося похапцем, бо підписанню Угоди між ЄС та Україною присвятили аж дві години. До дискусії навколо цієї доленосної теми залучили відомих опозиційних політиків. Однак існує сумнів, що після такого обговорення СКУ підпорядкує свою діяльність дієвому (а не винятково паперовому) сприянню євроінтеграції України. Дивно, що досі президент СКУ не зрозумів: без виконання умов, які Євросоюз висунув Україні, головно — звільнення Юлії Тимошенко, угоду не буде підписано.

Кардинальна тема ук­раїнського майбуття якось увійшла в резолюції конгресу, проте невдовзі перетвориться на чергову позначку у звітностях СКУ. І нічого більше.

Деклараційний характер завдань Конгресу помітно в усьому, зокрема, світове українство розглядало питання «збереження національної пам’яті як духовності української нації» в контексті відзначення 200-річчя Тараса Шевченка. Як? Можна припустити, що стратеги СКУ мають геніальний план, як зупинити донецький бульдозер. І негайно візьмуться за його реалізацію.

А зараз про реалії. За свою першу каденцію президент СКУ Евген Чолій не зробив нічого, щоб сприяти поверненню історичної пам’яті українському народові, тим паче не захистив українську ідентичність перед наступом владних україножерів. Та й комісія людських і громадянських прав СКУ припинила свою діяльність в Україні, майже три роки не здійснюючи правового захисту переслідуваних за політичною та національною ознаками. Унаслідок цього правозахисників української мови віддано на поталу антиукраїнському режимові В. Януковича. Коментарі зайві.   

Водночас треба згадати, що немало вартісних персоналій зрезигнували з добровільної праці в СКУ через авторитарні замашки декого з проводу. І з цього також потрібно зробити відповідні висновки.

І насамкінець. Помпезність заходу, його масовість, порушення нібито важливих тем, залучення до цього найбільших авторитетів іще не є свідченням результативності. Бо останнє вимірюють не числом виголошених патріотичних промов або вітальних звернень, а конкретними справами. Саме їх нині найбільше потребує українська діаспора й матірна Україна.

Марта Онуфрів  Торонто, Канада

http://www.gazeta.lviv.ua/